Розділ 37 — Контракт

Гігантський зелений силует височів за гірським хребтом, перевершуючи його в кілька разів.

Наскільки ж воно величезне…?

Так, повітря тут було значно чистішим, ніж на Землі.

Але я однаково не могла повірити, що справді бачу силует дерева за тисячі кілометрів.

Світове Дерево…

Разом із дев’яноста дев’ятьма Паростками воно було опорами цього світу.

…ні.

Не час милуватися краєвидом.

Оці «тисячі кілометрів» мені ще треба було подолати.

*Ратататат!!*

— Знову?!

Нізвідки полетіли нові вибухові вітряні снаряди.

Я негайно рвонула вбік.

З’явилися військові аватари монстрів під керуванням таємних бета-тестерів.

П’ять чорних Павуків-цвіркунів галопом переслідували мене на восьми ногах і безперервно стріляли.

Минуло три доби від нашої першої зустрічі.

Вони не припиняли атак.

Щоразу, коли закінчувалася магія, зникали.

Через кілька годин поверталися.

А якщо мені особливо не щастило — вже через десять хвилин.

Якщо я вбивала їх, вони просто відроджувалися.

Покарання зі зниженням магії, як у звичайних бета-гравців, на них не діяло.

Але принаймні поглинута мною магія мала бути для них утрачена.

Та насправді їхня магія навіть потроху зростала.

Можливо, у перервах вони по черзі вбивали монстрів або людей десь в іншому місці.

Навіть моїх тридцяти відсотків відновлення за годину вже не вистачало.

Зараз магії залишилася приблизно половина.

Я більше не могла дозволити собі битися з ними.

Тому залишалася в людській формі й побігла до моря.

Я була «демоном бурхливого туману, що спустошує північні моря», тож у туманній формі океан проблемою не був.

Але з вітряними снарядами за спиною я не ризикувала.

Летіти людиною теж можна.

Але підтримувати політ годинами було важко, та й маневреність значно падала.

Тому я вирішила просто бігти по воді.

Туман під ногами заморожував хвилю з кожним кроком.

Опора була не надто стабільною.

Але достатньою.

Я не скидала швидкість.

Павуки спробували піти слідом.

У результаті лід під ними тріснув, і всі потонули.

Серйозно…

Вони взагалі дивляться, що роблять?

Чому вирішили, що мій лід витримає їхню вагу?

Залишилося шість днів позиченого часу.

Мені ще треба було перетнути океан.

Потім гірський хребет.

Після нього — ще одну смугу моря до Центрального Острова зі Світовим Деревом.

Часу залишалося впритул.

Я дві доби безперервно бігла замерзлою стежкою по морю.

Як і очікувалося, вода припинила подальші напади.

Але туман доводилося створювати постійно, тому відновити магію повністю не вдалося.

Може, вже змиритися з утратою секретності й летіти на повній швидкості туманом?

Я ніяк не могла вирішити.

Особливо коли навіть зараз дрони стежили за мною з-за меж дальності моїх атак.

Дорогою на мене напала величезна акула.

Я просто не зменшила швидкість, залишивши позаду заморожену рибину, що тонула.

Залишилося чотири дні позиченого часу.

Нарешті побачила берег.

Навколо Світового Дерева та Паростків зазвичай панував м’який клімат і росла густа зелень.

Але тутешні гори складалися лише зі стрімких кам’яних стін.

На скелях майже нічого не могло рости.

— Чорт!

Ось чому таємні бета-тестери не атакували мене в морі.

Вони влаштували засідку тут!

Понад сорок Павуків-цвіркунів займали відносно рівні ділянки узбережжя й чекали мого прибуття.

Десять передніх одночасно відкрили вогонь.

Я негайно припинила створювати туман і пірнула у воду.

Гадаю, зараз уже не час хвилюватися про секретність…

Я вклала всю доступну магію й заморозила величезну ділянку океану.

Потім вирвала шмат льоду й жбурнула в них.

Вони миттєво розстріляли його на уламки.

Я повністю перетворилася на туман і пролетіла крізь крижаний дощ та їхню засідку.

На шляху залишила кілька замерзлих павуків і почала підійматися в гори.

А там на мене чекав сюрприз.

І, я була впевнена, таємні бета-тестери теж про нього не знали.

Існувала причина, чому до Світового Дерева ніхто не потрапляв, оминаючи офіційний маршрут.

Самі гори відкидали всіх чужинців.

***

Таємних альфа-тестерів, чия психіка зламалася, тримали під наглядом в окремому комплексі.

П’ятдесят сім дітей у комі лежали нерухомо в капсулах холодного сну.

Одрі стояла перед ними, під’єднана до аудіовізуального VR-комплекту.

Вона розмовляла з Браяном, який залишався в сьомому дослідницькому центрі.

— Ха-ха-ха-ха, неймовірно! Значить, вона справді пов’язана з №13! Я щойно бачив, як наша маленька кролиця перетворилася на того туманного монстра! Ха-ха-ха! Одрі, що там у тебе?!

Вона холодно почала звіт.

— №13 досі ніяк не реагує. Інші піддослідні також. Крім того, за вашим запрошенням прибула керівниця сиротинця, де раніше перебувала №13. Як діяти далі?

— О, вона вже там? Вона добре знала №13, тому я й запросив її як додаткового спостерігача. Можеш поговорити. Так… №13 досі не реагує…

— Тоді я продовжу спостереження.

Одрі вимкнула відеозв’язок і повернулася до реальності.

Позаду сиділа нафарбована жінка років п’ятдесяти, гучно сьорбаючи каву й почуваючись як удома.

Вона самовдоволено посміхнулася Одрі.

— Закінчила розмову із заступником директора? Так-так, ніхто у світі не знає ту дівчину краще за мене! «Демонічна дитина» була ще тією поганню, коли тільки потрапила до нас. Але кілька добрих прочуханів усе виправили, хе-хе-хе.

— Зрозуміло…

— Авжеж! І якщо вона досі не реагує, витягнімо її з капсули й зробімо повну електрошокову терапію, як я колись! Навіть ця погань її боялася — щоразу кричала й плакала. Тут теж має чудово спрацювати!

Навіть серед дослідницьких сиротинців, створених корпорацією по всьому світу, ця жінка вважалася однією з найефективніших.

Корпорація високо її цінувала.

І в інших таких самих «успішних» сиротинцях подібна жорстокість була щоденною нормою.

— Нам потрібно отримати дозвіл заступника директора, — відповіла Одрі.

За правилами дітей, яких примусово вивели з системи після психічного краху, мали підтримувати живими рівно тридцять днів.

Після цього життєзабезпечення відключали по черзі.

Остаточну утилізацію починали лише після смерті всіх таємних альфа-тестерів.

Зараз приблизно сімдесят відсотків уже дійшли до кінця відведеного терміну.

Їхню смерть підтвердили.

Останньою залишалася №13.

Їй лишалося чотири дні.

Навіть якщо спостереження доведе зв’язок між №13 та дівчиною-кролицею, на дитину чекало лише розтин заживо.

З огляду на все її життя, милосердніше було б просто дозволити їй померти спокійно, подумала Одрі.

І раптом із VR-пристрою пролунав крик Браяна.

— Якого біса це за монстри?!

***

У туманній формі я практично бігла вгору по горі.

Коли піднялася приблизно на п’яту частину висоти, Павуки-цвіркуни нарешті зрозуміли, що туманний монстр — це я.

Вони відкрили вогонь.

У туманній формі площа тіла була значно більшою, тому ухилятися складніше.

Але завдяки відстані навіть невеликих рухів вистачало, щоб більшість снарядів проходила повз.

Влучили лише кілька.

Та щойно вони розбилися об скелю, на моєму радарі з’явилася величезна кількість магічних сигналів.

Тут і там із каміння та валунів почали формуватися істоти.

Вони атакували і мене, і Павуків-цвіркунів.

Що це взагалі таке?!

[Кам’яні монстри × безліч]

[Магічні очки: 500~700]

[Загальна бойова сила: 530~780]

Очок здоров’я не було.

Отже, духовні форми життя?

Якщо не демони…

Тоді елементалі?

За кількістю магії вони приблизно відповідали мені відразу після перетворення на Молодшого Демона.

Але проблема була в чисельності.

Сотні?

Ні.

Можливо, тисячі.

Павуки мали значно вищу бойову силу.

Та проти такої чисельності це нічого не означало.

Вони миттєво згрупувалися й зосередили вогонь по нових ворогах.

Але навіть це не зупинило кам’яну лавину, яка за мить накрила їх усіх.

У мене не було часу хвилюватися про них.

Якщо це справді елементалі, то, можливо, їхнє завдання — знищувати всіх, хто намагається потрапити до Світового Дерева неофіційним шляхом.

Приблизно тисяча рушила до мене.

Не знаю, чи через те, що я перетинала гори, чи через мою демонічну природу, але вони були надзвичайно ворожими.

Битися напряму було неможливо.

Я на повну силу вистрілила морозним повітрям в елементалів вище по схилу.

Замерзлі валуни перетворилися на перешкоди для тих, хто піднімався слідом.

А я продовжила шлях до вершини.

Раз по раз у мене летіли кам’яні залпи.

Я стискала тіло й ухилялася.

Маршрут петляв.

Іноді я просто обходила новостворених елементалів.

Іноді вбивала.

Напевно, минула ціла доба, перш ніж я нарешті перелетіла через вершину — побита й виснажена.

[Шеді] [Раса: Містраль Неж] [Старший Демон (Високий ранг)]

[Магічні очки: 1370/5220] 600↑

[Загальна бойова сила: 1890/5740] 660↑

Навіть понад п’ять тисяч магії не відкривали ані еволюції, ані нового Підвищення рангу.

А взагалі існувало щось вище за [Старшого Демона]…?

Ну, сила є сила.

Особливо коли елементалі досі йшли слідом.

Світове Дерево було вже так близько, що стовбур видно чітко.

Лише стовбур.

Верхні гілки губилися десь у хмарах.

Центральний Острів, оточений внутрішнім морем, сам по собі здавався величезним.

Але стовбур Світового Дерева займав настільки багато простору, що відкритої землі майже не було видно.

Залишилося три дні позиченого часу.

Навколо мене формувалися нові кам’яні елементалі.

Ще трохи пошкоджень — і я справді могла померти.

Я кинулася з похилого урвища вниз, отримала кілька ударів від елементалів унизу, ухилилася від снарядів зверху й нарешті вирвалася до внутрішнього моря.

Кам’яні елементалі зупинилися на березі.

Навіть не стріляли, хоча я летіла над водою майже по прямій.

Вони не вважали море своєю територією, бо належали до землі?

Тоді чия це…

— ГГГРАААААРГХ!!

Вода вибухнула.

З-під поверхні виринули величезні водяні змії з плавниками.

Вони нагадували драконів без крил.

[Водяний дракон?]

[Магічні очки: 465/480] [Очки здоров’я: 1280/1280]

[Загальна бойова сила: 4950]

Стривайте.

Що це за довбана сила?!

І він був не один.

Сотні водяних драконів патрулювали море навколо Центрального Острова, ніби охороняли Світове Дерево.

Чорт.

Із моєю теперішньою бойовою силою один нормальний удар міг мене вбити.

На мить я майже завмерла від вагань.

Але змусила себе летіти вперед.

Кілька драконів мене помітили.

Розкрили пащі.

І випустили потоки води.

[Шеді] [Раса: Містраль Неж] [Старший Демон (Високий ранг)]

[Магічні очки: 940/5220]

[Загальна бойова сила: 1460/5740]

Ні-ні-ні!

Надто багато пошкоджень!

І це лише одне влучання!

Я спробувала заморозити воду й зірвати наступні атаки.

Але з такою малою поточною силою спромоглася створити лише тонку кірку льоду на поверхні.

Я петляла між водяними променями, уникаючи прямих влучань.

Принаймні швидкість польоту була на моєму боці.

Водяні дракони плавали трохи повільніше.

Я почала плутати маршрут, то наближаючись до острова, то знову відлітаючи, поступово відриваючись від переслідувачів.

Через довгий час нарешті дісталася берега.

[Шеді] [Раса: Містраль Неж] [Старший Демон (Високий ранг)]

[Магічні очки: 330/5220]

[Загальна бойова сила: 850/5740]

Я буквально могла померти від однієї подряпини.

На щастя, водяні дракони більше не переслідували.

Знову ж таки — суша не їхня територія?

Я думала, вони однаково продовжать атаку, адже це не елементалі.

Дивно.

Але щойно я спробувала пройти далі на острів, усе зрозуміла.

Шлях перекривала невидима стіна.

Це…

Бар’єр?

Та не може бути!

Монстрам заборонено наближатися?!

Я пройшла весь цей шлях!

І що тепер робити?!

У ступорі я майже не помітила, як щось викотилося з мого [Пакувальника].

*Пруж!*

…га?

Блобсі?

Вона підстрибнула вперед.

Без жодних проблем пройшла крізь бар’єр.

Зупинилася.

А потім почала стрибати на місці, ніби казала:

«Ну ж бо, швидше!»

Чому вона може пройти…?

Вона ж теж монстр, правда?

[Блобсі] [Раса: Желейний Слиз] [Рідня Шеді, Демона]

[Магічні очки: 10/10] [Очки здоров’я: 10/10]

[Загальна бойова сила: 10]

[Особлива навичка: Прання — Очищення]

О.

«Очищення» — це нове…

Стривайте, не про це.

Нічого важливого в ній не змінилося.

Чому Блобсі пропустило?

Така нешкідлива…

А!

Мені сяйнула думка.

Я перетворилася на [Людську форму] й обережно зробила крок уперед.

Нічого мене не зупинило.

Отже, бар’єр пропускав лише нешкідливих істот і справжніх людей?

Якби моя навичка досі залишалася [Людиноподібною формою], я могла б застрягнути тут назавжди.

Яке полегшення…

«Дякую, Блобсі! Потім нагодую тебе досхочу!»

*Пруж!*

Залишилося два дні позиченого часу.

Світове Дерево ще було на певній відстані, але вже повністю закривало собою поле зору.

Я побігла до нього, а Блобсі сиділа на плечі.

Крім моху, що вкривав землю, і самого Дерева, я не відчувала жодних ознак життя.

Через деякий час дісталася одного з коренів.

Навіть у поперечному перерізі він був завбільшки приблизно з бейсбольне поле.

Я тут.

Після всього цього я нарешті тут.

Моє спасіння повинно чекати на мене.

Зрештою, я вже поставила на це всю свою надію.

Я тихо й обережно торкнулася кореня.

…нічого?

Може, треба щось зробити?

Або коріння недостатньо й потрібно піднятися вище?

Але тоді…

«…світ… чекає… ти… врятуй… людина… порятунок… життя… душі… діти…»

У свідомість хлинув величезний потік інформації.

Я мало не знепритомніла.

Це…

Воля Світового Дерева?

Справа була не в мові чи інтелекті.

Сам спосіб його мислення був настільки чужим, що людський розум просто не мав би його розуміти.

Якби від самого початку «гри» я не тренувалася обробляти подібні ненормальні обсяги інформації, Дерево просто спалило б мій мозок на місці.

Я почала осмислювати неосяжний голос Світового Дерева.

Повільно.

Крок за кроком.

Ми спілкувалися.

Не знаю, скільки часу минуло.

Напевно, багато.

І коли я нарешті зрозуміла його слова, переді мною відкрилася правда цього світу.

— …ага. Значить, [Контракт]. Між тобою і мною. Між Світовим Деревом і демоном…

***

— Незначне коливання мозкової активності №13! — доповів один зі співробітників.

Одрі підняла голову й тихо прошепотіла:

— Невже…?

— Бачите! Це все завдяки мені! Я ж казала, що якщо розморозити її й добре вдарити струмом, усе запрацює! — гордо заявила керівниця сиротинця.

Залишилася лише №13.

Життєзабезпечення всіх інших таємних альфа-тестерів уже відключили.

Біла дівчинка лежала непритомна поза капсулою холодного сну.

У її тіло були встромлені десятки електродів.

Картина була жахливою.

— Життєві показники №13… га?

— Щось не так…

— Що відбувається…?

Показник мозкової активності №13 за одну мить злетів за межі шкали.

Одрі й керівниця сиротинця подивилися на білу дівчинку.

Коли всі в кімнаті перевели на неї погляди, тіло №13 почало стрімко втрачати колір.

А потім розсипалося купою солі.

Неможливе видовище приголомшило персонал.

Тим часом тіла інших дітей, які чекали утилізації, одне за одним теж перетворювалися на сіль.

Яскраво освітлена кімната ніби ледь потемніла.

Можливо, просто здалося.

У моторошно холодному приміщенні до їхніх вух долинув слабкий голос дівчинки.

— …я повернулася…