Розділ 14 — Бандити й торговці — A

У моїй подорожі крізь біль з’явився новий товариш.

Желейний Слиз.

Її звати Блобсі…

Зачекайте.

Це взагалі «вона» чи «він»?

Я майже впевнена, що в слизів такого поділу немає.

Тож відтепер вважатиму її дівчинкою.

Гей, Блобсі.

Привітайся.

*Пруж!*

[Блобсі] [Раса: Желейний Слиз] [Рідня Шеді, Демона]

[Магічні очки: 10/10] [Очки здоров’я: 10/10]

[Загальна бойова сила: 10]

[Особлива навичка: Прання]

Максимум, із чим вона могла впоратися, — білка.

Її особлива навичка дозволяла розчиняти будь-які стійкі плями, яких вона торкалася.

Страшенно маленька грудочка.

Я навіть не могла уявити, як вона взагалі битиметься.

…і що мені з нею робити?

Схоже, тепер вона моя Рідня.

Але, крім ролі милого маскота й прання одягу, користі від неї майже неможливо було уявити.

Щоправда, сама її милота вже робила Блобсі незамінною для мене.

Наприклад, просто зараз.

Поки я трохи відпочивала, відновлюючись після стресу, Блобсі почала стрибати за кониками.

Напевно, хотіла поїсти.

Потім повернулася, так нічого й не впіймавши, здалася й почала жувати якусь дику траву.

Ми-и-ило…

Я знову рушила вперед.

Блобсі здригнулася від несподіванки, а потім у паніці пострибала за мною.

Наздогнавши, вона від радості кілька разів обскакала мене по колу, сама себе виснажила, а потім відчайдушно видерлася на мене.

Тепер вона розпласталася в мене на плечі й відпочивала.

Ми-и-ило…

Я не знала, про що вона думає.

Але, схоже, вона розуміла, чого я від неї хочу.

До того ж я чомусь завжди могла відчути, де саме вона перебуває.

Так ми й продовжили подорож у пошуках людської країни.

А на моєму плечі сиділи ліки для моєї побитої душі.

Після того як ми покинули територію рогатих вовків, ліс виявився напрочуд мирним.

На нас більше нічого не вистрибувало кожні кілька кроків.

Навколо були лише білки, кролики, олені та інші подібні тварини.

Не дивно, що Блобсі тут змогла вижити.

Але навіть у такому мирному лісі все одно мешкали найслабші монстри — червоні гусениці.

Дивовижно всюдисущі комахи.

На цьому етапі вони вже не давали мені нічого корисного.

Навіть Блобсі, мабуть, могла від них утекти.

Але якщо вони вирішать напасти, це буде зайва морока.

Тому я просто зняла капюшон і налякала їх своїм справжнім обличчям.

Моя голова була просто гладким порожнім овалом.

Якби не кролячі вуха, я була б звичайним яйцем.

Минуло два дні відтоді, як Блобсі приєдналася до мене, і моя навичка [Людиноподібна форма (Аматорська)] знову покращилася.

[Шеді] [Раса: Білий Гаст] [Нижчий Демон (Високий ранг)]

・ Нижчий демон, створений із пилу та газів. Розумна духовна форма життя.

[Магічні очки: 330/330] 5↑

[Загальна бойова сила: 363/363] 6↑

[Унікальна навичка: Повторний кидок] [Расова навичка: Страх]

[Проста Ідентифікація] [Людиноподібна форма (Учнівська)]

Аматорка тепер стала ученицею.

Я так і знала.

Щойно я отримала основу для зміни форми, покращувати навичку стало набагато легше.

Мийниця посуду підвищилася до чистильниці картоплі.

Моя їжа вже достатньо добра, щоб я сама могла її їсти, але ще недостатньо добра, щоб подавати клієнтам.

Мені більше не доводилося будувати замок із піску голими руками.

Підвищення навички ніби дало мені «кельму».

Мої руки, які раніше нагадували рукавиці, тепер уже могли грати в камінь-ножиці-папір.

Полювання я теж не закинула.

Сильних монстрів тут не було.

Але одного разу на мене напав ведмідь.

Не особливо великий.

Приблизно сто двадцять сантиметрів.

Навколо шиї в нього були якісь дивні білі мітки.

Його бойова сила становила приблизно 150.

Але зрештою це була лише звичайна тварина.

Жалюгідна: ні шкоди мені завдати не могла, ні досвіду після висушування майже не дала.

Найбільше мене здивувало те, що Блобсі зробила з ведмедем після цього.

Вона розплющилася й розтеклася по туші.

Я залишила її в спокої, думаючи, що вона просто трохи під’їдає.

Через тридцять хвилин усього ведмедя не стало.

Зачекайте…

Чому вона досі така маленька?

Куди поділося все це м’ясо?

Вона й далі виглядала як двадцятисантиметрова кулька желе.

Я знову використала на ній Ідентифікацію.

Нічого не змінилося.

Ну, напевно, так і мало бути.

Зрештою, ведмедя вбила я.

Вона лише з’їла труп.

Якби рівень можна було підвищувати просто їжею, то всі представники королівських і дворянських родин з віком ставали б неймовірно м’язистими.

Я йшла вперед, думаючи про всілякі дурниці, й сама не помітила, як вийшла за межі лісу.

Дерева тут усе ще росли, але вже рідко.

Більшу частину землі вкривала трава.

Я почала розвідувати місцевість у пошуках людей, подумавши, що нарешті могла наблизитися до цивілізації.

Але жоден із сигналів, які я знайшла, на людей не був схожий.

На рівнині подекуди паслися травоїдні тварини.

Вони нагадували плезіозаврів.

Виглядали досить мирними.

До того ж їхня бойова сила була трохи вищою за мою, тому я вирішила триматися подалі.

Я продовжила рухатися вздовж межі між лісом і рівниною.

Невдовзі знайшла добре протоптану дорогу.

Нарешті!

Завширшки приблизно п’ять метрів.

Отже, це, напевно, велика дорога між містами.

Було б погано, якби люди мене впізнали.

Тому я накинула капюшон, відійшла подалі від дороги й рушила через високу траву та невеликі гайки.

А потім здалеку почула звуки бою.

Я посадила Блобсі собі на голову й поспішила туди.

Через деякий час побачила дві кінні карети, на які напала невелика група людей.

Максимально клішована сцена.

Коні?

Отже, у цьому світі є потяги, але немає автомобілів?

Придивившись уважніше, я побачила близько десятка чоловіків зі списами, які оточили карети.

Вони носили грубі обладунки й виглядали точнісінько як типові бандити.

Захищали карети звіролюди із собачими й котячими вухами.

На них був пошарпаний одяг.

— Не підпускайте цих довбаних бандитів ближче! — закричав огрядний чоловік із задньої частини карети.

Троє звіролюдей приготували ручні сокири.

Вони ледве стримували сльози.

А на шиях були ті самі нашийники, які я колись бачила в руках мага, що напав на ельфів.

Отже, моя теорія про рабські нашийники підтвердилася.

І виконати цей наказ було неможливо.

Троє рабів із сокирами й ножами, вдягнені лише в лахміття, не мали жодних шансів перемогти більше десяти нормально озброєних бандитів.

Коли я наблизилася до місця бою, Блобсі сховалася в кишені плаща.

Схоже, вона злякалася.

— І ти думаєш зупинити нас цими кількома нікчемами?! — зареготав величезний бандит, напевно їхній ватажок. — Віддаси нам одну карету — і ми залишимо тебе живим! Гаразд, хлопці, розберіться з ними!

Він віддав наказ своїм усміхненим підлеглим.

Але чоловіки не рушили.

Замість них уперед вийшли четверо добре озброєних рабів-звіролюдей.

На їхніх шиях були такі самі нашийники.

…обидві сторони використовують рабів для бою?

А самі лише віддають накази?

Щойно раби бандитів зрозуміли, що їм доведеться битися зі своїми ж, їхні обличчя скривилися від болю.

Вони відчайдушно почали хитати головами.

…це знову якийсь ігровий івент?

Я досі бачила в рабстві лише Напівлюдей.

Якщо це не івент, тоді що, в біса, коїться з «людством» цього світу?

Я приголомшено дивилася на цю сцену.

Схоже, нашийники могли примушувати рабів до дій.

Зі сльозами на очах вони почали битися.

— Д-довбані тварини, захищайте товар! Якщо програєте, я відправлю ваших дітей у шахти!

— Ну ж бо, бийтеся краще! Що, вам зовсім начхати на ваших дорогоцінних друзів і родини?

І власник карети, і ватажок бандитів навіть секунди не вагалися, перш ніж обрати погрози головним способом мотивації.

Я навіть не встигла втрутитися.

Усіх рабів торговця закололи до смерті.

Жоден із рабів бандитів не загинув.

Лише один отримав досить серйозну рану руки.

Бій завершився за мить.

— Довбані нікчемні паразити! Даремно витрачені гроші!

Торговець сипав прокльонами на своїх мертвих рабів і ще й копав їхні тіла.

Ватажок бандитів виглядав задоволеним.

Він наказав своїм людям забрати одну з карет.

— Бвахаха! Гаразд, цю я забираю. Наступного разу купи собі кращих рабів, торговцю. Або найми авантюристів…

Він глянув на пораненого раба й байдуже пробурмотів:

— А, точно. Ти. Тепер від тебе користі вже не буде, правда?

Він наскрізь пробив списом раба, що стікав кров’ю.

— Гей, торговцю! І за цього теж компенсуй!

Торговець неохоче погодився, нервово сіпнувши ротом.

Він передав ватажкові кілька золотих монет.

…можливо, між торговцями й бандитами існувала якась негласна домовленість?

Перетворити бандитські напади на бої чужими руками, де єдиними постраждалими залишаються раби.

Група бандитів неквапливо пішла геть разом з однією каретою.

Торговець, який узагалі не постраждав, ще досить довго проклинав своїх рабів.

Його візникові навіть довелося його заспокоювати.

Потім вони поїхали далі з однією каретою.

Чотири мертві тіла рабів просто викинули на узбіччя й залишили там.

…це справді був ігровий івент?

Спочатку я планувала полювати на бандитів, які нападали на мандрівників.

Але тепер я не могла обрати сторону.

І не хотіла.

Торговці дратували мене навіть більше.

Але якщо я дозволю бандитам піти, немає жодної гарантії, що зможу знову їх знайти.

Принаймні я запам’ятала всі їхні обличчя.

«Гей, Блобсі. За ким із них мені піти?»

Вона вилізла з кишені й підстрибнула в напрямку бандитів.

Зрозуміло.

Що більше, то веселіше, так?

«Гей, ти зможеш простежити за бандитами так, щоб вони тебе не помітили?»

Вона відповіла стрибком.

«Я спочатку розберуся з торговцем».