Розділ 32 — Івент гравців

— Ось повітряний корабель.

— …це неймовірно.

Прибувши до міста на західному краю Баттролу, ми пересіли на інший потяг і поїхали на південь. Так дісталися аеропорту.

Я очікувала проблем на кордоні. На щастя, ми їхали звичайним потягом — до речі, напрочуд переповненим, — а не експресом. Звичайні потяги не перетинали кордон напряму, тому митний контроль був менш суворим. Айзеку як ватажку достатньо було показати свою картку авантюриста, а решті членів групи — лише підтвердити, що картки є й у них. І нас пропустили.

Взагалі-то вони мали перевірити кожного. Напевно, охоронцям просто було ліньки.

Повернімося до повітряного корабля.

Він справді вражав.

Найдивовижніше — він і справді мав вигляд корабля. Шістдесят метрів завдовжки, двадцять завширшки, зроблений зі сталі й дерева, з вісьмома гвинтами, які очевидно були надто маленькими, щоб рухати махину такого розміру.

І все одно він летів зі швидкістю реактивного літака.

Магія — це круто.

Найдешевший квиток коштував одну велику золоту й п’ять малих золотих. Номери на верхньому поверсі — три великі золоті.

Отже, найдешевший варіант приблизно дорівнював за ціною поїздці експресом, так?

На жаль, ні.

Це була плата не за весь маршрут, а лише за один день проживання.

Для перельоту в межах одного континенту дня вистачало. А от під час подорожі між континентами ціна подвоювалася.

Фактично ти платив за номер у літаючому готелі.

Річні абонементи групи Айзека дозволяли їм безплатно користуватися лише двомісними кімнатами на нижньому поверсі. За бажання можна було доплатити й покращити номер.

Їхні абонементи також давали мені знижку як члену групи, але безплатним переліт не ставав. Я все одно мала заплатити одну малу золоту за підготовку ліжка.

До речі, Айзек заплатив за мене.

Я вже збиралася подякувати, коли дізналася, що ці річні абонементи вони отримали як нагороду за вбивство нас.

Та пішли ви тоді.

Жодної вдячності.

Сандреа й Уїд нетерпляче застрибнули на борт. Вони носилися по кораблю, то гуляючи верхньою палубою, то дивлячись, як земля пролітає внизу крізь оглядовий майданчик під днищем.

Я думала, вони вже звикли до польотів?

Поводилися як діти.

До вечері, щоправда, усі троє зникли у своїх кімнатах.

Кімнати розділялися на чоловічі й жіночі. Я перевірила нашу й не побачила Сандреа, отже, вона вийшла з гри.

Їжа вже входила у вартість. Мені було шкода марнувати розкішну вечерю, тому ми з Блобсі все прибрали.

*Пруж-пруж!*

«Сподобалося? Рада за тебе».

Спати мені не потрібно було, а сидіти самій у кімнаті сенсу теж не мало. Я вирішила піднятися на верхню палубу й подивитися на нічні краєвиди.

Корабель оточував захисний бар’єр. Попри те, що ми летіли просто неба на шаленій швидкості, я відчувала лише приємний вітерець. Про всяк випадок я добре закріпила капюшон і подивилася на далеку гору.

За путівником це була гора Леонард — найвища на центральному континенті й водночас місце одного з найважливіших родовищ. Навколо неї розташовувалися три великі країни, серед них Баттрол. Суперечки за права на гору, схоже, не припинялися ніколи.

…мабуть, так воно й буває.

Навіть якщо Мана вже задовольняла їхні базові потреби, багатство було зовсім іншою справою.

Я дивилася, як нічна гора поступово віддаляється, коли відчула позаду магічний сигнал.

— Значить, ти тут.

— …ага.

Схоже, перевірити мене прийшов лише Айзек. Доволі відповідальний хлопець.

У руках він тримав дві мідні чашки, від яких ішла пара. Одну простягнув мені.

— …дякую, — сказала я, приймаючи чашку.

Він усміхнувся й сьорбнув зі своєї.

— Нема за що.

Отже, гравці не могли їсти, але могли пити?

У моєму випадку після кількох удаваних ковтків усе доведеться відправити в [Пакувальник], а потім утилізувати через Блобсі.

Хм…

Що це взагалі таке?

Густе, зелене…

— …гарячий сік із капусти кейл? — пробурмотіла я.

Айзек поруч виплюнув свій ковток «гарячого соку».

— Фу.

— Стривай-стривай-стривай, що ти щойно сказала?

— Ну, ця штука…

— Це шпинатний суп. Нічний перекус. Чорт, оце ти видала. Я навіть не думав, що тут може існувати гарячий сік із кейлу.

— …

Не треба було цього говорити.

Забудьмо.

Я просто почала пити суп. За старою людською звичкою подула на гарячу чашку.

Айзек витріщився на мене.

— Це не про те, що ті двоє говорили раніше, але… Шеррі, ти зовсім не поводишся як NP… як місцева жителька цього світу.

— …говориш так, ніби сам не з цього світу, — контратакувала я.

— Ні, я мав на увазі…

Зрозумівши, що ляпнув зайве, Айзек запнувся. Але вже за мить на його обличчі з’явилася слабка усмішка. Схоже, він придумав кумедний жарт.

— Тоді ось що. А якби цей світ був вигаданий? Що б ти зробила?

— …

Ага.

Ось куди він хилить.

Він вважав мене запрограмованим NPC із вигаданого світу, який нічого не знає про «ігри».

Можливо, для нього це була маленька витівка. Невинна брехня для наївної дитини.

І все ж я подивилася йому просто в очі й відповіла запитанням на запитання.

— Тоді, якщо цей світ насправді справжній, що зробив би ти?

— Га…?

Айзек зовсім цього не очікував. Кілька митей він мовчав, а потім повернувся до нічного краєвиду й усміхнувся.

— Було б чудово. Просто подивися на цей світ, на цю землю. Якби ми могли сюди приїжджати, одна лише туристична індустрія принесла б купу грошей. А якби ще можна було перевозити звідси ресурси назад, ми б вирішили чимало проблем. Можна було б переселяти сюди наше населення, що невпинно зростає й використовувати дешеву робочу силу цього світу…

— …

— А, вибач! Замислився. Забув, що для тебе це, напевно, звучить як повна нісенітниця.

Посеред власної промови він нарешті помітив мій погляд і вибачився.

Він не був поганою людиною.

На Землі, мабуть, належав би до тих успішних і порядних людей, яких часто ставлять за приклад.

З погляду Землі його слова навіть не були неправильними.

Але такий спосіб мислення нічим не відрізнявся від думок місцевих людей Ігдрасії, які бачили в Напівлюдях лише ресурси.

Саме тоді я побачила, як просто переді мною назавжди закрився один із можливих шляхів.

Шлях розмови з гравцями.

Шлях взаєморозуміння.

Залишилося дванадцять днів позиченого часу.

Ми прибули до Вільного Міста Сейс. Оскільки це була рідна країна Айзека, йому вистачило оформити кілька паперів, щоб нас пропустили.

Митниця тут була до смішного недбалою.

Після цього ми сіли ще на кілька звичайних потягів і дісталися міста на півночі, де була база Айзека.

Як і Торговою Конфедерацією, Вільним Містом Сейс не правили ані король, ані знать. Усі рішення ухвалювала рада торговців разом із власником землі.

Торгова Конфедерація була державою торговців і для торговців.

Сейс, навпаки, надавав величезну владу авантюристам і їхній гільдії.

Спочатку я думала, що після прибуття ми одразу підемо на базу.

Але виявилося, що друзі вже прийшли зустрічати нас, і тепер ми прямували до місця проведення «вечірки».

— Гей, а хто ця дівчина? Хобі ватажка?!

— Відчепіться, Шеррі — моя дівчина. Я останнім часом просто не можу жити без її образ…

Вони помітили, що я не гравець, і почали підколювати Айзека. А потім Уїд чомусь заявив на мене права й заодно продемонстрував небезпечний фетиш.

Друзів Айзека було близько десяти.

Я припустила, що в когось із них і був магічний камінь.

Але визначити в кого саме поки не могла.

А що, як його вже віднесли на місце збору?

Тоді розкриватися тут було б жахливою ідеєю.

З їхніх розмов я зрозуміла, що найнетерплячіші вже почали збиратися там.

Зустріч планували провести в селі біля великої трав’янистої рівнини на півночі Сейсу. Там водилися монстри під назвою «бегемоти», приблизно розміром зі слонів. План був простий: полювати на них, прокачувати навички й веселитися, поки не з’явиться «кролиця».

Коли ми прибули до села, там уже було п’ять груп — приблизно тридцять людей. Вони якраз починали полювання на бегемотів.

Група Айзека оглянула натовп. Побачивши одну конкретну компанію, всі скривилися.

— …чорт. Навіть ці непрохані приперлися.

Щойно ми з’явилися, інші учасники підійшли привітатися без конфліктів. Серед мисливських груп була одна, яка взагалі не полювала, а просто катувала мирних травоїдних до смерті.

Саме вони й ішли до нас.

— …хто це? — запитала я когось поруч.

Відповідь була ухильною.

— Вони… ем… ну, погані люди, мабуть.

Коротше кажучи, вони відігравали «злочинців і бандитів».

Персонажа, який скоїв злочин і потрапив під варту, видаляли. Але поки тебе не впіймали, грати бандитом чи злодієм правила не забороняли.

І все ж мені здавалося, що я вже десь бачила цю групу…

— Гей-гей! Якщо кролиця з’явиться, хто перший схопив — того й нагорода, так?!

— Ні. Є шанс, що це ланцюжок квестів. Якщо можна, краще всім разом допомогти її захопити. А потім уже вирішимо.

— Та кого це, нахуй, хвилює? Через того білого виродка ми тоді проїбали абонементи на повітряний корабель! Якщо кролиця прийде, ми цю дрібну падлу роз’їбемо!

…а-а-а.

Точно.

Згадала.

Коли я поглинула магічний камінь №01, одна група намагалася вкрасти вбивство. Оцей хлопець тепер очолював ту саму компанію, чийого попереднього ватажка я вбила останнім.

Отже, вони досі займаються тим самим…

Люди вони були огидні, але неважливо.

Мені потрібно було зосередитися на пошуках того, у кого камінь №08.

Я почала обережно промацувати простір [Кіберманіпуляцією], стежачи за реакціями гравців.

І саме тоді хтось раптом схопив мене ззаду за капюшон.

Я здригнулася.

— Якого біса тут робить NPC-дитина? Ви її привели на випадок, якщо кролиця не прийде? Тоді будемо полювати на цю малу? — зареготав він.

— Припини! Вона авантюристка, яку ми найняли!

Тунельний зір.

Чорт.

Навколо було надто багато гравців, і я не помітила наближення їхнього ватажка.

Айзек запанікував і спробував його зупинити. Той подивився на нього й знову зареготав.

— Що, купив її, щоб тебе обслуговувала? Оце гра, бля! Я навіть можу вбивати куплених рабів, і ніхто оком не моргне!

…він справді неймовірно дратував.

***

— …та заткнися вже, — прогарчала NPC-дівчина.

— Га?! Ти чого, мала… а-а-агх!!

Щойно гравець, який тримав її, спробував перейти до насильства, два кинджали розсікли йому руки.

Його звали Карді.

Він був не стільки рольовиком-злодієм, скільки просто самозакоханим покидьком. Причому сумнозвісним. На нього надходила незліченна кількість скарг. Його слова й учинки виходили далеко за будь-які межі.

Але поки він формально не порушував правила гри, до нього не можна було причепитися.

Якби група Айзека втрутилася, правила порушили б уже вони.

Тому зробити нічого не могли.

Схоже, NPC-дівчина, яку вони привели, нарешті не витримала.

Навіть із пораненими руками негідник досі тримав її за капюшон.

Тож вона сама зірвала його й атакувала Карді з моторошною швидкістю.

Навколо неї раптом з’явився дивний шар туману, який почав заморожувати хулігана.

— Д-довбана ти…

— Помри вже.

Її голос був крижаним.

Кинджал глибоко ввійшов Карді в обличчя.

Коли гравець отримував надмірні пошкодження, система відключала відчуття, щоб уникнути психологічної травми.

Але навіть без болю одного лише вигляду смерті просто перед очима вистачило, щоб Карді охопив жах.

Його обличчя застигло в гримасі страху, а тіло розсипалося на частинки світла.

Туман трохи розвіявся й більше не приховував дівчину від гравців.

Вони побачили білосніжне волосся.

Багряні очі.

І довгі м’яко звисаючі кролячі вуха.

Усі гравці завмерли від раптового відкриття.

Айзек тихо прошепотів:

— …Шеррі?