Розділ 25 — Крізь вікно потяга іншого світу

Я думала, що сон мені більше не потрібен. Може, це сталося через зміну форми, а може, через Підвищення рангу, але після довгої перерви мені знову наснилися ті дні.

Серйозно… пора б уже пережити це.

…………

— Гей, Шеді. Прокидайся!

…м-м?

Свідомість різко повернулася, а разом із нею потоком увірвалася інформація про навколишній світ.

— …чому ви тут?

— Це я маю питати.

Капюшон досі був на голові. Вуха поки що мали залишатися прихованими.

Я сиділа, обійнявши коліна, й підняла погляд. У гуркотливому вантажному вагоні переді мною стояв Тіз, наче весь світ належав йому, й дивився зверху вниз. Тепер він був у значно розкішнішому одязі, ніж під час нашої першої зустрічі.

Позаду й трохи ліворуч стояв срібноволосий старий у костюмі дворецького. У руці тримав ліхтар, а очі гостро вивчали мене.

Праворуч від Тіза стояла чорноволоса жінка років двадцяти в лицарському мундирі, волосся зібране у хвіст. У руках — меч зі слабким магічним сяйвом. Вона тримала його напоготові й дивилася з неприхованою ворожістю.

— Схоже, вона справді твоя знайома, хлопче. Хто ця дівчина?

— Та припини вже з «хлопцем», діду. Вона допомогла мені потрапити до міста. Отже, Шеді, чого ти тут? Говори.

Тіз радше розважався, заганяючи мене в кут запитаннями. Ще й нахилявся ближче.

— Ем…

Я замислилася, що відповісти.

Раптом лицарка встрягла між нами.

— Пане, не наближайтеся! — Вона різко повернулася до мене. — Говори! Ти ж убивця, найнята іншим дворянином, правда?! Якщо не зізнаєшся, можливо, трохи тортур допоможе…

— Саліє, негайно припини! Я розмовляю з Шеді. Не лізь!

Рев Тіза на мить перекрив навіть гуркіт потяга. Лицарка здригнулася й відступила, збентежена. Обличчя зблідло. Вона прикусила губу й люто зиркнула на мене.

Тіз насупився на її реакцію, зітхнув, почухав голову й звернувся до дворецького.

— Діду, я заберу її до гостьового купе. Розберися з формальностями.

— …зрозуміло.

Дворецький лише вклонився, ледь піднявши брови — єдиний знак його думок. Передав ліхтар одному з лицарів позаду й без заперечень вийшов із вантажного вагона.

— Пане, не можна! Їй не можна довіряти!

— Саліє, замовкни. Шеді, ходімо.

— …

Я думала, він просто дворянин. Схоже, Тіз був значно важливішою персоною.

Не знаю, як вони так легко виявили мене на потязі. Залишатися у вантажному вагоні вже не вийде, тож я мовчки підвелася й пішла слідом.

Коли ми вийшли, я зрозуміла, що вже ранок.

Здавалося, світла не бачила цілу вічність. Я примружилася, а настирлива лицарка позаду наблизилася ще на крок. Вона скреготіла зубами й дивилася з ненавистю, не вкладаючи меч у піхви. Прошепотіла:

— Не думай, що перемогла, мала сучко…

— …

[Повторний кидок]

— Ік!

У хиткому вагоні вона втратила рівновагу, але встигла спертися рукою об стіну й не впала… ех, викрутилася. Ну й нехай. Це все одно марна трата магії.

Лицарка… Салія, здається? Її обличчя налилося червоним від цього невдалого кроку. Вона нарешті зрозуміла, наскільки небезпечно розмахувати мечем у вагоні, й сховала його, а слід від вістря на підлозі спробувала затерти ногою. Потім треба настукати провіднику.

Вантажний вагон був останнім, а група Тіза їхала у вагоні прямо перед ним. У коридорі стояли парами лицарі й покоївки, кланяючись Тізу. Отже, саме він і був тим «дворянином з іншої країни», про якого я чула.

Один вагон — двадцять чотири пасажири. Квиток для одного коштував п’ять малих золотих. Виходить, орендувати цілий вагон — дванадцять великих золотих…

Двадцять чотири великі золоті за квиток туди й назад лише заради полювання від нудьги. Гаманці в Тіза були бездонні. Я навіть побачила окремі двері до туалету й душу. У такому потязі я ще не їздила.

Тіз дійшов до гостьового купе приблизно посередині вагона. Я зайшла слідом. Салія — останньою й одразу стала перед дверима. Кімната була площею приблизно чотирнадцять квадратних метрів. Дворецький уже чекав усередині й заварював чай.

— Шеді, сідай навпроти.

— Добре.

За таку невимушену відповідь Салія знову вдарила по мені хвилею ворожості.

Тіз сів у крісло в кутку. Я — на тримісний диван навпроти. Дворецький одразу розлив чай для нас двох.

— Давай, говори.

— Спочатку скажіть: як ви взагалі дізналися, що я там?

— Я! Бог дарував мені Виявлення присутності, щоб я могла захищати пана від небезпеки! — знову встрягла Салія.

Тобто вона теж Дитя Бога? Так мене й знайшла? Добре, це пояснювало одне. Але чому прийшов сам Тіз? Якщо на потязі знайшли щось підозріле, зазвичай кличуть провідника, ні?

Виходить, Діти Бога зустрічалися не так уже й рідко. А може, саме здібності й допомагали їм опинятися на службі у дворян.

Досить відволікатися. На чолі Тіза вже починала пульсувати жилка через чергове втручання Салії.

Дворецький спробував згладити ситуацію:

— Кхм. Пані Саліє, молодий пан ще говорить.

— П-перепрошую…

— Я хотіла побачити аукціон у столиці, — зізналася я, бо розмова нікуди не рухалася.

Тіз на мить переможно всміхнувся, але відразу здивовано відкинувся на спинку крісла.

— Що, тобі так кортіло на аукціон, що ти пробралася на потяг, розраховуючи на мою допомогу?

— Е? Чому?

— Я ж казав, що теж їду на аукціон.

— Я не знала, що ви на цьому потязі, Тізе.

— Припини брехати! Очевидно ж, ти прийшла витягнути гроші з мого пана, користуючись його великодушністю! Брудна простолюдинко, що ще ти задумала…

— У мене є гроші.

Я постукала великою золотою монетою по столу, змусивши Салію замовкнути. Усі погляди відразу прикипіли до монети.

— Я збиралася купити квиток, але виявилося, що якийсь дворянин уже орендував цілий вагон.

Я докірливо подивилася на Тіза. Він лише розважено всміхнувся, і його нахабство піднялося ще на рівень.

— Тоді проблеми немає. Діду, продай Шеді одне місце в нашому вагоні. Тепер ти офіційна пасажирка. Дякуй.

— …

Проблему вирішено. Чому ж я не відчуваю ані краплі вдячності?

— Хлопче, це все добре… але навіщо ти їй допомагаєш? Так, твоя щаслива зустріч була корисною. Але хіба ти вже не відплатив за допомогу?

Салія енергійно закивала на слова дворецького. Мені теж було цікаво. Чому Тіз так сильно чіпляється до мене?

Під трьома різними поглядами він вишкірився хижою зубатою посмішкою.

— Бо вона буде моєю дівчиною. Що тут незрозумілого?

— …е…

— ЩОООООООО?!

Чорт забирай, Саліє, мої вуха. Я завмерла, гарпія за спиною заволала, а дворецький стомлено потер чоло. Потім суворо подивився на Тіза.

— Хлопче, вона ще дитина. Про що ти взагалі думаєш?.. Так, риси в неї доволі гарні, але ж красивих жінок навколо тебе не бракує. А юна дочка графа Соеля?

— Та, з якою мені організували зустріч? Ха. Вона лише вимагала розкоші. Я трохи її налякав — і вже втекла в сльозах, називаючи мене «жахливою людиною».

Це було жахливо. Для них обох. По-своєму.

— А Шеді навіть оком не моргне! Дуже нахабна. Або, краще сказати, має характер. Мені подобається. Тільки холодна занадто, мала!

Пішов ти. Твоя думка мені не потрібна.

— Та й вік не проблема. Дати їй три-чотири роки… хм? Шеді, ти виросла?

— Вам здається.

Йому не здавалося. Підвищення рангу дещо змінило.

[Шеді] [Раса: Містраль] [Молодший Демон (Високий ранг)]

・ Демон чарівного туману, що танцює над північними морями. Кмітлива духовна форма життя.

[Магічні очки: 1065/1100] 165↑

[Загальна бойова сила: 1175/1210] 182↑

[Унікальна навичка: <Повторний кидок> <Кіберманіпуляція>]

[Расова навичка: Страх]

[Проста Ідентифікація] [Людиноподібна форма (Майстерна)] [Пакувальник-спеціаліст]

(Низький ранг) змінився на (Високий ранг). Магія й бойова сила суттєво зросли.

[Пакувальник] піднявся з «Експерт» до «Спеціаліст», і місткість сховища різко збільшилася. Інтуїтивно я відчувала, що тепер могла зберігати не лише тверді предмети, а й рідини.

А [Людиноподібна форма] перейшла з «Умілої» до «Майстерної». Тепер шкіра на дотик і вигляд була абсолютно невідмінна від людської навіть зблизька. Волосся й шкіра стали такими гладкими й блискучими, наче після салону краси.

І, мабуть, найдивніше: тіло десятирічної дитини підросло ще на п’ять сантиметрів і перестало бути зовсім пласким циліндром. З’явилися ледь помітні форми.

Наче я нарешті повернулася до свого реального віку — одинадцяти років.

— Справді? Ну й нехай. Через два-три роки зовнішність точно не буде проблемою. Глянь, діду. Навіть серед дворянок рідко побачиш настільки білу шкіру.

Це тому, що я альбіноска.

— Я вже подумав, що в неї під шкірою блакитна кров.

Навіть заперечити не могла. Я ж демон.

— Я думав: якщо випадково чи ні зустрінемося ще раз за кілька років — заберу її собі. А ми побачилися так скоро. Схоже, сама доля каже зробити її моєю.

Ні, від цієї «долі» я нічого такого не чула.

Салія застигла в шоці. Дворецький знову потер чоло. Цього разу звернувся до мене:

— Пані Шеді. Можна почути вашу думку?

Я помітила, що тепер він називав мене «пані», а не «дівчинкою». Уже змирився? Наскільки ж сильно всі потурали Тізу?

— Ні, дякую. Вдячна, що ви не здали мене за поїздку зайцем, але в столиці я піду своєю дорогою.

Від чіткої відмови Салія засяяла, дворецький ледь зітхнув, а Тіз лише всміхнувся й нахилився вперед.

— Аукціон через два дні. Шеді, у тебе є право входу?

…право входу?

— Аукціон Королівства Трестан — дуже відома подія, на одному рівні з Торговою Конфедерацією Деулкс. Безпека надзвичайно сувора. Незнайомих не пускають. Звичайний відвідувач має прожити в Трестані щонайменше пів року й внести десять великих золотих як заставу. Ти відповідаєш хоча б одній умові? Ти ж так хотіла побачити аукціон, що пробралася на потяг. Мої слуги, між іншим, увійдуть без проблем.

— …

Брудний прийом. Дорослі такі брудні.

— О, не переживай, це не залицяння. Ти ж Пакувальниця? Будеш моєю носильницею багажу. Як тобі?

Якби до аукціону було більше часу, я могла б спробувати вкрасти камінь. Але, схоже, охорона тут дуже сувора. А в мене не було інформації, щоб обійти спостереження. Зате одне я знала точно: магічний камінь №17 покажуть у день аукціону.

Залишилося двадцять три дні позиченого часу. Я не могла відмовитися.

— …домовились.

— От і добре. Діду, займися її одягом! Нехай виглядає так, щоб поруч зі мною не було соромно!

…я вже шкодувала.