Розділ 21 — Перший візит до села

Минуло три дні після того бою.

Три дні відтоді, як усіх таємних альфа-тестерів не стало.

Тоді я програла бета-гравцям.

Моя свідомість уже майже згасла, але в останню мить мені вдалося вирватися з лап Системи й еволюціонувати.

Я вижила.

Я не знала, як мені вдалося еволюціонувати.

Можливо, синій магічний камінь №01 був якось із цим пов’язаний.

Спочатку я подумала, що це означало, ніби він теж міг еволюціонувати.

Але він цього не зробив.

Можливо, напис «подальші еволюції не реалізовані», який я побачила через Ідентифікацію, не означав, що існувало якесь програмне блокування еволюції.

Можливо, розробники просто ще не змогли відтворити монстрів вищих рівнів.

Можливо, корпорація досі не завершила аналіз сильних монстрів цього світу.

Тоді чому еволюціонувати змогла лише я?

Підказки містилися в знаннях №01.

Вони не давали мені всіх відповідей.

Але цього вистачало, щоб зробити припущення.

Напевно, причина була в тому, що я — Демон.

У синьому магічному камені зберігалася частина знань і спогадів №01.

Можливо, він не хотів, щоб його божевілля забрало ці важливі речі разом із ним, тому викарбував їх у камені.

Згідно з його знаннями, існували ще деякі невідомі види монстрів.

Розробники могли б просто повністю прибрати ці варіанти.

Але вони хотіли різноманітності.

Тому вирішили дозволити свідомості самого гравця визначати напрямок еволюції.

Схоже, саме тому всі інші альфа-тестери, які обрали таких невідомих монстрів, втратили розум уже під час першої еволюції.

Форми, яких вони набували, були надто гротескними.

Надто жахливими, щоб людський розум міг їх витримати.

Це було близько…

Можливо, в певному сенсі вибір аморфного монстра виявився правильним.

Іншими словами…

Схоже, мені вдалося власною волею, несвідомо, визначити те, ким я хотіла стати після еволюції.

[Шеді] [Раса: Містраль] [Молодший Демон (Низький ранг)]

・ Демон чарівного туману, що танцює над північними морями. Кмітлива духовна форма життя.

[Магічні очки: 750/750] 92↑

[Загальна бойова сила: 825/825] 326↑

[Унікальна навичка: <Повторний кидок> <Кіберманіпуляція>]

[Расова навичка: Страх]

[Проста Ідентифікація] [Людиноподібна форма (Уміла)] [Пакувальник-експерт]

У результаті я змогла еволюціонувати й вижити.

А тепер у мене була ціла купа нових речей, які потрібно було обдумати.

Насамперед — «Містраль»?

«О ні, це білий туман», — постійно казали люди.

А я щоразу подумки заперечувала:

«Ні, я не туман. Я складаюся з газів».

І ось до чого ми прийшли.

Не можу повірити, що їхні слова настільки сильно на мене вплинули…

Далі — мій клас.

Я досі була «Молодшим» Демоном?

І ще й «Низького рангу»?

Де всі нормальні круті прикметники?

Хто взагалі придумує ці ранги…?

Ну й нехай.

Схоже, шлях у мене ще довгий.

Я отримала більше магії.

І цього разу бойова сила теж нормально зросла.

Яке полегшення…

Якби моя бойова сила назавжди залишилася на місці незалежно від того, що я роблю, мені було б дуже страшно вступати в бої проти кількох ворогів.

Попри те, що тоді я вбила купу бета-гравців, магії отримала не так уже й багато.

Нічого дивного.

Коли я померла, то досі залишалася скутою Системою.

Тому половину моєї магії забрали.

А тепер більше ніяких відроджень.

От же ж…

Унікальна навичка [Кіберманіпуляція] раніше належала №01.

Саме завдяки їй я змогла вирватися зі спостереження Системи.

Ця навичка не була моєю власною, тому залишалася досить слабкою.

Точніше…

Я просто ще не вміла повністю нею користуватися.

Але посеред процесу моя свідомість від’єдналася.

І разом із цим припинилося їхнє спостереження.

Поки що вони мали вважати, що мене справді більше немає.

Тепер щодо [Людиноподібної форми (Умілої)] та [Пакувальника-експерта].

Почнімо з цього дивного Пакувальника.

Якщо чесно, думаю, «Умілий» перетворився на «Експерта» ще під час минулого бою.

Адже я помітила, що навіть коли повністю розсіювалася, предметів, які носила із собою, все одно не було видно.

Де вони взагалі були?

Як цікаво!

А тепер — найважливіша тема дня.

Людиноподібна форма.

Коли «Звичайна» перетворилася на «Умілу», моя магія та щільність зросли.

Тепер мені не потрібно було ретельно виліплювати кожну частину тіла.

Достатньо просто згадати, як я виглядала раніше, й майже ідеальна копія створювалася сама.

Але довбані кролячі вуха нікуди не поділися.

Вони були такими самими білими, як моє волосся.

Тонкі вуха звисали з верхівки голови аж нижче підборіддя.

— Може, капюшон їх сховає…

Блобсі відповіла на мій голос стрибком.

Спочатку я взагалі не могла говорити.

Коли моя трансформація стала майже ідеальною й рот уже міг утримувати повітря, я почала тренуватися.

І виявилося, що якщо просто дозволити інстинктам тіла вести мене, говорити було доволі легко.

Та все одно моя людська форма була людською лише зовні.

Всередині я залишалася густим туманом.

Мені довелося трохи потренуватися, перш ніж я навчилася рухатися як справжня людина.

Зрештою, цілий місяць я провела в тілі нелюдської маси.

Ходила я досі трохи хитко.

Контактів із людьми уникнути не вдасться.

Я не хотіла, щоб мої манери видали мою справжню природу.

Тому під час короткого затишшя скористалася нагодою й трохи походила горами, загалом тренуючись бути людиною.

Я виглядала приблизно так само, як раніше.

Тож, напевно, звикнути до цього буде неважко.

Маніпулюючи кіберпростором і від’єднавши власну свідомість, я змогла втекти від Системи.

Можливо, №01 не зробив того самого через низький шанс успіху.

Він не хотів провалитися й створити проблеми своїм друзям.

Але навіть після успішної втечі я все одно не була повністю вільною.

Для підтримання аватара монстра я використовувала Ману.

А від самого початку частину роботи Системи з обробки моїх дій виконував мій власний мозок.

Із цим проблем не було.

Крім однієї.

Критичної.

Моя свідомість перебувала тут.

Але справжнє тіло…

Моя душа…

Усе ще залишалися на Землі.

За планом №01, доки його тіло підтримувала система життєзабезпечення, він міг за допомогою [Кіберманіпуляції] зберігати слабкий зв’язок зі справжнім тілом.

Але потім, попри те, що його розум уже майже досяг межі, він ризикнув ще раз використати свою здібність.

І дізнався, що тіла тестерів у комі знищать через один місяць.

Мені залишалося жити тридцять днів.

Тридцять днів, щоб знайти рішення.

№01 сказав, що якщо я зможу зібрати магічні камені його друзів — №08 та №17, — а потім дістатися до джерела життя цього світу, Світового Дерева…

Можливо, там знайдеться якийсь спосіб.

Крихітна надія.

Але все-таки надія.

Мій час спливав…

Ні.

Досить песимізму.

Я могла загинути ще в тому бою.

Треба радіти, що я взагалі отримала додаткові тридцять днів.

Подорожувати всім світом лише за місяць буде непросто.

На щастя, у людей є швидкі види транспорту.

Можливо, я зможу скористатися магітехнічним потягом.

Отже, суть усього цього довгого пояснення була простою.

Мені потрібен був вигляд, із яким я зможу потрапити до людських міст.

На щастя, №17 загинув відносно недалеко від мене.

Якщо пройти на північ від гірського хребта, біля якого я жила раніше, можна було дістатися до місця його загибелі.

Існував великий шанс, що бета-група, яка вбила №17 і забрала його магічний камінь, залишалася в сусідній країні.

Серед інформації, яку залишив №01, була карта з розташуванням держав.

Найближче до №17 лежала невелика країна.

Але якщо магічний камінь №01 виглядав як коштовність, то камінь №17, можливо, теж мав такий вигляд.

Тоді бета-гравці могли віднести його на продаж у велику державу на південь від тієї маленької країни.

Судячи з розташування гірського хребта, я вже мала бути неподалік від неї.

Ще приблизно пів дня я йшла рівниною.

І нарешті знайшла невелику дорогу.

Пішовши нею, я дісталася фермерського села, схожого на те, яке бачила раніше.

Ну…

Я сказала «село», але тут легко мешкало кілька сотень людей.

І приблизно стільки ж рабів-звіролюдей працювали на полях.

…тепер головне питання.

Чи відштовхне мене бар’єр села?

Я бачила лише огорожу від вовків.

Тому припустила, що сам бар’єр був створений спеціально проти монстрів…

Мої кроки мимоволі стали нерішучими.

Я підходила все ближче.

Але на самій дорозі, схоже, бар’єра не було.

Не знаю чому.

Натомість біля входу в село стояли двоє солдатів.

На них були прості однакові обладунки з якимось гербом.

Я поправила капюшон, переконавшись, що вуха не видно.

Завдяки Блобсі мій плащ був бездоганно чистим.

Але він усе одно залишався завеликою для мене річчю.

Поділ був пошарпаний і весь у дірках.

— Гей, ти, дитина! Стій! — гукнув один із солдатів.

— …

— Таких, як ти, я тут раніше не бачив. Ти не місцева? Звідки прийшла?

— …звідти.

Я вказала на рівнину.

Солдат подивився ще більш недовірливо.

— Підозріло. Покажи обличчя!

— Та годі, чувак. Не треба. Дивись, якщо заплатить мито — пустимо, добре? Одна срібна.

На обличчі другого охоронця на мить промайнуло здивування.

А потім швидко змінилося жадібною усмішкою.

Схоже, мене просто намагалися обдерти.

— Добре.

Я без жодних заперечень заплатила.

Охоронець на мить розгубився.

Схоже, він просто хотів трохи до мене причепитися.

Нерішуче глянув на товариша.

— Ой, вибач. Насправді по одній срібній кожному. Треба було одразу пояснити.

— …добре.

Я дала ще одну монету другому охоронцю.

Вони задоволено усміхнулися й махнули рукою, проганяючи мене всередину, наче кішку.

— Гаразд, швидше заходь. І не створюй проблем.

— І, мала, коли виходитимеш, ще дві монети. Приготуй заздалегідь.

— …

Ніколи не думала, що хтось настільки відкрито вимагатиме хабар.

Витрати були величезні.

Навіть якщо й необхідні.

Щоправда, я все одно не знала, скільки насправді коштувала одна срібна монета.

Якщо чесно, якби я сама стояла на варті, то теж не пустила б у село підозрілу дитину, яка ховає обличчя під капюшоном і щойно прийшла з рівнини сама.

У певному сенсі мені пощастило, що ці двоє виявилися покидьками.

Найважливішим завданням зараз було привести зовнішність до ладу.

Сюди я прийшла лише для того, щоб зібрати відомості про великі міста, а ще знайти дитячий одяг.

Інакше я взагалі не стала б заходити в це село, яке виглядало так, ніби тут ніколи не відбувається нічого цікавого.

Я поглянула на поля біля дороги.

Працювали там лише раби-звіролюди.

Я рушила далі, до місця, де кілька будівель стояли близько одна до одної.

Атмосфера нагадувала торговий квартал, який можна побачити в будь-якій глушині.

Кілька людей дивилися на мене з підозрою.

Я помітила крамницю, біля якої висіли шматки тканини та старий одяг, і зайшла всередину.

Огрядна продавчиня побачила мене й скривилася.

— Тут тобі не дитячий майданчик.

— Я хочу одяг.

Я поклала на прилавок кілька срібних монет.

Ставлення жінки миттєво змінилося на сто вісімдесят градусів.

На обличчі одразу з’явилася усмішка.

— Ой, звісно, дитячий одяг, так? У мене там є кілька чудових речей, люба.

Вибір був невеликим.

Я взяла кілька суконь і поясів.

— У вас є взуття? Бажано шкіряне. І ще пальто з капюшоном.

— Ось, тримай. Черевички майже нові, бачиш? А це пальто мені привіз торговець зі столиці. Кажуть, дуже популярне серед дівчат!

— Сумки через плече є?

— Авжеж. Тканина чи шкіра?

— Шкіра.

Якщо чесно, я просто піддалася власним стереотипам.

Шкіра створювала справжнє відчуття «загартованого мандрівника».

Я також узяла трохи нижньої білизни й шкарпеток, а потім переодягнулася в задній кімнаті.

Це пальто сиділо на мені набагато краще.

Капюшон приховував вуха, але обличчя залишалося відкритим.

Тепер я виглядала набагато менш підозріло.

Я вийшла з примірочної.

Продавчиня глянула на моє обличчя й, схоже, трохи здивувалася.

— Ой! Люба, яка ж ти гарненька! Уже все вибрала?

— Так.

— Добре. Тоді я просто заберу ті монети, які ти залишила на прилавку. Я тут собі у збиток торгую, тож будь вдячна, гаразд?

— …

Серед дрібних срібних там лежало ще кілька великих срібних монет.

Невже вони справді настільки дешеві?

Це ж просто вживаний одяг.

Мені здавалося, що все куплене разом не коштувало б навіть ста п’ятдесяти доларів…

Я повернулася до торгового кварталу.

Тепер, коли я була нормально вдягнена, підозрілих поглядів стало набагато менше.

Але кілька людей усе одно витріщалися на моє обличчя.

Можливо, просто тому, що бачили незнайому дитину.

На вулиці стояла ятка з м’ясними шпажками.

Поруч були стільці для покупців.

Я вирішила заговорити з продавцем, головно щоб утекти від незручних поглядів.

— Перепрошую. Скільки коштує одна?

— Ласкаво просимо! Маленька шпажка — одна мідна, велика — три.

— Тоді дайте стільки, скільки можна купити за це.

— Дякую за покупку! Одна мала срібна. І ще одна маленька шпажка в подарунок такій милій юній панночці.

Я передала монету.

Чоловік широко усміхнувся й дав мені три великі м’ясні шпажки та дві маленькі.

Отже, виходить десять мідних, якщо не рахувати подарунок.

Мала срібна — приблизно десять доларів?

Якщо валюта тут побудована на десятках, тоді звичайна срібна — приблизно сто доларів?

…а та жінка забрала в мене п’ять таких.

Я думала, люди в селах мають бути добрими й турботливими…

Власник ятки здавався нормальною людиною.

Тому я розпитала його про кілька речей.

Наприклад, де знаходяться великі міста.

За його словами, можна було сісти на кінну карету й приблизно за пів дня дістатися сусіднього містечка.

А звідти вже їхав диліжанс до столиці.

Він пояснив мені дорогу.

Я подякувала й покинула торговий квартал.

Блобсі, яка досі ховалася в моїй сумці, радісно жувала м’ясні шпажки.

Але потім я відчула людський магічний сигнал, який ішов за мною.

Коли я звернула в невеликий гай неподалік, людина прискорила крок і наздогнала мене.

— Дівчинко, зачекай.

Виявилося, це був той самий добрий чоловік із м’ясної ятки.

— …пане продавцю? Вам щось потрібно?

— Ну, я просто помітив, розумієш? Бачив, як вони раніше визирали.

Він криво усміхнувся й почухав голову.

А потім дістав дерев’яний товкач, напевно прихоплений із ятки, і грізно вдарив ним по долоні.

— Дівчинко, ти ж одна з тих звіролюдей, правда? Судячи з обвислих вух, напевно, собачого типу? Ну ж бо. Ви, смердючі Напівлюди, взагалі-то не повинні приходити на людські землі. Хіба не знала? Я продам тебе в гарне місце, тож поводься чемно й ходімо зі мною, добре?

— …

Що, в біса, означає це твоє «добре»?

Я думала, так поводяться лише мисливці за рабами.

Але навіть звичайні людські громадяни були такими?

І цей чоловік навіть не вважав, що робить щось погане.

Він простягнув до мене руку з тією самою буденною байдужістю, з якою мисливець застрелив би кролика просто тому, що побачив легку здобич.

Я роздратовано зітхнула.

Це вже було далеко за межами всього, чого я очікувала.

Хіба вони не мали бути справжніми живими людьми?

Не NPC, запрограмованими на жорстокість?

Відповідаючи на його жест, я теж простягнула праву руку…

— Гхк?!

…а потім перетворила її назад на туман.

Він увірвався чоловікові до рота.

Заповнив легені.

Перекрив дихання.

І я висушила його зсередини.

«Гей, Блобсі. Для тебе ще один перекус».

*Пруж!*