Розділ 9 — Перший контакт

Я знайшла невелике поселення, заховане глибоко серед листя.

На перший погляд місцеві оселі були не набагато кращими за великі намети, накриті листям для маскування.

Таких наметів було три.

Три родини.

Приблизно десять людей.

Деякі місця — кухня, колода для рубання дров, стіл для обробки туш — були спільними.

І все це просто неба.

Мені вдалося кілька разів розгледіти мешканців.

Усі носили прості лляні туніки та шкіряні чоботи.

Вони жили простим життям, у гармонії з природою.

Я не могла спробувати встановити контакт.

Загальну мову мені буквально запхали в мозок, але говорити я все одно не могла.

Та й подивіться на мене зараз.

Звичайні тварини й людиноподібні NPC просто тікали б від мене.

З гравцями в мене було б більше шансів.

Ну…

Я все-таки була різновидом демона.

Не дивно.

І все ж мені хотілося продовжити спостерігати за ними.

Ще зовсім трохи.

Підійти до самого поселення я не могла, але, схоже, тут не було тієї штуки-бар’єра.

Мені хотілося розслабитися.

Хоч якось.

Мій дух уже був увесь побитий постійною тривогою, наче мозок безперервно кололи голками.

Відчуттям крайньої невідповідності реальності.

І безліччю інших речей.

Потроху я звикала до самого цього відчуття.

Але боялася, що коли повністю до нього пристосуюся, повернення в реальність просто зведе мене з розуму.

Взагалі…

Чому ці люди вирішили жити аж тут?

Світ був настільки реалістичним, що іноді я забувала: це лише гра.

А вони були NPC.

У них була якась конкретна причина жити тут?

Розробники справді очікували, що гравці заходитимуть настільки глибоко?

Я подумала, що це може бути якийсь івент, і наблизилася настільки, наскільки наважилася.

І тоді зрозуміла, чому вони тут жили.

Вони були ельфами.

Я згадала слова провідника.

Він казав, що навколо дев’яноста дев’яти Паростків існувало дев’яносто дев’ять людських держав.

То це означало, що всі нелюдські раси жили ось у таких віддалених місцях?

Я чула, що людська цивілізація тут була доволі розвиненою.

У них навіть потяги були.

Отже, економічна нерівність тут була неабияка.

Якщо цей світ справді був розміром із Землю, розробники навряд чи вручну розставляли кожне село й поселення.

Тож це поселення, мабуть, було згенероване випадково.

О.

Там дитина.

Зовсім маленький хлопчик.

Іншими дітьми в поселенні були лише немовлята, тому він грався сам і виглядав досить самотнім.

…о боже, я хочу з ним познайомитися.

Так сильно хочу!

У мене ніколи не було особливо хорошої думки про дорослих чи людей мого віку.

Єдиним винятком були маленькі діти.

Чи можна якось зробити так, щоб він мене не боявся…?

Нічого не спадало на думку.

О.

Зачекайте.

У мене ж залишилися предмети, які випали з того гравця.

Можливо, вони допоможуть.

Один старий нефарбований плащ.

Три маленькі монети й кілька монет іншого типу.

Схоже, вони були зроблені зі срібла й міді відповідно.

Дерев’яна паличка, схожа на шпажку для м’яса.

А ще Кристал Ідентифікації 5/99, який був у мене від самого початку.

І одне ікло темно-червоної гусені.

…я можу перетворитися на найпідозрілішу людину в історії.

Ну, усе колись буває вперше.

Спробуймо вдягнути плащ.

Давай…

Ну ж бо…

Боже, як складно.

Використовувати цей дим від сухого льоду замість рук було страшенно незручно.

Ще через кілька хвилин я зрозуміла, що без пальців просто не здатна виконувати точні рухи.

Мені знадобилася майже година лише для того, щоб накинути плащ на тіло.

…і плащ просто пройшов крізь моє тіло Гаста.

Чому?

Я могла своїм тілом «піднімати» речі.

Насправді це більше нагадувало обгортання предмета, але воно працювало.

Я могла тримати всередині себе маленькі предмети на кшталт кристала чи монет, і вони не падали.

Відчувалося це приблизно як тримати сумочку.

А це означало, що якщо мене щось налякає, речі випадуть.

Плащ був великим, але я могла підняти його, якщо огортала приблизно половину.

Це було наче втримувати рівновагу таці з тарілкою супу.

Складно, але можливо.

І, звісно, якщо щось трапиться, я його одразу впущу.

Отже, підняти плащ я могла.

Я подумала, що це означає, ніби й носити його теж зможу.

Але ні.

Ціла година напруження мого маленького мозку даремно.

Поверніть мені мій час.

Серйозно…

Зазвичай такі аватари монстрів, як мій, могли виконувати лише базові наперед задані дії.

Приблизно як персонаж у звичайній грі може виконувати лише дії, прив’язані до клавіш.

До цього мені кілька разів доводилося користуватися VR.

Я бачила людей, які в реальності плавали як каміння, але у VR прекрасно трималися на воді.

І майстрів бойових мистецтв, які в житті не тренувалися жодного дня.

Усе це були наперед задані дії.

Можливо, крім заявленої мети експерименту, розробники ще й використовували нас, альфа-тестерів, щоб перевірити, які дії взагалі доступні аватарам монстрів.

…треба заспокоїтися.

Відчуття було таке, ніби я цілу годину намагалася в’язати гачком двома лівими ногами.

Я відпочила, насолоджуючись нищівним запамороченням від споглядання прекрасної природи через 360-градусний повноекранний зір.

Через кілька годин повної недієздатності я нарешті знайшла в собі сили знову подивитися правді в очі.

О, точно.

Гасти ж можуть змінювати форму, правда?

А я можу перетворитися на людиноподібну істоту?

Моє теперішнє тіло було значно рухливішим за попереднє, тістоподібне.

Та й об’єму тепер було більше.

Напевно, я хоча б зможу виглядати як маленька дитина.

Гаразд.

Спробуймо.

…

………

……………

…………………

Вітаю всіх.

Сьогодні чудовий новий день.

Так.

Цим тілом справді можна було керувати приблизно так само, як попереднім.

Я могла розтягуватися й стискатися.

Розтікатися й накривати щось.

І робити багато іншого.

Але це зовсім не означало, що я могла вільно надавати собі будь-яку форму.

Коли я зосереджувалася на зміні однієї частини тіла, ті частини, на яких більше не концентрувалася, починали викривлятися й роздуватися.

Я намагалася змістити щось на один сантиметр — і воно якимось чином витягувалося на цілий метр.

А ще мені постійно доводилося боротися з власним газоподібним тілом, яке само по собі дрейфувало й змінювало форму.

На подолання всіх цих проблем пішла величезна кількість часу.

Мій розум мучило відчуття, ніби я перетворююся на масу липкого багна.

Але я продовжувала.

Можливо, в моменти максимальної концентрації мені навіть вдавалося не помічати цього дискомфорту?

У будь-якому разі приблизно на світанку мені нарешті вдалося набути людиноподібної форми.

Приблизно такого самого зросту, як той ельфійський хлопчик.

Алебастрового кольору.

З восковою текстурою.

Була лише одна проблема.

Моя «шкіра» постійно плавилася й стікала вниз.

…що я взагалі таке?

Новий вид монстра?

Я навіть уявити не могла, як у такому вигляді встановлювати контакт із людьми.

Гаразд.

Про це подумаємо пізніше.

Спочатку треба спробувати рухатися.

Це ж має бути просто.

Треба рухатися так само, як я рухала справжнім тілом.

Легко!

О, якою ж наївною я була ще кілька хвилин тому.

Як же сильно ти недооцінила цю гру.

Уявіть собі ось що.

На столі стоїть людська статуя, ретельно зроблена із залізного піску.

А рухати її вам дозволено лише десятьма магнітами.

Кожен магніт тримає окрема рука, розташована позаду статуї.

І при цьому статуя не повинна розвалитися.

Неможливо.

Ні.

До того ж мій мозок теж волав.

Він кричав через надзвичайне відчуття невідповідності, яке виникало від того, що я рухала людиноподібним тілом абсолютно нелюдським способом.

Мій зір викривлявся й крутився.

[БЕЗ ІМЕНІ] [Раса: Гаст] [Нижчий Демон (Низький ранг)]

・ Нижчий демон, створений із пилу та газів. Крихка духовна форма життя.

[Магічні очки: 160/160] 10↑

[Загальна бойова сила: 176/176] 11↑

[Унікальна навичка: Повторний кидок] [Проста Ідентифікація] [Людиноподібна форма (Жахлива)]

…і поки я не дивилася, в мене з’явилася ще одна дивна навичка.

Що це таке…

[Людиноподібна форма (Жахлива)]

・ Перетворення нелюдської істоти на щось людиноподібне.

[Ідентифікація] показала приблизно те, що я й очікувала.

Але мене дуже непокоїла одна річ.

Оце «Жахлива» означало, що навичка найнижчого рівня?

Чи система просто образила мої скульпторські здібності?

У будь-якому разі ось і ще одна річ, яку доведеться тренувати щодня.

Утримання людиноподібної форми.

Спочатку потрібно навчитися ходити.

Зараз на один крок уперед у мене йшло більше хвилини.

Того дня я тренувалася до самого заходу сонця, увесь час борючись із нудотою.

Мої скульпторські здібності так і не стали кращими.

Тож зрештою я перейшла до інтенсивного тренування з плащем.

І займалася цим аж до ранку.

Знову.

…що я взагалі роблю зі своїм життям?

*

Ми зустрілися, коли ельфійський хлопчик збирав фрукти й сухі гілки неподалік свого поселення.

— …ти хто? — несміливо запитав він.

Але відразу не втік.

Це добре.

Якби він побіг, я вже була готова миттєво перетворитися назад на газ і втекти.

І ще триразове «ура» загальній мові.

Гаразд.

Перший етап пройдено.

Судячи з його вигляду, він мене не боявся.

Зараз я була приблизно такого самого зросту, як він.

На мені був завеликий плащ, а капюшон приховував обличчя.

Навіть я мусила визнати, що виглядала до біса підозріло.

Я б сама від себе втекла.

Щоб дістатися сюди, мені знадобилося по десять секунд на кожен крок.

Тож я була страшенно вдячна за хоробрість хлопчика…

Або, можливо, NPC просто так запрограмовані.

— …тобі щось від мене потрібно? — запитав він.

Ні.

Попри всі зусилля, які я доклала, щоб встановити з ним контакт, насправді мені нічого від нього не було потрібно.

У будь-якому разі я спробувала нахилити голову…

Так.

Це складно.

Не можна травмувати дитину, випадково перекрутившись у якесь незбагненне потойбічне чудовисько.

Я постаралася.

І якось мені вдалося виконати жест.

— Ти не можеш говорити?

Він виглядав стурбованим.

Я ледь помітно кивнула.

Він зробив крок уперед.

Я панічно похитала головою.

Він зупинився.

— Мені не можна підходити ближче?

Я кивнула.

Так.

Він знову занепокоєно подивився на мене.

Розумію тебе.

Я б теж не знала, що робити з дитиною, яка не говорить, не дозволяє наближатися й навіть не показує свого обличчя.

Я просто хотіла подивитися на хлопчика зблизька.

Жодних подальших планів у мене не було.

Він замовк і глибоко задумався.

Через деякий час кивнув, ніби дійшов якогось висновку.

— …я допомагав мамі, — раптом почав він розповідати про себе. — Тато полює й іноді приносить монстрів. Вони схожі на чорних гусениць, але дуже смачні.

О?

Їх можна їсти?

Він продовжив збирати сухі гілки й говорити зі мною, весь час тримаючись на відстані приблизно десяти метрів.

Через деякий час роботу було завершено.

Хлопчик трохи зам’явся, поправив на спині кошик, наповнений гілками й фруктами, й подивився на мене.

— …слухай, ем… я вже повертаюся додому. Можемо зустрітися завтра?

Він запропонував просто чудову ідею.

Я кивнула.

— Добре, тоді до завтра! Мені вже треба додому, а то мама сваритиме. Ми втекли від мисливців за рабами, тому мені не дозволяють повертатися пізно.

Він широко усміхнувся.

Я спробувала помахати йому рукою настільки добре, наскільки могла.

Він весело помахав у відповідь і побіг до поселення.

Сучасні ШІ справді неймовірні.

Було таке відчуття, ніби я розмовляла зі справжньою людиною.

Отже…

Мисливці за рабами.

Ті ельфи й звіролюди в нашийниках, яких я бачила раніше, справді були рабами.

Щойно хлопчик зник із поля зору, я досягла своєї межі.

Пуф!

Я знову перетворилася на газ і поспішила глибше в ліс.

Хіба навичками зазвичай не повинна керувати сама система?

Від самого початку всю роботу тут виконував мій мозок.

Я дозволила собі розслабитися.

Це було цікаво.

Але страшенно виснажливо.

Принаймні тепер я знала значно більше.

Навіть NPC — у цьому випадку дорослі ельфи — могли полювати на чорних гусениць, хоча на перший погляд особливо сильними не здавалися.

[Дорослий ельф] [Раса: Ельф ♂] [Селянин?]

[Магічні очки (MP): 50/50] [Очки здоров’я (HP): 60/60]

[Загальна бойова сила: 63]

Приблизно на рівні чорної гусені.

І приблизно на моєму рівні безпосередньо перед еволюцією.

Гадаю, саме тому вони й могли виживати тут, у цьому лісі.

Я вже два дні поспіль тренувала людиноподібну форму.

Мені варто було повернутися до полювання.

Але тепер, коли я знала, що чорні гусениці були для них їжею, бажання продовжувати полювання тут значно зменшилося.

Може, далі звідси знайдеться щось інше для полювання?

Останні події показали мені, що потрібно бути значно обережнішою.

Тому я почала набагато активніше розвідувати околиці.

І тоді мій радар засік кілька впорядкованих магічних сигналів.

Це…

Люди?

Зачекайте.

Тільки не кажіть мені, що розповідь того хлопчика про мисливців за рабами щойно запустила якийсь ігровий івент?