Розділ 27 — Пограбування

Залишився двадцять один день позиченого часу.

Дорогою до підземної кімнати Контролю розподілу магії, яка живила аукціонний зал, мені більше ніхто не трапився.

Я була готова прибрати будь-кого, хто мене побачить, але це не означало, що я радісно хотіла влаштувати бездумну різанину. І все ж… людські країни справді були не для мене.

…можливо, ця відраза виросла з того, що через зовнішність мене все життя дискримінували. Цілком імовірно.

Словами однієї людини тут нічого не змінити. Усі люди — аж до дітей — бачили в напівлюдях лише худобу, корисних тварин. Не було навіть презирства чи зневаги. Адже це просто звірі, не люди.

Доброта до рабів-напівлюдей нічим не відрізнялася від турботи ковбоя про коня.

Для людей убити таку «худобу» не було чимось, за що треба відчувати провину.

Я давно думала, чому все стало саме так. Відповідь лежала тут.

— …кімната Контролю розподілу магії.

Ману, що переливалася з Паростків Світового Дерева й підтримувала цей світ, збирали й розподіляли всюди. Зокрема сюди.

Магія рухала потяги й освітлювала ночі. Її було стільки, що ніхто навіть не вимикав світло. Для людського комфорту вона була такою ж життєво важливою, як електрика на сучасній Землі.

№01… Ганс… залишив у заповіті такі слова.

Людська раса, фізично слабка, але надзвичайно плодюча, підкорила весь світ, паразитуючи на Паростках.

Без сумніву, сильніші раси побачили їхню слабкість і з жалю дозволили людям тулитися біля Паростків.

Але люди відкрили спосіб використовувати Ману. Отримавши нову силу, вони відтіснили всі інші раси від Паростків і перетворили їх на рабів.

А знання з іншого світу — із сучасної Землі — зробили їх лише сильнішими.

Цю будівлю спорудили з розрахунком, що магічне світло ніколи не згасне. Тож коли аукціонний зал раптово зануриться в темряву через втрату живлення, усі всередині мають розгубитися.

Самих свічок для бою буде недостатньо. Потрібний момент — прямо перед тим, як на сцену винесуть магічний камінь №17. Приблизно через п’ятнадцять хвилин після початку післяобідньої частини.

Я вимкну світло, рвону до сцени, уб’ю лише тих, хто стане на шляху, схоплю камінь і втечу.

…навіть я визнавала, що план був ідіотськи авантюрним. Але часу на підготовку не було, відлік ішов, а через відсутність досвіду будь-який складний план однаково був би дірявим. Та й стратегію я ніколи не вивчала.

Доведеться імпровізувати. Не можна дозволити затримкам відкинути мене назад.

Гаразд. Почали.

Я розпорошила руку, відімкнула двері контрольної кімнати й кігтями та зброєю перетворила обладнання на купу брухту.

***

— І що ця дурна дівка робить у вбиральні так довго? — недовірливо пробурмотів Тіз.

Післяобідня частина вже тривала, а Шеді так і не повернулася. Тіз сьорбнув напій.

— Пошукати її?

— Ні, залиш. Рано чи пізно повернеться.

Здавалося, дівчинка йому подобалася, але справжньої тривоги він не виявляв.

Її зухвала поведінка була новою й цікавою. Так, вона ще дитина, але вже гарненька й мала прекрасні перспективи. Настільки білий колір зустрічався рідко, а червоні очі робили її схожою на кролицю. Це його тішило.

Та зрештою це була лише рідкісна зовнішність. Знайти Шеді для нього було приблизно тим самим, що знайти на базарі несподівано хороший ніж.

Його прихильність була лише власницьким почуттям чоловіка, який не хоче, щоб цікава річ утекла.

Люди зі становищем Тіза взагалі рідко обирали партнерку через кохання.

Зовнішність і походження визначали жінку, що стоятиме поруч. Родовід — ту, яка народить спадкоємців. Ці люди могли бути важливими, але він не був ними одержимий.

У Тіза були лише дві справжні пристрасті: магічний клинок, здобутий у дитинстві, та становище, отримане після перемоги над батьком. Екзотична дівчина з нахабним характером і гарним обличчям не могла зрівнятися з цим.

— Хм?

Саме коли перший післяобідній лот — прикраса — знайшов покупця й на сцену винесли Жовтий магічний камінь, прожектор раптово згас.

— Що сталося?

— Це частина вистави… так?

Спочатку аукціон і так починався в напівтемряві зі свічками, тому відвідувачі лише трохи загомоніли. Вони ще не усвідомлювали, що сталася аварія.

***

У момент, коли я розтрощила обладнання й вимкнула світло, мені здалося, ніби я почула голос.

Але зараз не час для галюцинацій. Я перейшла в напівтуманну форму й на максимальній швидкості понеслася темними коридорами.

Блобсі підстрибнула до мене, радісно пірнула в сумку. Переконавшись, що вона всередині, я кинулася нагору. Там працівники вже панікували через темряву.

Біля головного входу двері й вікна давали трохи світла, тому люди природно стікалися туди. Працівники в розпачі намагалися не пускати всередину охоронців гостей, повторюючи, що це небезпечно.

Я одразу повернула в темний коридор углиб. Ті два охоронці, які стояли там раніше, тепер прочинили двері й заглядали всередину, перевіряючи, що сталося.

Їхні очі ще не звикли до темряви. Я повернулася в [Людиноподібну форму], відштовхнулася від підлоги й прослизнула між ними.

[Колишній найманець?] [Раса: Людина ♂] [Охоронець]

[Магічні очки: 84/85] [Очки здоров’я: 150/150]

[Загальна бойова сила: 306]

— Щось пройшло всередину!

— Людина!

У ту ж мить хтось створив магічне світло, слабко освітивши кімнату. От бачите? План був увесь у дірах.

— Зупиніть! — крикнув охоронець.

Один працівник кинувся до мене з голими руками. Я наступила йому на голову й перестрибнула.

— Ти що робиш?!

Інший замахнувся ломиком збоку. Я заблокувала його кинджалом у правій руці, а кігтями лівої перерізала і чоловіка, і метал. Ого… кігті справді ріжуть метал.

Але дивуватися було ніколи. Спис ударив спереду — я парирувала кинджалом і розірвала горло охоронця кігтями.

— Ха! — Спис полетів у спину.

[Повторний кидок]

Я ледве ухилилася й одразу відповіла ударом ноги. Його шия зламалася.

Чорт, чому це перетворюється на хаотичну бійку?!

На щастя, супротивники ще не звикли до темряви. Ухилятися було не так складно, і я перемогла.

Так і знала: детальні плани — не моє. Частина працівників уже тікала. Треба на сцену, поки все не стало ще гірше. Але з темряви хтось покликав:

— З-зачекай!

Га? Хтось іще? Я підняла кинджал і повернулася на голос. У клітці сиділи двоє дітей.

Приблизно мого теперішнього віку — хлопчик і дівчинка. Дуже схожі між собою: світло-біляве волосся, тонкі красиві риси.

На них були лише шматки тканини з отворами для голови — настільки тонкі, що майже просвічували. Руки закуті. Блакитні очі дивилися відчайдушно.

— …ельфи?

— Так! Будь ласка, випусти нас!

— Ми нічого не зробили людям!

— Зачекайте, спершу коротко поясніть, що сталося…

Часу не було, тому попросила лише найголовніше. Вони жили у відносно великому ельфійському поселенні й підтримували більш-менш мирні відносини з цією країною, продаючи традиційні ремісничі вироби.

Але одного дня король почав вимагати кількох рабів щороку. Поселення відмовилося, дипломатичні зв’язки розірвали. Потім раптово прийшли солдати: чоловіків убили, скарби забрали, жінок і дітей захопили.

— Вони сказали, що «придушували повстання».

— Е? Але ваше село взагалі не було частиною цієї країни, правда?

— …так.

Ви впевнені, що їм просто не захотілося нових домашніх іграшок?

— Вам є куди тікати?

— Декому вдалося розбігтися. Якщо дістанемося глибини лісу…

— …можливо, колись знайдемо друзів… Вибач. Ти людина, тобі це не потрібно слухати…

— Ні.

Я трохи випустила вуха з-під капюшона. Їхні очі розширилися.

— Т-ти…

— Не зважайте. Найбільше, що можу — випустити вас. Відійдіть.

Кігті розрізали замок і кайдани. Я дала їм запасні плащі, кинджали й кілька срібних.

— Ем…

— На цьому все. Далі допомогти не можу.

Я розвернулася. Дівчина покликала мене зі сльозами в голосі:

— Колись… колись ми відплатимо! Клянемося!

Хлопчик мовчав, низько схиливши голову. Навіть коли я зникла з виду, він не ворухнувся.

— …

Так і знала. Якщо вже поговорила з кимось, кинути напризволяще важко… А в мене власні термінові проблеми. Наступного разу треба просто не дивитися на рабів, якщо вони не стоять прямо переді мною.

Добре… по дорозі до каменя влаштуємо ще трохи хаосу.

— Хто там?

Працівник помітив, як я вибігла з темряви в слабке магічне світло. Схоже, про бійку ще не знали. Зачекайте… це ж Ельфійський Скарб, який мав іти наступним лотом після каменя?

Побачивши, що я не зупиняюся, охоронці миттєво стали навколо скарбу й без попередження вдарили списами. Охорона тут справді бісить.

Бойової сили в мене вистачало. Різноманітних прийомів — ні. Проти кількох супротивників я щоразу була в невигідному становищі. Але висока бойова сила означала швидкість і меншу шкоду від ударів.

Відтоді як я побажала вміти битися в людській формі реакція й вибухова сила різко зросли. Я бачила атаки, ніби в уповільненні.

Я ухилялася, дозволяючи списам лише дряпати плече, і стрибнула прямо до одного охоронця. Кинджал розірвав горло.

— Ого?!

— Професіонал! Обережно!

Вони без вагань атакували дитину. Дехто все ж зачепив мене. Я парирувала кинджалом, різала горла кігтями.

Я все ще приховувала нелюдську природу, тож вони використовували звичайну, не зачаровану зброю для вбивства людей. Боліло, але шкода була дрібною. До того ж у мене не було людських життєво важливих органів.

Тріс. Останній бандитський кинджал зламався. Я поводилася з ними… ну, не дуже бережно. Один охоронець скористався шансом і пробив живіт списом ззаду.

— Ось шанс! Добийте її!

Двоє кинули списи й вихопили мечі. Кинджал випав із пальців. Побачивши мене пронизаною, вони підійшли занадто необережно. Нові кинджали встромилися їм у горла.

— Що… — вигукнув охоронець, що тримав спис у мені.

Я розпорошила ліву руку в туманний відросток і матеріалізувала лише кігті, щоб розірвати його горло.

Побачивши, як усі охоронці гинуть за лічені миті, працівники закричали. Запізно.

Я витягла спис із живота й забрала Ельфійський Скарб із красивого візочка.

Якби це був потрібний камінь, я б уже тікала. З тими ельфійськими дітьми втратила надто багато часу…

[Шеді] [Раса: Містраль] [Молодший Демон (Високий ранг)]

・ Демон чарівного туману, що танцює над північними морями. Кмітлива духовна форма життя.

[Магічні очки: 1095/1310] 210↑

[Загальна бойова сила: 1226/1441] 231↑

[Унікальна навичка: <Повторний кидок> <Кіберманіпуляція>]

[Расова навичка: Страх]

[Проста Ідентифікація] [Людиноподібна форма (Майстерна)] [Пакувальник-спеціаліст]

Я трохи сподівалася на еволюцію, бо охоронці були сильні. Але так швидко після Підвищення рангу — ні.

Можливо, наступна еволюція буде на півтори-дві тисячі магії. Доведеться обходитися тим, що є. Магія впала, зате базова бойова сила виросла, тож поточна міць майже не змінилася. Напевно, впораюся.

Поспішаючи до сцени, я побачила в темряві сяючий жовтий камінь, оточений кількома охоронцями.

Ось він… Камінь №01 всередині мене підказував: це те, що я шукаю. Магічний камінь №17.

— Злодій! Тут злодій!

Позаду бігло близько десяти пар ніг. Почувши крик, охоронці на сцені виставили списи. Відвідувачі, які досі сиділи в темряві, почали хвилюватися.

…цікаво, ті діти вибралися?

«Я вдруге вас рятувати не прийду, якщо спіймають! У мене свої проблеми».

Кілька охоронців кинулися вперед. Я вискочила з куліс, відвела списи кинджалом і встромила інший найближчому просто в обличчя.

— ААААА?!

— Вона швидка! Списи геть, мечі… — Один почав міняти зброю. Кинутий із [Повторним кидком] кинджал увійшов у горло. — Агх!

— Отримуй! [Удар меча]!

Один із переслідувачів рубонув мене по спині. Атака була магічною й боліла сильно. Я вдала, що похитнулася, під час падіння розсікла кігтями ноги чоловіка, а торкнувшись підлоги — встромила кинджал у шию.

— [Крижана стріла]!

Уф… Крижані шипи впилися в спину. Хтось тут умів чаклувати.

Двоє спробували скористатися моментом. Я перекотилася від клинків, розчинила обидві руки в туманні відростки з кігтями й роздерла їм горла.

— Магія?!

Темрява все ще допомагала. Вони вважали мої атаки закляттями.

[Шеді] [Раса: Містраль] [Молодший Демон (Високий ранг)]

[Магічні очки: 1080/1385] 75↑

[Загальна бойова сила: 1218/1523] 82↑

Охоронці на мить зупинилися, остерігаючись магії. Я одразу рвонула до каменя, який працівник уже збирався винести. Відкинула його ударом ноги. Камінь підлетів у повітря… і я без вагань проковтнула його.

[Шеді] [Раса: Містраль] [Молодший Демон (Високий ранг)]

[Магічні очки: 1080/1535] 150↑

[Загальна бойова сила: 1218/1688] 165↑

[Доступна еволюція]

***

Коли одну з цілей Тіза — Жовтий магічний камінь — винесли на сцену, освітлення згасло. Поки чекали на ремонт при свічках, на сцені почалася метушня. Тіз роздратовано загарчав:

— Що відбувається?!

— Пане, я негайно перевірю…

Салія рефлекторно відповіла, а потім завмерла, вагаючись між захистом Тіза й розслідуванням. Її роздуми перервав хтось, хто вискочив на сцену.

— А, злодій! — Тіз підвівся з хижою посмішкою. Потім помітив, що зброї на поясі немає, й скривився.

— Хлопче, не треба ризикувати. Це не твоя країна.

— Сам знаю, діду.

Але невдоволення швидко зникло. Силует злодія, який носився сценою у слабкому магічному світлі, зацікавив його.

Тінь була маленькою, майже дитячою. Проти неї — понад десять дорослих чоловіків. Деякі атаки влучали, але злодій не вагався й ухилявся лише від смертельних ударів. Тізу це здалося прекрасним.

Він захотів цього злодія… Хоча не знав, що той шукає, після проникнення на такий аукціон безкарно піти навряд чи вийде.

Потім дитина кинулася до жовтого магічного каменя, який слабко світив у темряві. Тізу здалося, що злодій його проковтнув. Галасливі гості, схвильовані боєм, раптом замовкли, відчувши, як присутність злодія змінюється. Ніби він щойно перетворився на щось інше.

Наступної миті сцену залив легкий туман. Температура в залі різко впала. Люди, які торкалися туману, падали один за одним. Тіз махнув рукою в бік сцени.

— [Вогняний спис]!

Хвиля жару розігнала туман. Потік повітря зірвав капюшон злодія. У світлі полум’я Тіз побачив обличчя й опущені кролячі вуха.

— …Шеді!