Розділ 5 — Розділ 5: Перемовини (1)

Розділ 5: Перемовини (1)

Зазвичай, перед розлюченою дівчиною хлопець втрачає будь-яку силу.

Навіть якщо він — Король Руйнації, а вона — його підлегла, закон гендерної логіки рідко знає винятки.

У новому світі, де Іра Таґто став лідером Майногули, він зараз лише вибачається перед дівчиною-підлеглою, яку образив своєю необачною поведінкою.

— Ем, слухай… Не сердься, Атю…

— Хмф. Та я зовсім не злюся, між іншим.

Хоч вона й каже так, але від її постаті струменіє така кількість обурення, що хоч сокиру вішай.

Суть її незадоволення очевидна — навіщо, мовляв, без дозволу витрачати нашу магію, яку спільно вирішили берегти, на якихось там темних ельфів?

Навіть для Таґто така реакція стала несподіваною, і йому залишалося лише безперестанно вибачатись, сподіваючись, що її настрій покращиться.

Якби він ще зрозумів, що її дратує не саме марнотратство магії, а те, що він знехтував її думкою — справи, можливо, пішли б краще…

Але оскільки майже все життя він провів у лікарняній палаті й мав обмежене спілкування з жінками, розпізнати це для нього — задача не з простих.

Та все ж його щире розкаяння, здається, починає діяти. Атю, дивлячись на нього, починає відчувати сором.

— Добре! Тоді я зроблю все, що скажеш, Атю!

— Що… Що завгодно — це вже занадто. Я й так не надто…

Мовчки бурмочучи, вона поглядає на нього знизу вгору.

У глибині душі її починає гризти страх — а раптом її господар відвернеться від неї? Вона вже була готова пробачити його, як тільки трапиться зручна нагода.

— Без тебе, Атю, я… я не впораюсь.

— Таґто-сама…

Якщо сказати прямо — Атю легко зворушити.

Зрештою, вона — фанатка свого короля. Варто Таґто сказати їй щось лагідне — і вона вже тане.

Для неї весь світ — це Таґто. І хоч усе це походить з ігрової історії, для неї дні, проведені разом з ним — це і є її життя.

— Перепрошую, що була такою злюкою! Я негідна бути підлеглою, якщо наважилась перечити рішенню мого великого короля!

— Ні, це я винен. Ми ж разом потрапили в цей світ, я повинен був запитати твоєї думки. Пробачиш мене?

Атю мовчки киває. На цьому конфлікт між ними вважається вичерпаним.

По суті, жоден із них особливо не переймався тим, що сталося — просто розіграли маленьку сценку для зміцнення стосунків. Їхня довіра була непохитною.

Але нова проблема, що невдовзі з’явилася, вже не була такою простою.

— Добре. А тепер у мене є до тебе одне прохання. Допоможеш?

— Звичайно, мій королю! І про що ж іде мова? Якщо справа в магії, то хоч виробництво їжі й дороге, але ця кількість не має спричинити проблем…

— Ні, зовсім не про це.

Таґто набрався серйозності. Його обличчя стало напрочуд тривожним, що не могло не викликати у Атю занепокоєння.

— Проблема? Щось вас непокоїть, Таґто-сама?

— Пам’ятаєш, як ми говорили з темними ельфами?

— Так…

Вони раптово натрапили на темних ельфів і трохи з ними переговорили. Атю подумки прокручує той момент і доходить висновку, що в цілому все пройшло добре.

Їй здалося, що вони вдало приховали свої можливості й зуміли видати себе за сильніших, ніж є насправді.

Але Таґто переймався зовсім іншим.

— Насправді… я… я не зміг нормально говорити…

— Е?

— Ти не помітила? Мене це теж збентежило. З тобою я розмовляю вільно, а перед іншими — слова ніби застряють у горлі.

Слова Таґто відтворювались у пам’яті Атю.

Так, справді, тоді він говорив якось дивно. Але вона сприйняла це як продуману стратегію — мовляв, не варто базікати зайве, аби не видати секретів. Ба більше — вона подумала, що це рольова гра сильного лідера, який віддає перемовини своїй підлеглій.

Вона навіть подумки захоплювалася: «Який же мій король розумний!»

…А тепер по її лобі стік піт.

— У лікарні я теж не міг нормально говорити з медсестрами чи лікарями… Думаю, це через відсутність досвіду. Я не вмію спілкуватися з людьми, з якими не близький…

— А-а-а…

Атю затремтіла. Вона згадала, яким було життя Таґто. І який висновок можна зробити з цього…

— Схоже, я… я соціально непридатний…

З його очей скотилася сльоза.

Так. Він страждав на комунікативну нездатність.

— Мій королюууу!! Не плачте, будь ласкааа!!

Атю кинулася до нього, притискаючись як могла. Вона не знала, що ще зробити.

Таґто плакав — через те, що не вмів нормально говорити. Атю теж плакала — через цей болісний факт.

Навіть герой Руйнації, що міг колись знищити світ одним рухом, не був готовий до подібної ситуації.

— Залиш мене, Атю! Я — не король, а жалюгідний король-комунікатор! Як мені далі жити з таким титулом!?

— Це не важливо, мій королю! Ви можете спілкуватися лише зі мною, цього досить! Я, Атю, буду вашим особистим спікером! Я завжди буду поруч! Тому… нічого страшного!!

— Але ж як король без комунікацій зможе керувати підлеглими чи вести перемовини з іншими країнами? Це ж необхідно!

Атю замовкла.

І одразу ж зблідла — зрозуміла, що сказала зайве.

І знову сльози потекли з очей Таґто.

— Може, все-таки варто перезапустити гру… і почати нове життя…

— Не потрібнооо!! Не переймайтесь! Королю не потрібна комунікація! Це… це елітна відчуженість! Король — це самотня велич! Спілкується лише з тими, кому довіряє!

Чи коли-небудь вона кричала так голосно?

Атю волала щосили, відчайдушно намагаючись заглушити смуток свого господаря.

Це не було переконливо. Але, на щастя, Таґто, коли справа стосувалась Атю, був надзвичайно поблажливим.

— Атю… ти мене так підтримуєш…

— Все буде гаразд, мій королю! Потроху, крок за кроком, ми будемо тренуватись. І ви зможете розмовляти з іншими! Я завжди поруч! Тому, будь ласка, не кажіть більше про «Нова гра»…

— Пробач, я трохи злякався… Так, ти права. З комунікацією не обов’язково. Якщо ти поруч, мені більше нічого не треба.

— Так, саме так! Не потрібно комунікативних навичок. Якщо є багатство й сила — будь-яку проблему можна вирішити. Хіба не цьому нас навчила «Eternal Nations»?

— Уу, дякую тобі, «Eternal Nations». І дякую тобі, Ату. Який же в мене чудовий підлеглий...

Хоч жодна проблема й не була вирішена, схоже, що обидва залишилися задоволеними.

До того ж, хоч для стороннього це може здатися незрозумілим, ця розмова, схоже, ще більше зміцнила зв’язок між ними.

Двоє дивилися один на одного. Їхні серця, мов буремний потік, були сповнені зворушення, а піднесення досягло найвищої точки.

— Атуууууууу!!!

— Такуто-самооооо!!!

І врешті-решт, немов прорвалося загатою, вони кинулися в гарячі обійми.

— Ґіґіґіґєєєєєє!!!

Водночас пролунав дивний, пронизливий крик, немов намагаючись перервати такий момент лише для двох.

— ………………

— ………………

Обійнявшись, вони мовчки повернулися в напрямку джерела звуку, і побачили, як дивна істота — [довгоногий жук] — тремтить і витріщає на них свої вирячені очі.

Ніхто не знав, що саме виражав той погляд, але його було цілком достатньо, щоб зруйнувати весь особистий простір між ними.

— Точно, я ж викликав його до бази...

— Справді, це комаха, яка геть не відчуває атмосферу. Може, видалимо юніт?

— Все ж таки шкода. Ні, не можна.

У присутності стороннього миттєво зникає романтика.

Ні, навіть краще сказати — все охололо.

Такуто м’яко відштовхнув Ату, яку обіймав, і, як зазвичай, сів на кам’яний постамент.

Йому, здається, було трохи шкода переривати момент, але колючий погляд довгоногого жука виявився надто болючим.

Ату ж, зі свого боку, очевидно, роздратувалася.

— Що це взагалі за комаха? Як ви могли так безцеремонно перервати нас із Такуто-самою, коли ми нарешті зблизилися?

— Угу. А, зрозуміло. Темні ельфи знову наблизилися. Мабуть, прийшли по решту провізії.

— Ах, ось у чому справа...

Як гравець, Такуто міг відстежувати дії Довгоногого Жука.

Цей юніт володів навичкою «Розвідник», що розширює поле зору.

Навіть у лісі з густими переплетеними деревами ця здатність виявилася дієвою, і Такуто бачив очима цього жука, як до них прямує група темних ельфів.

Водночас у його серці зародилася тривога.

Він зовсім не був упевнений, що впорається з другим раундом переговорів.

Проте була поруч особа, яка завжди приходила на допомогу в скрутну хвилину. Звичайно ж, це була його права рука — Ату.

Зчитавши вираз на обличчі Такуто, вона одразу ж запропонувала план дій:

— Мені спала на думку чудова ідея. Відтепер я відповідатиму за всі переговори з темними ельфами. Такуто-сама можете просто спостерігати!!

— Е? Тобто, ти сама все зробиш?

— Так, будь ласка, довірте це мені. Навпаки, якщо Ви самі будете спонтанно давати вказівки, це лише підірве Ваш авторитет. У моєму розумінні, буде краще, якщо Ви залишатиметеся мовчазною величністю.

— Хм... Ум-мм...

Це була справді вдала пропозиція.

Звичайно, зазвичай у такій ситуації Такуто просто довірив би все їй.

Але чи мав він право так вирішувати? Він — король, а вона — підлегла.

Йдеться не про перевищення повноважень. Його турбувало, чи не стане це занадто великим тягарем для Ату.

— Чи, може, я... не підходжу для цього завдання?

Приклавши руку до грудей, Ату з упевненістю в очах мовчки заявила — довірте це мені.

Це вираження принесло Такуто внутрішнє полегшення, і водночас — сором за те, що він сумнівався у ній.

Хіба є привід для вагань?

Вона ж — велика героїня Майногула, Ату з Бруду.

Героїня Руйнації, яка одним помахом зносила ворогів і долала будь-які труднощі.

Вона володіє нескінченною силою й потенціалом. І коли вона каже «залиш це мені», її слова — це не просто бравада.

У серці Такуто знову спалахнули захоплення і трепет.

Король, якому даровано абсолютну довіру і вірність, може відповісти лише одним:

— Ні, зовсім ні. Отже, можу покластися на тебе, Ату?

— Фухуху… Як забажаєте, мій королю...

Разом із глибоким поклоном, на нього спрямувався погляд, чорний, мов смола.

Цей погляд, водночас страхітливий і спокусливий, був просякнутий упевненістю, що личила героєві, здатному принести світу загибель.

◇ ◇ ◇

— Велика подяка за те, що удостоїли нас честі побачити ваше обличчя, о Великий! Я є Мортал=Кордал=Мазарам, глава загону темних ельфів, що удостоїлися вашої милості.

Як і повідомив розвідник, через деякий час прибув загін темних ельфів.

Очолював його старий, схожий на суху гілку.

Хоч і виглядав виснаженим від недоїдання, його довге сріблясте волосся й борода були пишними. Спираючись на брудну палицю, він тремтячи став навколішки перед Такуто та його супутниками.

Поруч із ним був воєначальник Гіа, з яким вони зустрілися кілька днів тому. Також видно було знайомі обличчя, отже, склад делегації був майже той самий.

Проте через зміну лідера поведінка групи теж трохи змінилася — можливо, цього разу вони завчасно обговорили свою стратегію.

Побачивши, як вони з належною повагою вітаються, Ату задоволено кивнула.

— Хм. Як на темних ельфів, ви добре розумієтеся на етикеті. І судячи з вашої поведінки, ви щось хочете сказати? Тоді швидше, говоріть.

— У зв’язку з нещодавніми подіями... я чув, що наш молодий вояк поводився непристойно. Як старійшина прошу вибачення та водночас висловлюю щиру подяку за те, що ви надали нашому племені їжу.

— ...Цілком природно, що дріб’язкові темні ельфи розгубилися перед лицем Великої Істоти й виглядали жалюгідно. Але наш король... не настільки вузьколобий, щоб турбуватися через такі дрібниці.

Зазвичай це могло б бути приводом для серйозного гніву, але Ату насправді не мала інтересу ні до кого, окрім Такуто.

Вона крадькома зиркнула на нього — здається, він теж не надто переймався. Та й зрештою, він звичайна людина з сучасного світу. До етикету він ставився не надто серйозно.

Тож якщо він вважає ситуацію прийнятною — вона не втручатиметься. Що стосується цього аспекту, Ату була зразковою підлеглою для Такуто.

— Ми лише соромимось перед вашою величчю, яка виявила таку милість нашому нікчемному племені. Якщо ви дозволите нам дізнатися ваше славне ім’я, ми обіцяємо передавати цю велику доброту з покоління в покоління в межах нашого роду.

Ату повернула голову й зиркнула на Такуто.

Це був запит на дозвіл озвучити ім’я.

Під час попередньої зустрічі вони так і не представились. Це було свідоме рішення Такуто — не розкривати зайвої інформації в ситуації, де було надто багато невідомого.

Але згодом його думка змінилася. Замість того, щоб жити як боязкий невіглас, він вирішив: якщо вже ризикувати — то жити за власними правилами.

Він мовчки дозволив. І тепер Ату залишалося лише виконати наказ.

— Цей, хто керує загибеллю й є королем кінця світу — Іра=Такуто-сама. Це ім’я — величне й святе. Коли ви його згадуєте, звертайтесь як «Іра-сама» або «Іра=Такуто-сама».

Голосно й впевнено, без тіні сумніву, вона проголосила його ім’я.

Так уперше ім’я Такуто прозвучало у цьому світі.