Розділ 26 — Аукціон

— Ага, так і знав. Червоне тобі пасує. На тлі білої шкіри й волосся криваво-червоні очі особливо виділяються, — задоволено кивнув Тіз, оглядаючи мій новий одяг.

— …дякую, — сухо відповіла я.

Залишилося двадцять два дні позиченого часу.

Коли вчора ввечері ми прибули на станцію столиці Трестана, нас зустріли понад десять підлеглих і лицарів Тіза.

Якби поїхала вся його свита, довелося б орендувати весь потяг. Схоже, хтось у цій компанії розумів межі розумного. Очевидно, дворецький, не Тіз.

Наступного дня — тобто сьогодні — до дорогого заїжджого двору принесли одяг. Мене навіть не міряли, а все сиділо ідеально.

На мені була якісна біла селянська блуза, чорна плісирована спідниця до колін і чорні шкіряні черевики до щиколотки.

Зверху — приталене пальто з капюшоном спокійного темно-червоного кольору. Як не крути, я виглядала Червоною Шапочкою.

Як усе до цього дійшло? Я пригадала вчорашні події в потязі.

***

Тіз нудьгував цілий день у вагоні, тому мене тримали в гостьовому купе для його розваги. Салія стояла на варті перед дверима. На папері я була його «служницею», але поведінку не змінювала, а Тіз не заперечував. Це стало останньою краплею для Салії.

— Довго ти ще ховатимешся в тій ганчірці? Май хоч трохи поваги. Мені жарко вже від одного погляду на тебе в пальті в приміщенні.

Я повністю погоджувалася. Але носила це не тому, що подобалося. Якби Тіз зараз побачив мої вуха, він би спочатку зареготав, а потім, напевно, спробував зробити мене своєю іграшкою-рабинею.

Зазвичай у такій ситуації я просто випарувала б усіх пасажирів. Але в Тіза майже вісімсот бойової сили. Навіть дурна Салія мала близько чотирьохсот. Інші лицарі — десь двісті. Бій лоб у лоб вийшов би брудним. Головне — прибрати Салію якомога швидше…

Я задумливо глянула на неї. Вона трохи здригнулася.

— Щ-що це за погляд?! Я лише сказала пра…

— Досить, Саліє. І ти, Шеді. Якщо ви справді поб’єтеся, я не стану вас зупиняти. Але знай: вона магічний лицар. Хоч би що ти про неї думала, дуже здібна, — втрутився Тіз.

— Он як…

Тобто вона сильніша в магії, ніж у рукопашному бою? Її меч справді мав потужне зачарування. Може виявитися значно небезпечнішою, ніж я думала.

Ні я, ні вона не збиралися миритися. Тоді Тіз заговорив з виглядом людини, якій щойно спала на думку нова гра.

— До речі, у тебе теж доволі висока магія, Шеді. І судячи з бойової сили, використовуєш її для заклять, так? Не думаю, що мала дівчинка, яка подорожує сама, може бути слабкою. Може, під пальтом щось ховається?

Він гостро глянув на ту частину голови, яку я приховувала.

Я зітхнула й використала заготовлену відмовку, вказавши на його руки.

— Хм? Що?

— У мене надто біла шкіра. Я не переношу світло. Навіть це освітлення вже ріже очі.

Через відсутність пігменту я справді була дуже чутливою до світла. Тепер проблема майже зникла, але лампи у вагоні — теж магічні? — світили приблизно як сучасні земні.

— Зрозуміло.

Після кількох секунд роздумів Тіз кивнув і одразу подзвонив у дзвіночок.

— Діду, серед її одягу обов’язково має бути пальто з капюшоном. Криваво-червоне буде добре.

***

Він з мене знущається?..

Він справді настільки великий дворянин, що таке для нього дрібниця?

Зараз я допомагала готуватися до завтрашнього аукціону: відповідала за його багаж, тобто виконувала один з обов’язків слуг, хай і лише формально.

— Шеді, зброю можеш сховати?

— Зброю?

— Так. За офіційними правилами її не можна проносити всередину. Але там будуть дворяни з інших країн інкогніто, як я, люди з підпілля. Заборонити зброю можна, магію — ні. Багато хто все одно таємно озброїться.

— …якщо не надто велика. До речі, дворянин якої ви країни?

— Ха, цікаво? Скажу, якщо станеш моєю справжньою служницею.

— Не дуже… Просто ви молодий як для… як це… глави роду?

— Ну… мабуть. Мені вже двадцять сім, не такий я й молодий. Нормальний вік для глави родини.

— …думала, ви молодші.

— Справді? …а, зрозуміло. Чув, що висока магія сповільнює старіння. У простолюдинів таке рідше. Та й діти швидко ростуть, мабуть, тому мені здалося, що ти раптом подорослішала.

— Ем, так, напевно…

Тіз почав перебирати запасну зброю, яку принесли лицарі. Швидко занудьгував і вибрав кілька кинджалів із маленькими магічними каменями.

— Та байдуже. Запакуй ці, Шеді.

…мої бандитські кинджали вже закінчувалися. Саме час поповнити запас. Хоча після Підвищення рангу зброя мені вже не була обов’язковою.

[Шеді] [Раса: Містраль] [Молодший Демон (Високий ранг)]

・ Демон чарівного туману, що танцює над північними морями. Кмітлива духовна форма життя.

[Магічні очки: 1100/1100]

[Загальна бойова сила: 1210/1210]

[Унікальна навичка: <Повторний кидок> <Кіберманіпуляція>]

[Расова навичка: Страх]

[Проста Ідентифікація] [Людиноподібна форма (Майстерна)] [Пакувальник-спеціаліст]

Сила не змінилася. Після входу в місто я ні з ким не билася.

Навіть після заселення в столичний заїжджий двір мене фактично тримали під м’яким домашнім арештом. Виняток — коли треба було поїсти або коли Тіз нудьгував і кликав мене.

Його люди викупили два верхніх поверхи, а мені дали кімнату ще поверхом нижче. Вона була не така розкішна, як у них, але порівняно з кімнатою сиротинця, забитою двоярусними ліжками, це був рай.

Зі мною завжди ходив лицар «для нагляду». Напевно, наказ Салії або дворецького. Довіра Тіза на них не поширювалася.

Я могла розчинитися в туман і втекти з вікна третього поверху. Але вважала, що краще зробити тут усе можливе, ніж полювати вночі на покидьків і лише підвищити рівень тривоги та охорони.

— …ось так.

Із кінчиків пальців виросли гострі кігті приблизно по три сантиметри. Вони були червоні, мабуть, тому, що я уявляла їх частиною власного тіла. Я виявила це під час експериментів із туманною формою: пробувала формувати в розпорошеному стані руки з гострими кінцями.

Напевно, кігті з’явилися тому, що під час Підвищення рангу я хотіла вміти битися в людській формі.

Я називала це «домашнім арештом», але була зайнята експериментами із силами й іграми з Блобсі, тож не заперечувала. Проте щоразу, коли виходила по їжу або до Тіза, Салія дивилася так, ніби хотіла вбити. Дратувало.

…вона ревнувала?

Наступного дня настав аукціон. Група Тіза мала вирушити вранці. Я, звісно, з ними. До входу його супроводжували охоронці, але всередину можна було взяти лише трьох.

Цими трьома стали Салія, дворецький і я. Салія до останнього протестувала проти моєї присутності, за що знову отримала догану. Потім знову зиркнула на мене. Надокучлива.

Аукціон проходив у громадській залі, схожій на концертну. Звідси було видно королівський замок.

— Не загубися, Шеді.

— Добре.

Ми пішли до приватної ложі на другому поверсі. Тіз точно купався в грошах. Щойно сіли, він із дворецьким заговорив про ставки.

— Жовтий магічний камінь не може бути головним лотом.

— Саме так. Зрештою, це лише незвичайний магічний камінь. Навряд чи він коштуватиме дуже дорого. Краще зосередитися на еліксирі з Карансенка.

— Художні речі нам не потрібні. Подивімося, що там із магічними пристроями… хм? Шеді, теж хочеш глянути?

Тіз помітив, як я стаю навшпиньки, намагаючись побачити список лотів, і дав мені запасний примірник.

Жовтий магічний камінь… другий лот після обіду. Третій — магічний пристрій із цікавим ефектом. Мене теж трохи зацікавив. Салію, схоже, також — вона крадькома заглядала через моє плече.

— …гей, перенеси сюди, тут світліше.

Освітлення в залі вимкнули для атмосфери. На столах горіли стильні свічки.

— …чому просто не ввімкнути світло? Могли б вимкнути перед самим початком. Вони що, Ману економлять?

— Ха, яка провінціалка. Це столиця з Паростком, тут немає сенсу економити. Особливо в цій будівлі. До зали йде пряма магічна лінія із замку. Тут ніколи не буває відключень.

— …зрозуміло.

Отже, Паросток у замку… Якщо не помиляюся, дев’яносто дев’ять країн сформувалися навколо дев’яноста дев’яти Паростків. Мабуть, люди навчилися витягувати з них магію й розподіляти по всій державі. Це пояснювало надлишок магічної енергії.

— Досить про це. Дай нам зброю. Ненавиджу сидіти беззбройним.

— Так-так.

На вході нашу зброю забрали. Салія нервувала. Замість нової я дала їй один із потертих кинджалів бандитів. Вона скривилася, але взяла.

У цей момент прожектор освітив сцену, і пролунало оголошення про початок.

— Магічний меч із Лабіринту Сегала йде номеру п’ятдесят шість за десять великих золотих і одну срібну монету.

Остання срібна була відверто дріб’язковою.

У залі сиділо багато людей, але торгувалися близько сотні. Ранкові ставки йшли спокійно. Справжня арена для багатіїв починалася після обідньої перерви.

Люди зі звичайних місць їли в їдальні або назовні. А в приватні ложі можна було замовити їжу прямо до столу.

Я не могла нормально їсти, але рівень [Пакувальника] вже дозволяв зберігати воду. Тому могла вдавати, що жую, а їжу непомітно складати в сховище.

Пізніше Блобсі отримає все це.

Після обіду я підвелася.

— Шеді, куди?

— …до вбиральні.

Тіз недбало махнув рукою.

Ні Салія, ні дворецький не збиралися йти за мною. Не настільки вони були одержимі контролем. Нарешті я могла діяти.

Я вийшла в яскравий коридор, пройшла повз вбиральню й рушила до задньої частини першого поверху. Там були сходи в підвал і ще один коридор углиб.

Куди? Спочатку перевірила коридор. Він привів до металевих дверей із двома охоронцями зі списами.

Вони подивилися на мене й ударили тупими кінцями списів об підлогу.

— Далі проходу немає!

— Підійдеш ближче — бити не вагатимемося, гостя ти чи ні!

Зрозуміло. Охорона справді сувора. Дитячий вигляд їх анітрохи не розслабляв. Я вдала страх і повернула назад. Отже, правильний шлях — підвал.

Якби я проривалася тут силою, одразу здійнявся б галас. Спочатку треба щось зробити з охороною.

Світло ставало тьмянішим, коли я спускалася. У глибині побачила три силуети. Вони грали в карти, мабуть, байдикували.

— Ось, стріт. Я виграв.

— Та ну, знущаєшся.

— Зачекай, ти не шахруєш?

— Ні. Давай мої п’ять срібних.

— Та в мене зарплата тільки скоро. Порожньо.

— Тоді ось що. Знаєш, у клітці кілька дівчат-рабинь? Приведи їх.

— Ого, серйозно?

— Ніхто не дізнається. У крайньому разі, якщо здіймуть шум, просто приб’ємо. Максимум доведеться вибачення написати.

— Добре, тоді я… гах!

— Ургх!

— Агг!

Під покровом темряви я підкралася й за кілька митей задушила всіх трьох, висмоктавши життя.

На стіні було написано: «Контроль розподілу магії». Блобсі залишилася прибрати тіла, а я побігла далі.