Розділ 13 — Перший друг

Минув один день після зустрічі з імовірним альфа-тестером.

Здавалося розумним покинути територію божевільного вовка, тому я повернулася спиною до гірського хребта й пішла.

Так.

Саме пішла.

Відтоді як я зустріла вовків, я постійно використовувала й тренувала [Людиноподібну форму (Грубу)].

Причина?

Лише зараз — можливо, вже надто пізно — я зрозуміла: в горах, лісах та інших безлюдних місцях завжди можна несподівано натрапити на сильного монстра.

Тому я подумала, що якщо триматимуся десь неподалік від кордонів людської країни, то навряд чи зустріну щось настільки жахливе.

До того ж я зможу полювати не лише на монстрів, а й на людей…

Що?

Нападати на мандрівників?

Та ні.

Тоді за мною просто почнуть полювати авантюристи й бета-гравці.

Насправді я цілилася в бандитів, які нападають на тих мандрівників.

…тут же є бандити, правда?

Саме тому я хотіла виглядати достатньо схожою на людину, щоб обдурити їх.

І заради цього буквально різала власну психіку тренуваннями.

…зачекайте.

Хіба не саме так еволюціонували хижаки, які маскуються під свою здобич?

Той божевільний вовк…

Якщо він справді був таким самим альфа-тестером, як я, то я все одно нічим не могла йому допомогти.

Я й сама була далеко не настільки психічно здоровою, щоб намагатися врятувати когось сильнішого за мене, навіть не знаючи як.

З ельфійським поселенням усе було інакше.

Тоді в мене справді був шанс перемогти.

Рішення було простим.

Я трохи розпалилася після зустрічі з маленькою дитиною.

Причин було багато.

Але, можливо, найважливішою було те, що я певною мірою…

Раділа можливості напасти на людей.

Чорт.

Я що, перетворююся на якусь збоченку?!

Схоже, мій розум не рухався шляхом повного божевілля чи якимось іншим зовсім жахливим маршрутом.

Але в мене було відчуття, що шлях, яким він зараз іде, у майбутньому приведе до серйозних проблем.

Ну й нехай.

Отже.

Вже понад добу я йшла, безперервно подумки обробляючи навичку [Людиноподібна форма].

Остання перевірка показала зміни.

[Шеді] [Раса: Білий Гаст] [Нижчий Демон (Високий ранг)]

・ Нижчий демон, створений із пилу та газів. Розумна духовна форма життя.

[Магічні очки: 325/325] 17↑

[Загальна бойова сила: 357/357] 19↑

[Унікальна навичка: Повторний кидок] [Расова навичка: Страх]

[Проста Ідентифікація] [Людиноподібна форма (Аматорська)]

Сюрприз!

[Людиноподібна форма] стала кращою…

Це ж краще, правда?

Гадаю, після Підвищення рангу запас моєї магії зріс, а її якість покращилася, що й дало мені основу для [Людиноподібної форми].

«Груба» перетворилася на «Аматорську».

Якщо порівнювати з готуванням, то раніше я робила вугілля, а тепер нарешті навчилася готувати щось ледь їстівне.

Я перевірила, чи немає поблизу ворогів.

Переконавшись, що ніхто не підглядає, я скинула плащ і уважніше роздивилася себе.

Здається, я виглядала краще.

Шкіра більше не нагадувала розплавлений віск.

Стала набагато гладкішою.

І більше не пливла та не стікала, хоча під шаром «шкіри» моє газоподібне тіло все одно циркулювало.

Структура тіла нарешті стала достатньо нормальною, щоб я могла працювати з нею майже як зі скульптурною глиною.

Але з якоїсь тупої причини ця пара кролячих вух взагалі не піддавалася змінам.

…чому?

Я спробувала силоміць зменшити вуха.

І мої очі вискочили з орбіт.

Поки я приходила до тями від побаченого, очі повільно повернулися на місце.

А вуха знову вискочили назовні.

…чому?!

Через альбінізм мене називали «кроликом».

Для мене це завжди було лише образою.

Не більше.

Принаймні я так думала.

Ніколи не очікувала, що насправді це настільки сильно засіло в моїй голові…

Принаймні це були не стирчкуваті кролячі вуха.

Вони звисали вниз.

Тобто були вухами висловухого кролика.

Отже, плащ мав без проблем їх приховувати.

Якщо мені колись вдасться повністю зробити себе схожою на людину, доведеться вдавати дівчину-кролицю.

І я навіть не знала, чи існує тут така раса звіролюдей.

З покращенням [Людиноподібної форми] я нарешті змогла створювати пальці.

Ох…

Як же мені не вистачало можливості нормально брати речі руками.

Одягати плащ тепер стало значно простіше…

Гей.

Він що, якийсь брудний?

Ну, не дивно.

Він виглядав старим ще тоді, коли його носив той дивний бета-гравець.

Після того як я безліч разів кидала його на землю під час тренувань, більше тижня залишала під дощем і вітром, а через свій низький зріст у людиноподібній формі постійно тягала по землі й камінню…

Тепер цей нефарбований плащ був нічим не кращим за ганчірку.

Тобто в реальному житті в мене теж був приблизно такий самий.

Але це гра.

Немає причин залишати його брудним.

Взагалі-то ця технологія справді вражала.

Гра була настільки реалістичною, що навіть симулювала пошкодження й бруд, якщо погано поводитися з речами.

Я знала, що це передова технологія.

Але рівень реалізму все одно дивував.

Я повністю зосередилася на слуху.

Хмм…

Нічого.

Я продовжила йти, час від часу перевіряючи навколишню місцевість, поки нарешті не знайшла те, що шукала.

Плескіт води.

Так.

Я збиралася випрати плащ.

Це був маленький струмок із джерельною водою, що протікав між камінням і галькою.

Завширшки приблизно тридцять сантиметрів.

Я змусила своє двоноге тіло присісти біля струмка.

Це вимагало несподівано багато зусиль.

Пам’ятаєте, я порівнювала керування собою з маріонеткою?

Не знаю, чи справа була в підвищенні навички, чи я просто звикла, але тепер здавалося, ніби в мене стало більше ниток для керування.

«У звичайних відеоіграх такого не зробиш! Я просто насолоджуюся справжнім VR-досвідом!»

Я з усіх сил намагалася переконати себе, що демон, який пере одяг, — не найдурніша сцена у світі.

Я зітхнула.

Я весь цей час уникала стресу й роздратування, одразу чіпляючись за будь-яку нову думку, щойно вона з’являлася.

Схоже, побічний ефект був у тому, що я сама поводилася дедалі безглуздіше.

Я продовжувала намагатися…

І безуспішно.

Плями ніяк не хотіли відпиратися.

Через деякий час я помітила рух краєм зору.

Ну…

У мене був 360-градусний зір, тому справжніх «країв» у ньому не існувало.

Швидше це була частина поля зору, на яку я активно не звертала уваги.

*Пруж!*

…що це?

Напівпрозора світло-зелена маса приблизно двадцять сантиметрів завбільшки.

Серед усієї навколишньої зелені вона непогано маскувалася.

Коли я її помітила, вона підстрибувала приблизно за два метри нижче за течією й, схоже, намагалася набрати трохи води.

…куля желе?

Гадаю, це був слиз.

Але не рідкий і липкий, як колись я.

Цей виглядав набагато більш пружним і стрибучим.

Може, цей струмок був водопоєм для місцевих мирних монстрів?

Він не показував жодних ознак страху.

Можливо, просто ще мене не помітив.

Нехай так і буде.

Я продовжила…

*Пруж!*

…терти тканину…

*Пруж!*

Чому цей можливий слиз стрибає?

І чому виглядає так, ніби йому весело?

Ну й нехай.

Доведеться визнати, що плащ просто не хотів ставати чистим.

Можливо, допоміг би якийсь мийний засіб.

Але дістати його мені було нізвідки.

Я підняла мокрий плащ і оглянула результат.

Гаразд.

Достатньо.

Якщо терти ще сильніше, я просто пошкоджу тканину.

Більшість бруду все одно вдалося змити.

Хоча залишилося кілька стійких чорних плям…

*Пруж!*

Можливий слиз стрибав просто під плащем і випивав краплі, які з нього стікали.

Відколи ти тут?!

І ти мене не боїшся?

Може, ти насправді неймовірно сильний?

[Слиз?]

[Магічні очки: 5/5] [Очки здоров’я: 5/5]

[Загальна бойова сила: 5]

Це…

Слабо.

Навіть слабше, ніж була я на самому початку.

Можливо, він просто недостатньо розумний, щоб відчувати страх.

Інші варіанти…

Альфа-тестер?

Та ні.

Не може бути.

Я навіть не хотіла розглядати настільки жалюгідну можливість, що всередині монстра, який щасливо п’є брудну воду після прання, сидить справжня людина.

Отже, це справжній монстр.

…дивний якийсь.

…зачекайте.

Може, він не з краплями грається?

Може, йому подобається саме бруд у воді?

Я опустила мокрий плащ трохи ближче.

Можливий слиз збуджено підстрибнув і причепився до краю тканини.

Ага.

Отже, справа справді в бруді…

Гей!

Ні!

Припини!

Не розчиняй мій одяг!

Я поспішно підняла плащ.

Він обурено підстрибнув.

…принаймні мені здалося, що це було обурення.

Для мене всі його стрибки виглядали однаково.

Я не заперечувала, щоб він чистив бруд.

Але це був єдиний одяг, який у мене був.

Їсти його заборонено.

Я кілька разів поплескала по мокрому плащу, похитала головою, потім вказала на брудне місце й один раз кивнула.

Сподіваюся, він зрозумів мою пантоміму.

Напевно, зрозумів, бо відповів ще кількома стрибками.

…знову ж таки, я просто здогадувалася.

Я не говорила мовою стрибків.

Я знову повільно опустила плащ.

Цього разу ймовірний слиз причепився саме до потрібної частини тканини.

Він розчинив лише бруд.

Саму тканину не пошкодив.

Ого.

Це неймовірно.

Я дала знак зупинитися й відтягнула плащ.

Він послухався, тремтячи й коливаючись, і чомусь нагадував слухняного собаку.

Я впевнено кивнула й знову простягнула йому тканину.

Він весело поповз по всьому плащу.

За кілька секунд чорні плями повністю зникли.

Якщо не звертати уваги на розриви, плащ тепер виглядав майже як новий.

Кулька підстрибнула.

Я припустила, що вона пишалася своєю роботою.

Я погладила її як похвалу…

Ого.

Це справді желе.

Неймовірно пружне.

Трохи повозившись, я знову вдягнула напіввисохлий плащ.

Він ще й воду поглинув?

Слиз побачив, як я одягаюся, і знову почав радісно підстрибувати.

Ну…

У моїй формі з кінцівками я була зростом лише з п’ятирічну дитину.

Плащ усе одно скоро знову забрудниться, адже я постійно тягала його по землі.

Але цю проблему я вирішити не могла.

Гаразд.

Одяг чистий.

І ще є милий маскот, який допомагає мені розслабитися.

Настрій чудовий.

Час іти.

Я б із задоволенням забрала його із собою.

Але навряд чи дикого монстра можна так легко приручити, просто один раз нагодувавши.

Якщо взагалі можна називати «годуванням» брудну воду, що стікала з одягу.

До того ж він був страшенно слабким.

Я б постійно хвилювалася, якби він пішов зі мною.

Я помахала желейній кульці на прощання й розпочала ще один сеанс напруженого керування маріонеткою.

Невдовзі я помітила, що стрибуча кулька все ще йде за мною.

Я зупинилася.

У голові з’явилося кілька запитань.

Ти ж слиз.

Ти маєш повзати…

Ні.

Зачекайте.

Не про це зараз треба думати.

Чому він узагалі йде за мною?

«Гей, у мене більше немає для тебе їжі, чуєш?»

Скориставшись тим, що я зупинилася, він наблизився до моїх ніг і почав пружно тремтіти, чекаючи на мене.

…боже, який же він милий.

Що взагалі з цією істотою?

Цей можливий слиз…

Гаразд.

Назва надто довга.

Добре.

У мене сьогодні гарний настрій — рідкісна подія останнім часом.

Тому будеш Другом №2.

Другом №1 був ельфійський хлопчик.

Давай дам тобі ім’я.

Це слиз, тому…

Хмм…

Слаймер?

Ні.

Той був потворний, та й протонного ранця в мене немає.

Ти будеш моїм другом і домашнім улюбленцем, тому…

Фідо?

Відхилено.

Ти навіть не собака.

Ой, та байдуже.

Ти просто грудочка.

Відтепер будеш Блобсі.

Тієї ж миті, коли я остаточно вирішила це у своїх думках, Блобсі раптом затремтіла й почала радісно стрибати колами навколо мене.

Що?..

З нею щось сталося?

Я ще раз використала на Блобсі Ідентифікацію.

[Блобсі] [Раса: Желейний Слиз] [Рідня Шеді, Демона]

[Магічні очки: 10/10] [Очки здоров’я: 10/10]

[Загальна бойова сила: 10]

[Особлива навичка: Прання]

…в описі з’явилося більше рядків.

І тепер вона була моєю [Ріднею].

Принаймні я вже точно знала, що вона не альфа-тестер.

Але…

Що?!

Примітка автора: Тепер у неї є друг-улюбленець… Ця новела стає дедалі більше схожою на Animal Planet, правда?

Слиз втратить значну частину своєї чарівності, якщо перетвориться на людину або заговорить, тому навіть коли виросте, не робитиме ні того, ні іншого.

Мабуть.

Хто знає? :D

Перша арка вже скоро наблизиться до кульмінації.