Розділ 24 — Експрес-потяг

— Гей, юна пані. Хочеш потрапити на той потяг? Я знаю спосіб.

Я обернулася. Переді мною стояв худорлявий чоловік років тридцяти. Якби не слизький погляд і метушлива манера триматися, одяг робив би його цілком звичайним мешканцем міста. Але загалом він виглядав неймовірно підозріло.

— …що?

— Та ну, не треба так насторожуватися. І тихіше. Видно ж, що ціна квитка тобі не по кишені, правда? Тоді в мене є саме те, що потрібно…

Він нахилився ближче й прошепотів ледь чутно:

— Скажи, скільки можеш заплатити?

— …вісім срібних, — чесно відповіла я.

Чоловік насупився, явно розчарований.

— Хм… малувато, але потяг усе одно вирушає сьогодні. Гаразд, ходімо. Випадково звільнилося одне місце. Комфорт не гарантую.

Я лише кивнула. Чоловік весело рушив уперед, а я пішла за ним.

Над ним можна було б повісити неонову табличку «Тут займаються незаконними справами». Можна було б подумати, що він контрабандист і ховає пасажирів у вантажному вагоні, але якщо подумати, щось не сходилося.

Столиця далеко, але карета долала шлях за п’ять днів. Потяг за день і без ризику натрапити на бандитів — це зручно, проте навряд чи попит на контрабанду пасажирів був настільки великим. Таке могло знадобитися хіба розшукуваним злочинцям або біженцям.

Усе це виглядало вкрай підозріло. Але в мене була вагома причина все одно йти за ним.

Ми залишили сяючу залізничну станцію позаду й пішли вздовж колій. Людей ставало все менше. Будинки поступово змінювалися халупами із землі й глини. Мабуть, через шум і вібрацію потягів земля тут коштувала дешевше.

Ми зайшли у великий склад біля залізниці. Усередині близько десяти людей перевіряли дерев’яні ящики, а кілька рабів-звіролюдей несли велику скриню.

Чоловік гукнув у глиб приміщення:

— Голово! Ще один «пасажир»!

— О, молодець! — відповів низький голос.

Його власником був кремезний, м’язистий чоловік років п’ятдесяти. Він просто кричав усім виглядом: «ватажок бандитів під прикриттям».

Голова оглянув мене з ніг до голови й усміхнувся.

— Ха, не очікував такого від тебе! Гарний товар привів!

— Хе-хе! — слизько захихотів худорлявий.

— Раби! Виносьте вантаж на станцію! Дівчинко, ти сюди.

— …

На цьому етапі я вже не очікувала раптового повороту, де ці чоловіки виявляться хорошими людьми. Мовчки пішла за «головою». Ми зупинилися біля великого ящика.

— Сидітимеш тут.

Інший чоловік біля ящика відкрив кришку. Усередині були лише маленькі дівчатка — і людські, і звіролюдки. Близько десяти, щільно набиті всередину. Усі гарненькі, ніби їх спеціально відбирали.

Дехто схлипував. Дехто сидів із порожнім обличчям, уже змирившись. Інші тремтіли від страху…

— Гей… вони не схожі на пасажирів, — пробурмотіла я.

Голова пирхнув, а потім голосно зареготав.

— Он як? Вибач, що розчарував. Насправді з ними добре поводяться. Це ж подарунки для столичної знаті.

Потім, запалюючи сигару, наказав:

— Ви двоє, заберіть із нової пасажирки плату й закиньте її всередину!

— Зрозуміло.

Худорлявий і ще один чоловік засміялися й потягнули до мене руки.

…ну, приблизно цього я й очікувала.

— Гаразд, віддавай усе, що маєш… ургх!

— Що за… агх!

Я перетворила обидві руки на туман, заповнила їм легені й почала висмоктувати життя.

Як і думала, моя бойова сила все ще була надто низькою, щоб висушити їх миттєво. Я відновила лише близько десяти відсотків магії.

— Та що ви там возитеся…

Їхні стогони змусили голову обернутися. Він побачив, як його люди на очах перетворюються на висохлі мумії. Щойно запалена сигара випала з роззявленого рота.

— Що…

[Шеді] [Раса: Містраль] [Молодший Демон (Низький ранг)]

[Магічні очки: 206/776] 16↑

[Загальна бойова сила: 282/853] 17↑

Я й так це знала, але люди справді були значно ефективнішою їжею. Тепер чудово розуміла монстрів, які кидаються на людей при першій нагоді.

Не те щоб я збиралася влаштовувати різанину людства. Просто такі покидьки траплялися не щодня.

Я залишила руки туманними й із вдячною усмішкою подивилася на голову. Його обличчя сіпнулося. Він закричав:

— Усі сюди! Ця мала — потвора!!

На крик із боку входу прибігли приблизно п’ятеро. Може, решта пішла по зброю?

— Що сталося, голово?! — Це вона?!

Чи вони просто недооцінювали мене через дитячий вигляд, чи були настільки віддані начальству? Зі зброї — голі руки й кілька маленьких ножів.

Сила близько ста. Принаймні вони були звиклі до насильства. У мене в цей момент менше трьохсот, але проти таких супротивників без нормальної зброї я не могла програти.

— Що це за хр-ааарг…

Я задушила одного туманом. Він упав, мов суха гнила гілка. Решта четверо відступили, злякавшись невідомого.

Бах! Пролунав різкий вибух, і я відчула, як щось пробило живіт.

— Х-ха-ха… здохни, потворо!

Голова цілився в мене вигнутою трубкою — старовинним пістолетом.

— Ось шанс! Беріть її!

Чоловіки придушили страх, переглянулися й рушили вперед.

Я знову зробила праву руку матеріальною, витягла один із решти кинджалів і перерізала горло першому. Він упав, захлинаючись. Інші троє йшли майже без обережності, тому я перетворилася на більшу, дорослішу напівтуманну форму й миттєво висушила всіх.

— Монстр?.. — прошепотів голова.

Схоже, до цього він вважав перетворення рук на туман просто особливою здібністю на кшталт сил Дітей Бога. Досі думав, що я «людина».

Якби так і було, постріл справді став би смертельним. Навіть у туманному тілі мені було боляче через високу щільність людиноподібної форми. Я тільки-но відновила магію — і вже частину втратила.

[Шеді] [Раса: Містраль] [Молодший Демон (Низький ранг)]

[Магічні очки: 226/816] 40↑

[Загальна бойова сила: 307/897] 44↑

— Голово!

Мій радар відчув понад десять людей, що бігли від входу. Підкріплення зі зброєю.

Ну що ж… час ставати серйозною.

Я повністю повернулася в туман, вислизнула з одягу й розрослася в загрозливу хмару. Краєм зору побачила, як у голови підкошуються ноги. Він [Боявся] мене.

***

Після попередніх боїв я зрозуміла одну річ: більше магії отримувала від людей, які думали про щось погане. І ще більше — від тих, хто [Боявся] мого справжнього вигляду.

Тому я билася у справжній формі… і забула про дітей.

От халепа. Бідолахи, декотрі від страху навіть обмочилися. Свідків краще не залишати, але…

— Нікому не розповідайте, добре? Інакше…

…я вас з’їм.

Схоже, недомовлені слова вони прочитали по моїй усмішці. Усі зі сльозами на очах шалено закивали. Блобсі все одно з’їла тіла, тож навіть якщо діти заговорять, їм не одразу повірять.

Дорогу додому вони якось знайдуть самі, правда? Напівлюдських дітей було шкода, але рятувати кожного — не мій обов’язок, та й часу немає.

Після цього я зайшла до офісу работорговців трохи «позичити» грошей. Знайшла три великі золоті й п’ять малих золотих. На квиток експрес-потяга вистачить із запасом.

Я повернулася на станцію в прекрасному настрої й там зіткнулася з шокуючим відкриттям.

— Що, квитків немає?

До столиці все розпродано. Хто взагалі викладає стільки грошей за потяг?!

За словами молодого працівника каси, потяг складався з локомотива й чотирьох вагонів. Із них один був вантажним, один — вагоном-рестораном і лише два — пасажирськими. Але це були не вагони з рядами сидінь. Тут були приватні купе на шість осіб, по чотири купе в кожному вагоні. Всього вісім.

Платити стільки могли лише дворяни й багатії, тож купе майже ніколи не ділили з чужими. Вони просто викуповували всі шість місць. Грошей вистачало.

— Цього разу приїхала якась велика шишка з іншої країни. Вони орендували цілий вагон. Насправді квитків уже від учора немає… До речі, якщо ще не зняла кімнату, можеш переночувати в мене.

— Ні, дякую.

А я вже подумала, що він напрочуд доброзичливий…

Схоже, тут вік хвилював людей значно менше, ніж зовнішність і статура. У місті я навіть бачила чоловіка далеко за тридцять, який ішов під руку з підліткою.

Хай там як, моє тіло все одно виглядало дитячим.

Але повернімося до потяга…

Гаразд, доведеться пробиратися зайцем. У підсумку я повернулася до початкового плану. Зате тепер знала: у вантажному вагоні достатньо місця навіть для перевезення дітей, отже й я пролізу.

Якщо пам’ять не підводила, доба тут приблизно дорівнювала земній. У центрі міста я бачила нову годинникову вежу. Може, це теж наслідок впливу земної культури.

Потяг вирушав о дев’ятій вечора. Пасажири сідали вже після вечері. Я змішалася з темрявою й залізла у вікно вантажного вагона прямо перед відправленням.

Я могла б просто триматися зверху, але хотіла забезпечити собі відносно безпечне місце.

[Шеді] [Раса: Містраль] [Молодший Демон (Низький ранг)]

・ Демон чарівного туману, що танцює над північними морями. Кмітлива духовна форма життя.

[Магічні очки: 565/935] 119↑

[Загальна бойова сила: 658/1028] 131↑

[Унікальна навичка: <Повторний кидок> <Кіберманіпуляція>]

[Расова навичка: Страх]

[Проста Ідентифікація] [Людиноподібна форма (Уміла)] [Пакувальник-експерт]

[Доступне підвищення класу]

Не знаю, чи це тому, що магія перевалила за дев’ятсот, чи через те, що бойова сила перевищила тисячу. Але я знову могла підвищити ранг.

Написано «клас», отже раса не зміниться? Не думаю, що буде проблема. Проте це перше підвищення рангу відтоді, як я вирвалася із Системи.

Під час еволюції все завжди закінчувалося раніше, ніж я встигала усвідомити, що відбувається. Але я все одно вважала, що краще чітко уявляти, чого хочу.

Добре… хочу стати сильнішою, не втрачаючи туманного тіла… і, якщо можливо, хочу, щоб у людській формі теж можна було нормально битися.

Я повторювала ці слова в голові, наче мантру, намагаючись закарбувати їх у свідомості. Сіла в кутку вантажного вагона, обійнявши коліна. А потім непомітно провалилася в сон.

……………

………

……

…

— Гей, Шеді. Прокидайся!

…м-м?