Розділ 30 — Контакт із гравцями

VR-форуми MMORPG «Світ Ігдрасії». Тут, як завжди, точилися розмови.

— До речі, хтось іще чув, що бета-тест закінчать раніше запланованого?

— Справді? От лайно. Я тільки нещодавно до третього рангу дійшов. Якраз стало цікаво!

— ОП, ти ігноруєш половину фактів. Точніше, офіційний реліз виходить раніше.

— Мм? А хіба це не те саме?

— Бета-тест не закінчується. Він просто продовжиться після релізу. В оголошенні написали: можна або залишити персонажа, або створити нового.

— Чорт, не можу вирішити. Шкода видаляти цього після стількох зусиль, але тепер я краще знаю, куди вкладати характеристики. І зовнішність хотілося б підправити.

— Лол, ви надто багато часу витрачаєте в редакторі персонажа. Краще попросіть розробників дати одноразову зміну зовнішності.

— До речі, ви думаєте, це квест?

— Що саме?

— Та суперщедра нагорода, яку оголосила Імперія Тоузе. Щоправда, лише на центральному континенті.

— А, та нагорода на дошці гільдії авантюристів? Вона справжня?

— Народ, подробиці. Я останнім часом сиджу в горах і ріжу орків, у місто не повертався.

— Зачекай, ви про ту нагороду, в якої навіть своя кімната чату є? «Пошуки дівчини-кролиці»? Це справді існує? Чув, там п’ять тисяч великих золотих чи щось таке.

— П’ЯТЬ ТИСЯЧ, БЛЯТЬ?!

— Так. Квест на пошуки й захоплення останньої живої дівчини-звіролюдини кролячої раси.

— У мене геніальна ідея!

— Тоді краще не озвучуй, якщо не хочеш візиту поліції. Але може це квест із вибором? Типу в кінці можна або здати її за гроші, або отримати милу кролицю в партію. Щось таке?

— Для початку вона взагалі мила?

— Без поняття. Кажуть, магічний камінь, який європейські гравці отримали за івент «Підкорення Берсерків» і потім виставили на аукціон, украла саме вона. Тож дуже схоже на ланцюжок квестів.

— От блін, то камінь був настільки дорогий?..

— Величезна нагорода не тому, що камінь цінний. Просто кролиця суперкавайна. Чув, гравці, які виставили камінь, самі на аукціон не пішли й тепер кусають лікті.

— Організатор аукціону дав їм компенсацію. Цілих десять золотих. Вау.

— Сарказм зрозумілий, але це все одно купа грошей.

— …може, нам свій не продавати?

— Що? У вас є івентовий магічний камінь?

— Ми отримали [Червоний магічний камінь] із тієї жаби в трейлері. Клан думав, де його продати. Але, може, використати як приманку для кролиці?

— Великий клан? Тоді, мабуть, норм. Але не пиши про це тут. Хтось може спробувати вкрасти.

— Та, думаю, все буде добре. У нас лише близько десяти людей, але половина четвертого рангу. Лідер нормальний, із іншими кланами хороші стосунки. Проблема лише в тому… якщо реально можна зробити кролицю компаньйоном, у нас група може розвалитися через різні думки.

— А ти який варіант обираєш?

— Вербувати, звісно!

— Підтримую! — Я теж! — І я! — Четвертий! — писали хлопці.

— Ага, хочу вдягнути її в справжній костюм кролиці й поставити працювати в клановому домі!

— …фу… — Сподіваюся, мій майбутній хлопець не буде таким. — Типово, — відповідали дівчата.

***

Залишилося вісімнадцять днів позиченого часу.

Я бачила, що мене дедалі щільніше заганяють у кут. Зазвичай у цей момент люди панікують, здаються або починають робити дурниці. Але я зайшла надто далеко, щоб зараз ламатися. І тим паче не дозволю корпорації вийти сухою з води. Я їм покажу.

Спершу треба вижити.

Аннеф був гарним портовим містом. Білі будинки підіймалися сходинками вздовж пологих вулиць, усі з червоними черепичними дахами в одному стилі. Попри віддаленість від екватора, тут було приємно тепло завдяки Паростку.

На найвищій точці міста стояв замок. Спочатку я подумала, що це резиденція місцевого правителя. Але на карті-путівнику виявилося: королівський замок.

Ого. Мала країна справді мала порівняно з великою… Міжнародні потяги зупиняються лише в столицях?

Я ходила містом, перевіряючи дошки оголошень. Основною галуззю, схоже, було рибальство, а місцевою особливістю — риба, схожа на оселедець. Вуличні ятки переважно продавали бутерброди: маринований сирий оселедець і картопля між шматками житнього хліба. Навіть якби я могла їсти, не впевнена, що купила б… хоча раптом смачно. Хто знає?

*Пруж!*

«Га…? Блобсі, ти хочеш це з’їсти?»

Я вирішила, що найкращий шанс знайти інформацію — гільдія авантюристів. Невже доведеться купити цей бутерброд із оселедцем і картоплею лише для того, щоб спитати дорогу?

Поки я вагалася, на іншому боці вулиці почався галас. Близько десяти лицарів чи солдатів били древками списів двох людей в авантюристському спорядженні, які кричали. Потім обох заарештували й повели в напрямку замку.

Що сталося?.. Мені стало цікаво. Я купила бутерброд з оселедцем і картоплею в найближчій ятці за три мідяки й спитала продавця.

Той скривився, дивлячись услід арештованим, і зітхнув.

— Вони здійняли скандал біля іншої ятки. Вимагали, щоб господар відпустив рабів-напівлюдей, які там працювали. Він, звісно, відмовив. Тоді вони почали нести якусь маячню. Здається… «це ж просто, блядь, ен-пі-сі» чи щось таке. Потім витягли зброю й почали погрожувати. От охорона й прийшла.

— Зрозуміло…

Напевно, вони мали на увазі NPC. Отже, ці двоє — бета-гравці.

Виглядали молодими. Я навіть не могла зрозуміти, вони справді діти в реальності чи просто ідіоти. Серйозно, навіть якби це була звичайна гра, а не реальний світ, гравцям ніхто не дає автоматичного права робити будь-що. Не дивно, що їх схопили.

— Останнім часом таких дивних авантюристів стало більше. Кажуть, навіть гільдія не знає, що з ними робити. То наймуть ветерана провідником і не заплатять, то викуплять усіх молодих рабинь… проблем вистачає.

— Он як…

— А тепер ще й вимагають свободи рабам-напівлюдям. Це новий вид шахрайства? Серйозно. Напівлюди останнім часом стали хитріші, заміну купувати все важче.

— …

Напівлюдей тут справді сприймали як власність.

Я дізналася дорогу до гільдії й рушила туди.

Від станції до головної вулиці було близько, а до гільдії — трохи далі. Чотириповерхова будівля цілком біла.

Але я не зайшла одразу. Поряд стояла крамниця спорядження для авантюристів, і там було кілька покупців.

Я пішла в куток із плащами й пальтами, намагаючись не привертати уваги, й почала вибирати.

Потрібна міцна річ і бажано гарна. Одягу теж хотілося, але, може, краще почекати наступного росту? Відкладемо. Візьму добрі черевики. Якщо чесно, теперішні вже ставали малі. Визначившись, я почала шукати.

Але мене не залишили в спокої.

— Мода в цій країні так собі, не думаєш?

До мене просто так заговорила синьоволоса авантюристка років двадцяти.

— Жахливий дизайн. І навіть кольорів небагато, щоб компенсувати. Принаймні у великих країнах більше магазинів, де…

— Саллі! Вона не гравець!

— Е?!

Так звану Саллі перебив новий голос. Чоловік десь двадцяти п’яти. Саллі витріщилася на мене.

— Ого! У неї справді немає мітки гравця!

Отже, вони гравці, і лише гравці бачать, хто ще є гравцем.

Добре. Але хотілося б, щоб вона перестала витріщатися. Не думаю, що корпорація постійно стежить за всіма десятьма тисячами гравців, але якщо хтось почне підозрювати моє обличчя, буде погано.

Я мовчки відступила на кілька кроків і сховала обличчя капюшоном. Чоловік встав між нами.

— Я ж казав, припини. У цій грі немає звичайного ШІ. Я не буду допомагати, якщо тебе заарештують і видалять персонажа, ясно? — Потім повернувся до мене. — Вибачте.

Звучало не надто щиро.

— Але… я ж думала, вона справжня людина через цей одяг…

Схоже, вони взагалі не переймалися тим, що NPC чують мета-розмови. Не очікувала, що саме мій одяг мало не видасть мене.

— Нічого страшного.

Я легенько похитала головою.

Чоловік витяг Саллі з магазину. На щастя, нічого не сталося.

Я з полегшенням зітхнула. Бо той чоловік був реально сильним.

[Чоловік, схожий на воїна] [Раса: Людина ♂] [Гравець]

[Магічні очки: 150/150] [Очки здоров’я: 260/260]

[Загальна бойова сила: 1110]

Навіть Тіз поруч із ним виглядав би слабаком.

Я підозрювала, що гравці, яких веде Система, ростуть ефективніше за місцевих. У них немає слабких характеристик. Не треба вчитися користуватися зброєю, вручну тренувати навички, як місцевим. Достатньо поглинати Ману.

Так, я теж стала сильною. Але якщо гравці можуть рости так само, груповий бій стане для мене смертельним… Проте зупинятися не можна. Я зайшла надто далеко.

Я вибрала пристойне пальто й пару черевиків, заплатила й вийшла. Гільдія була через дорогу.

На щастя, серед білого дня ніхто не чіплявся. Я прослизнула всередину. Понад десять авантюристів без діла тинялися залом. Деякі здавалися гравцями. Чому їх тут так багато? В попередній країні майже не бачила.

Більшість зібралася біля дошки оголошень. Я теж глянула. Схоже на розшук.

Розшукується

Молода біла дівчина-звіролюдина кролячої раси, яка керує магічним туманом.

Той, хто захопить і доставить дівчину, отримає щедру винагороду.

Дівчині не можна завдавати шкоди.

Імператор Тоузе клянеться власним ім’ям: той, хто виконає це доручення, отримає П’ять Тисяч Великих Золотих Монет.

…що в ім’я всього святого творить Тіз?! П’ять тисяч великих золотих за мене? Він ідіот?

Авантюристи навколо були в захваті. Ніхто навіть не обговорював, де мене шукати чи як ловити. Усі лише фантазували, що зроблять із грошима.

Але це все відволікало. Мені потрібен камінь №08.

Я міцніше натягнула капюшон і підійшла до вільної стійки. За нею чоловік тонув у паперах. Виглядав як типовий держслужбовець і справляв таке саме враження.

— Тут можна купити інформацію?

— Так. Що саме вас цікавить?

Він підняв голову й, попри ввічливість, виглядав напружено.

— Шукаю магічний камінь. Виглядає як коштовний камінь.

— А, перепрошую. Про такий нам нічого не відомо.

Він одразу повернувся до паперів, навіть не перевірив записи. Чи гільдія справді не торгує такою інформацією? Чи він просто не хотів морочитися через дитину? Поки я думала, за спиною почувся легковажний голос.

— О, ти теж знаєш про камінь? Збираєшся приєднатися до івенту?