Розділ 23 — Цікава зустріч

Залишилося двадцять чотири дні позиченого часу.

У напівтуманній людиноподібній формі я вже могла довго рухатися зі швидкістю хижого звіра. І все одно до містечка, звідки йшла карета до столиці, добиралася більше доби.

Тепер питання: чи зможу ввійти без проблем? Місто, як завжди, оточував бар’єр, тож пройти можна було лише головною дорогою через ворота.

Здалеку воно виглядало досить розвиненим. Крізь місто навіть проходила залізниця.

Тоді потяг теж має йти до столиці, так? Зазвичай саме так. Чому ж у селі говорили про карету? Напевно, зрозумію, коли зайду. От тільки це вже було чимале місто, і охоронці на воротах перевіряли людей значно ретельніше, навіть заглядали в обличчя.

Обличчя — не проблема. Проблема почнеться, якщо мене попросять зняти капюшон. Можуть одразу хапатися за вила.

…а може, самій летіти буде швидше за карету? Поки я йшла й думала, помітила біля дороги чоловіка, який тримав закривавлений шмат м’яса.

Виглядав він… моторошно. Ні, відверто небезпечно.

З того шматка м’яса в його лівій руці крапала кров. Це була голова з рогами й лютою пикою. Чоловік гукав усі карети й мандрівників, що проїжджали повз. Не дивно, що всі або об’їжджали його, або пришвидшувалися.

[Небезпечний чоловік] [Раса: Людина ♂] [Авантюрист?]

[Магічні очки: 142/150] [Очки здоров’я: 200/200]

[Загальна бойова сила: 787]

Сильний! Майже як я. Отже, люди теж можуть бути настільки потужними…

Хто він узагалі? Здавався суцільною проблемою, тож я натягнула капюшон нижче й спробувала пройти повз, не привертаючи уваги. Не вийшло.

— Гей, ти, мала… Так, до тебе звертаюся. Припини мене ігнорувати.

— …чого вам?

Йому було років двадцять п’ять. Коротке вогняно-руде волосся, багряні очі. Гарне обличчя, якщо не зважати на нахабну зубату посмішку. Загалом привабливий чоловік.

Його одяг, мабуть, колись був дорогим, але засохла кров майже повністю почорнила тканину. І пахло від нього жахливо.

— Чого вам?

— Ти це вже сказала! І чого ніс затиснула?! Яка невихованість.

— Добре. То чого вам?

Він роздратовано простягнув мені голову, зрозумівши, що інакше розмова нікуди не зрушить.

— Купи. Це голова огра. Дам за одну срібну.

— …що?

Він серйозно пропонував купити голову огра? Навіщо? Я нахилила голову, все ще затискаючи ніс. Його настрій став ще гіршим.

— Та ну ж бо, дівчинко, це ОГР! Просто віднесеш у гільдію авантюристів. За ріг і нагороду за голову отримаєш цілу малу золоту монету!

— А чому самі не віднесете?

— Та відпусти вже ніс… Звісно, хочу. Тільки мої документи й гроші залишилися в супутника. Зустрітися з ним можу лише всередині міста. Розумієш проблему.

Тобто, щоб увійти, треба або посвідчення, або гроші за вхід. У нього не було ні того, ні іншого, тому він намагався продати голову огра перехожим за одну срібну.

Напевно, син заможної родини. Безвідповідальний, утім.

— А чому ви розділилися?

— Ми приїхали з Імперії Тоузе на аукціон. У мене був вільний час, вирішив трохи пополювати й побачив огра. Просто зіскочив із коня й погнався за ним. Не думав, що він так довго тікатиме. Упс! — чоловік голосно розсміявся.

Я щиро співчувала його супутнику…

— Вхід коштує одну срібну?

— Що, не знала? Срібна потрібна за тимчасове посвідчення. Якщо потім оформити постійне, срібну повернуть.

— Хм…

— То що, дівчинко, купиш голову?

— А якщо я позичу вам срібну, а ви допоможете мені ввійти до міста?

Самотня дитина могла викликати підозру. Але з дорослим — уже менше. Чоловік трохи подумав і відразу кивнув.

— Не знаю, що ти задумала, але нехай. Якщо щось станеться — це проблема цієї країни, не моя. Добре, мала, домовились.

— Тоді ось дві срібні. Заплатите за нас обох. І ще, Блобсі.

*Пруж!*

— О? Ого? Це ж Желейний Слиз? Рідкісний у тебе улюбленець.

Схоже, Блобсі була досить рідкісним монстром. Чоловік витріщився з неабияким інтересом.

Блобсі вистрибнула з моєї сумки й за моєю волею прилипла до його одягу, зчищаючи весь бруд і засохлу кров.

— Оце зручно. Кажуть, із таким у маєтку сміття взагалі не буває. Краще добре її ховай, дівчинко.

— Шеді.

— Мм?

— Я не «дівчинка» й не «мала». Мене звати Шеді.

Насправді казати йому це було необов’язково, але мене вже починало дратувати постійне «мала» й «ти».

— Розумію. Тоді, Шеді, я великодушно дозволяю тобі називати мене Тізом.

— …

Чомусь здавалося, що потім через нього буде купа проблем.

— І ще, дайте голову огра. Сховаю її, поки не зайдемо.

— Ого, ти Пакувальниця? Дивовижно корисна мала, Шеді.

— Пакувальниця?

За його словами, вряди-годи народжувалися люди з таємничими здібностями: надлюдською силою, здатністю дихати під водою тощо.

Їх вважали благословенними богом і називали Дітьми Бога. Серед них траплялися люди, здатні вміщувати у свої сумки значно більше речей, ніж мало б поміститися, — їх називали Пакувальниками.

— Розумію. Пакувальників часто неправильно сприймають. Я теж Дитя Бога, тож знаю, як воно — бути мішенню заздрощів.

Власники крамниць, які не розуміли природи здібності, боялися, що Пакувальники зможуть легше красти. Насправді ж вони лише збільшували місткість сумки й не могли змусити предмети зникнути в повітрі.

Я могла. Я зберігала речі всередині власного тіла.

— До речі, моя здібність — Благословення Вогню. Створене мною полум’я сильніше, а будь-який вогонь не може мені зашкодити.

— Зрозуміло…

Отже, у новому світі теж існували особливі люди, схожі на нас, таємних альфа-тестерів.

Невдовзі ми з безтолковим дорослим на ім’я Тіз пройшли міські ворота.

Охоронці кілька разів глянули на мене, але коли пристойно вдягнений і схожий на дворянина Тіз сказав: «Вона зі мною», — нас пропустили без зайвих питань.

Зовнішність справді мала значення.

— До речі, ти казав про аукціон. Що збираєшся купити?

— Ага. Чув, авантюристи принесли жовтий магічний камінь, схожий на дорогоцінний самоцвіт. Якщо вставити його в магічний меч, може, отримаю якусь особливу силу.

— Зрозуміло…

Схоже, я не дарма сюди прийшла.

— Ну, дякую, Тізе. Ось ваша голова огра.

— Зачекай. Не витягай тут, знову весь забруднюся. Та й я не звик приймати безкоштовні послуги від жінок і дітей. Ходімо зі мною — поверну тобі гроші.

— …куди?

— До гільдії авантюристів, куди ж іще.

…що?

Тіз просто схопив мене за руку й потяг до будівлі. Це був мій перший візит до справжнього міста іншого світу, а на розглядання краєвидів навіть часу не залишилося. Вулиці, які миготіли повз, нагадували стару Західну Європу.

Гільдія авантюристів займала триповерхову кам’яну будівлю, таку ж просту й грубувату всередині, як зовні.

Цікаво, чи була я першим монстром, що зайшов до гільдії…

— Шеді, витягай голову огра.

— …добре.

Я вдала, ніби дістаю її із сумки. Тіз почав торгуватися з працівницею стійки. Я відійшла в куток і постаралася не привертати уваги.

Був ранок. Кілька груп авантюристів переглядали замовлення, теревенили чи говорили з працівниками гільдії.

Через збільшення кількості монстрів світові держави погодилися створити «організацію, що представляє індивідуальних найманців». Іншими словами, гільдію авантюристів. Раніше загони найманців самі домовлялися про роботу з дворянами й торговцями, а тепер цю функцію перебрала гільдія.

…якщо чесно, це місце було для мене проблемним.

Авантюристи спеціалізувалися на монстрах і були достатньо сильними. На око серед них не було бета-гравців. Проте деякі досвідчені на вигляд люди мали бойову силу понад триста.

Проблема полягала не в тому, що вони сильні. Проблема — навіть справді сильні на вигляд авантюристи мали лише близько трьохсот бойової сили.

У цьому світі існував спосіб визначити магію та бойову силу супротивника — [Ідентифікація].

А моя магія й сила були набагато вищими.

[Шеді] [Раса: Містраль] [Молодший Демон (Низький ранг)]

・ Демон чарівного туману, що танцює над північними морями. Кмітлива духовна форма життя.

[Магічні очки: 760/760] 5↑

[Загальна бойова сила: 836/836] 6↑

[Унікальна навичка: <Повторний кидок> <Кіберманіпуляція>]

[Расова навичка: Страх]

[Проста Ідентифікація] [Людиноподібна форма (Уміла)] [Пакувальник-експерт]

Я втратила пильність. Думала, людей рівня Тіза буде багато. Тепер розуміла: можливо, його надзвичайна сила була пов’язана зі спеціальною здібністю. Та навіть у нього було лише сто п’ятдесят магічних очок. На їхньому тлі мої показники були не просто дивними — вони були ненормальними.

Саме тому я сиділа в кутку й намагалася не привертати уваги…

— Шеді, іди сюди!

І тут Тіз крикнув моє ім’я. Та що він, чорт забирай, робить?!

Кілька авантюристів обернулися. Якщо я проігнорую, він ще раз закричить, тому довелося тихо підійти до стійки.

— Довго ж ти.

— …чого вам? — похмуро спитала я.

Він подивився так, ніби я дурненька, і відповів як на щось очевидне:

— Зареєструвати тебе. Що ще?

— …що?

Я щиро не розуміла, про що він.

Тіз лише широко всміхнувся:

— Я теж щойно переоформив реєстрацію. Виявляється, посвідчення не потрібне — достатньо мати відповідну бойову силу. Ти теж реєструйся. Просто поклади руку на кристал.

Серйозно? Якого біса він мене в це втягує?!

Великий кристал усе ще показував світними цифрами магію й бойову силу Тіза. Я мимоволі відсахнулася, а він схопив мою руку й силоміць приклав до кристала.

— Мені не потрібна реєстрація.

— Просто зроби. Без посвідчення потім намучишся.

Чорт, ні-ні-ні-ні…

[Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] [Повторний кидок] —

[Магічні очки: 120]

[Загальна бойова сила: 196]

— Ого, ти доволі сильна.

— …дякую.

Слава всьому святому, кристал показав лише поточні значення…

Я відчайдушно використовувала унікальну навичку, знижуючи магію. Один авантюрист розлив напій, інший перечепився, у когось зламалася спинка стільця, на яку він сперся, працівниця гільдії заляпала документи чорнилом. Навколо здійнявся крик.

Реєстраційну картку авантюриста я отримала без подальших проблем. Тіз віддав мені половину винагороди й грошей за матеріали з огра — п’ять срібних монет. Ще й реєстраційний внесок сплатив. Дякувати я все одно не збиралася.

— …бувайте.

— Дякую за допомогу, Шеді. Приходь за кілька років, коли виростеш красунею. Зроблю тебе своєю! — зареготав він.

Та хто взагалі захоче з тобою зустрічатися? І ти навіть не сказав, хто ти й звідки.

…виснажливо. В усіх сенсах.

Схоже, [Ідентифікацією] вміли користуватися далеко не всі. Кристал на десять використань уже коштував три срібні, а щоб вивчити навичку, треба було застосувати його мало не сотню разів.

До того ж навіть після вивчення навички людям зі слабкими органами чуття доводилося витрачати чимало магії. Звичайні авантюристи економили її, іноді продовжуючи користуватися кристалами. Ніхто не став би бездумно ідентифікувати всіх підряд. Можливо, для мене одна одиниця магії коштувала так мало саме через те, що я монстр.

Мені справді був потрібен кращий спосіб приховувати статус монстра…

Через деякий час я нарешті знайшла пункт відправлення карет. Звернулася до нудьгуючого візника середнього віку:

— Перепрошую, скільки коштує до столиці?

— До столиці? П’ять срібних. Вирушаємо за три дні. Якщо погода не підведе, за п’ять днів будемо там.

— Зрозуміло. Дякую…

Я приховала шок і відійшла.

Ціна ще терпима. Але три дні чекати плюс п’ять у дорозі… надто багато часу.

Я всерйоз замислилася просто полетіти туди сама. Але це п’ять днів каретою, і я легко могла заблукати.

Тому перевірила потяг. На щастя, один ішов до столиці вже сьогодні ввечері й діставався за добу. Оце швидкість.

Тільки квиток коштував п’ять малих золотих.

Так… якщо валюта йде десятковими ступенями, то це десять срібних за кожну малу золоту? П’ять тисяч доларів? Ви знущаєтеся.

У мене було лише близько десяти срібних. Навіть якщо прямо зараз піти й «конфіскувати» скарбницю якихось бандитів, на це піде більше доби.

…гаразд. Їдемо зайцем.

Я почала шукати спосіб пробратися всередину, коли за спиною тихо заговорив чоловік:

— Гей, юна пані. Хочеш потрапити на той потяг? Я знаю спосіб.