Розділ 22 — Раби-Напівлюди

Розібратися з торговцем виявилося легше, ніж я думала. Я маю на увазі не сам спосіб, а моральний бік.

Я очікувала, що навіть я вагатимусь. Це ж не NPC у грі, а справжні живі люди. Але зрештою я майже нічого не відчула.

Невже останній місяць настільки мене змінив? Чи я вже повністю почала мислити як монстр? У будь-якому разі тепер усе живе для мене чітко ділилося на три категорії: союзники, вороги й непричетні. Інакше дивитися на світ я вже не могла.

Ну, роздумувати про це вже запізно. Я вже вбивала і бандитів, і торговців.

[Шеді] [Раса: Містраль] [Молодший Демон (Низький ранг)]

・ Демон чарівного туману, що танцює над північними морями. Кмітлива духовна форма життя.

[Магічні очки: 752/755] 5↑

[Загальна бойова сила: 830/830] 5↑

[Унікальна навичка: <Повторний кидок> <Кіберманіпуляція>]

[Расова навичка: Страх]

[Проста Ідентифікація] [Людиноподібна форма (Уміла)] [Пакувальник-експерт]

Я наказала Блобсі позбутися тіла, перш ніж його хтось знайде й здійме галас. Вийшла з чагарників назад на дорогу, намагаючись виглядати невинною, мов янголятко.

Якщо брати його за зразок звичайного мирного мешканця, то я, певно, могла б без проблем вирізати сотню таких. Але ніхто не гарантував, що всі люди настільки огидні. Та й часу ходити й убивати всіх підряд у мене не було.

Залишилося двадцять шість днів позиченого часу.

До того моменту мені треба було знайти ще два магічні камені й дістатися Світового Дерева.

Але я все ще не могла повірити, як легко засвітила вуха.

Так, до людського тіла я ще не звикла, але невже настільки впадала в очі? На Землі через альбінізм на мене постійно витріщалися. Проте тут кольори волосся не обмежувалися чорним, білявим чи каштановим — траплялися сріблясті, темно-сині, багряні та багато інших. Я не думала, що особливо виділятимусь.

Форма, якої я зараз набувала, відповідала моєму уявленню про себе. Тільки без виснаженості й синців. Я виглядала цілком здоровою для свого віку, тож причин привертати увагу стало ще менше.

Чому ж я відрізнялася від того, якою пам’ятала себе? Можливо, підсвідомо «оптимізувала» власне тіло?

І результатом цієї оптимізації стали кролячі вуха?.. Причому не лише вони. Коли я переодягалася в крамниці вживаного одягу, то виявила ще й кролячий хвостик — пухнасту кульку приблизно завбільшки з людський кулак над сідницями.

Навіщо. Навіщо мені взагалі ці вуха й хвіст?!

Ну що зроблено, те зроблено. Доведеться ховати вуха під капюшоном.

У мене залишалося близько десяти срібних монет і кілька малих срібних, забраних у бандитів. Грошей хотілося б мати більше… та крамарка й охоронці добряче полегшили мій гаманець.

Нічого, колись їм усе повернеться.

Уже сутеніло, але знімати кімнату в селі, де кожного чужинця сприймали як мішок із грошима, я не збиралася. Навіть якщо господар заїжджого двору здавався хорошою людиною, побачивши мої кролячі вуха, він цілком міг увірватися серед ночі з палицею.

Тому я сховалася в одному з чагарників навколо села. Коли стемніло, непомітно рушила до полів.

На відміну від забрудненого нічного неба Землі, тут одних лише зірок було достатньо, щоб освітлювати шлях. Хоча світло мені й не було потрібне, щоб бачити.

Я перетворилася на напівтуманне людиноподібне тіло, щоб не залишати слідів, і попливла до невеликої халупи біля полів. Судячи з магічних сигналів, усередині було близько десяти людей.

Халупа — радше склад — навіть не була замкнена. Та й двері виглядали так, ніби розвалилися б від одного удару сокирою. Я зазирнула в щілину й побачила самих чоловіків. Напівлюдей — від юних підлітків до чоловіків років п’ятдесяти.

Підлоги не було — лише втоптана земля. У глибині лежала солома замість ліжок. Усі виглядали більш-менш чистими, але носили лише потертий робочий одяг. Вони сиділи навколо маленького вогнища посеред приміщення й виснажено чекали, поки доваряться овочі в казані.

Якби не стіни й дах, це нічим не відрізнялося б від табору просто неба.

Шість звіролюдей-собак, троє котячих і один ельф. У всіх бойова сила була меншою за сто, хоча, певно, навіть так вони були сильнішими за людських селян.

Я відчинила двері й увійшла. Приблизно половина одразу мене помітила й підняла голови.

— …ти хто? Що дитині на кшталт тебе від нас треба? — спитав звіролюд біля вогню. Він більше нагадував вовка, ніж собаку. Виглядав виснаженим, але настороженим. — Ми раби, але не іграшки, щоб діти приходили бавитися з нами ще й уночі…

— Я не за цим прийшла.

Я зняла капюшон. Звіролюди ахнули, побачивши мої опущені вуха.

— Ти собачого роду… ні. Кролиця? Я ніколи не чув про таку расу звіролюдей.

Вовк глянув на ельфа. Той насупився й похитав головою.

— Я теж не чув. Хоча… мій дід розповідав, що за його часів існували не лише нинішні собачі й котячі раси. Але всіх інших давно повиловлювали люди собі як домашніх улюбленців. Вважалося, що вони вимерли ще кілька сотень років тому.

— Отже, хтось вижив?..

Вони недовірливо дивилися на мене.

Я похитала головою.

— Я не знаю, хто я. Знаю лише, що всі мої товариші загинули. Досі я подорожувала потай.

— Розумію… тобі теж дісталося, дівчинко.

— Не зважайте. Я просто хочу дещо спитати.

Я сказала, що люди вкрали в мене дещо важливе й що я подорожую, аби це повернути. Потім спитала про бар’єр навколо села й про великі міста.

— Здається, бар’єр іде від магічного пристрою в будинку старости, який відлякує монстрів… А щодо міст — краще туди не йди, юна пані. З такою зовнішністю та ще й настільки рідкісною расою тебе одразу зроблять рабинею. Ці покидьки вважають худобою все, що не є людиною.

— А ви чому не втекли?

Котячий звіролюд, який до цього мовчки слухав, криво всміхнувся. Слова він буквально виплюнув.

— Хіба не бачиш нашийників на нас, мала? Поки вони на шиї, якщо відійдемо надто далеко від магічного пристрою старости — нас задушить. Жінок забрали кудись окремо… навіть моя донька сподобалася старості. Я не знаю, куди він її подів. Нам судилося працювати тут до самої смерті…

— Ви вже здалися?

— Слідкуй за язиком, мала! Що ти взагалі розумієш?!

Перш ніж розлючений котячий устиг підвестися, я блискавкою опинилася за його спиною. Кинджал торкнувся шиї.

— Ти…

Він завмер. Вовк люто зиркнув на мене, а я кинула кинджал йому під ноги.

— …чого ти хочеш?

— Це вам. Якщо так набридло жити — чому не вбитися? Так буде швидше.

Усі затамували подих. В очах почав закипати гнів.

Не зважаючи на це, я кинула під ноги ще кілька кинджалів, розвернулася спиною й пішла до дверей.

— Зачекай, дівчинко!

— Я йду до людського міста. Можливо, дорогою зламаю кілька іграшок старости. Кинджали ваші. Використаєте їх, щоб померти чи щоб жити — вирішуйте самі.

Навіть коли я вийшла, ніхто з них не ворухнувся. Жодного слова.

Я рушила до великого будинку, що, схоже, належав старості. Ще вранці я відчула там доволі сильний магічний сигнал. Охорони не було. Можливо, всі надто довіряли пристрою, що відлякував монстрів. Але під покровом ночі мені все ж трапилися кілька летючих «світлячків». Про всяк випадок я розчавила їх.

З інформації №01 я знала: ці схожі на світляків штуки були спостережними дронами корпорації. Їх створили максимально непомітними, через що навіть дикі птахи могли їх зламати. Тож кілька знищених тут дронів не мали привернути увагу. Я б залюбки витягнула з них інформацію, але моїх сил поки що не вистачало.

Я підійшла просто до парадних дверей. Розпорошила праву руку, просунула туман у щілину, а потім знову ущільнила її з іншого боку й відімкнула засув.

Будинок старости був неймовірно яскравим, хоча цей світ начебто нагадував земне Середньовіччя. Усюди світили магічні лампи. Я бачила й інші магічні пристрої, схожі на сучасну побутову техніку.

Камінів не було, але в будинку було тепло. У них навіть кондиціонери є?

Світло горіло, а людей не було. Придивившись, я побачила на столі записку: дружина старости пішла пити в торговий район і повернеться лише вранці.

Схоже, це село не надто економило Ману…

Магічний сигнал ішов знизу. Я обшукала будинок, знайшла сходи вниз і, спускаючись, почула скиглення дівчини та чоловічий сміх.

— Хе-хе-хе, ну ж бо, ми тільки почали.

— Ні…

Чоловік середнього віку шмагав юну звіролюдку чимось на кшталт хлиста для верхової їзди. В іншій руці тримав пляшку алкоголю. Дівчина згорнулася клубком і тихо плакала від болю.

У глибині кімнати я побачила вівтар, від якого йшла магія. Коли я підійшла ближче, п’яний чоловік — найімовірніше староста — нарешті мене помітив.

— Що, ще одна мала звіролюдка? Іди сюд-ургх!

А, точно. Капюшон же досі був опущений.

Я повторила трюк із туманною рукою в легенях, цього разу висмоктавши його життя до самого кореня душі. Він корчився, смертельно збліднувши, і відчайдушно хапав себе за горло. Нарешті висохла мумія впала на підлогу.

Дівчина пискнула, побачивши його смерть. Я її проігнорувала, взяла сокиру й розтрощила всі магічні пристрої на вівтарі.

Одразу стало якось чистіше.

Світло в будинку згасло. Цікаво чому? Я навіть не помітила, коли воно почало вимикатися.

— П-перепрошую…

Дівчина несміливо звернулася до мене. У темряві вона все одно бачила досить добре. Я не відповіла й рушила сходами нагору, щоб вийти з будинку.

Слабкий магічний тиск, який до цього відчувався по всьому селу, почав слабшати. Напевно, за кілька днів сюди полізуть монстри.

Не те щоб у мене був час перейматися тими звіролюдьми.

Тепер і світло в будинках по всьому селу згасло. З різних боків долинали крики. Може, серед пристроїв на вівтарі був і місцевий аналог щитової?

Я не знала, чи був там пристрій, що контролював рабські нашийники, і перевіряти не збиралася. Поки село охоплював хаос, я розчинилася в темряві й рушила до сусіднього містечка, звідки ходила карета до столиці.

*Пруж!*

«А, вибач, Блобсі. Цього разу перекусу для тебе не буде».