Розділ 6 — Розділ 7: : Перемовини (2)

Шоста глава: Переговори (2)

«Король, який керує руйнацією — Іла=Такто. Це надзвичайно величне ім’я. Коли звертаєтесь, використовуйте “Іла-сама” або “Іла=Такто-сама”.»

Щойно Ату виголосила ці слова, група темних ельфів ще глибше схилилася в поклоні.

Вперше в цьому світі прозвучало ім’я Такто, й воно було закарбоване в їхніх серцях зі страхом і благоговінням.

Ату схвально кивнула, задоволена їхньою реакцією.

Ім’я Іла=Такто — ім’я Короля Апокаліпсису. Заборона звертатися до нього просто як “Такто” була її власним рішенням.

Вона добре розуміла особливу вагу імені. Саме тому хитро скористалась ситуацією, аби закріпити особливий зв'язок між собою та своїм володарем.

Занурена в ці хитрі плани, вона не помітила того, що Такто — на відміну від неї — відзначив легке тремтіння старого темного ельфа, коли пролунав титул.

«О, і моє ім’я — Ату. Бажано не вживати те саме звертання, що й до Такто-сама. Адже Такто-сама — це верховний король, якого слід прославляти. Ми зовсім різного рангу. Хоча, зрештою, не обов’язково навіть запам’ятовувати моє ім’я.»

«Іла=Такто-сама… і пані Ату… Ці імена я назавжди закарбую в своїй старечій душі. Я передам їх усьому своєму клану, аби кожна душа вписала їх у саме серце.»

«Гаразд. Тоді забирайте їжу й повертайтеся. Є речі, які швидко псуються. Хоч наш король може створити нескінченні запаси змахом руки, це не значить, що можна дозволяти їм псуватися.»

Її тон був чітким і холодним — ніби вона вже втратила інтерес до переговорів.

І справді, Ату вже втратила інтерес. Усе її єство існувало лише для Такто. І вона це добре розуміла й бажала того ж.

Якщо розмови не служили Такто, вона вважала їх марними. Тож хотіла якомога швидше завершити діалог і отримати похвалу від господаря.

«П-перепрошую, пані Ату. Ми… Ми хотіли обговорити, як можемо віддячити за ту велику ласку, яку нам було виявлено… Чи може король побажає якоїсь данини?»

Ці слова зупинили її на півдорозі до фантазії, в якій Такто гладить її по голові. Очевидно, темні ельфи ще не завершили свого звернення.

Ату трохи насупилася, але ця дрібниця не зіпсувала їй настрій. Вона схилила голову вбік, дещо підозрюючи неприродність цієї пропозиції.

«Данина? Хмм… Ви маєте щось, що може задовольнити нашого короля?»

«Ха… Пробачте за необізнаність. Ми, неосвічені, не здатні уявити, що могло б принести радість великому Іла=Такто-сама… Ми сподівалися дізнатися про це з вуст самого володаря…»

«Зрозуміло. У такому разі — не потрібно. У вас навряд чи є щось зайве.»

Ату махнула рукою, зітхнула й похитала головою.

Назвати це «дари» — надто голосно. Вони — вигнанці, без засобів до існування. Навряд чи вони мають якісь багатства.

Можливо, вони мали якісь рідкісні артефакти, але навіть якщо так — Ату важливішим здавалося тримати їх подалі від короля.

На початку гри, коли держава ще вразлива, будь-яка загроза може стати фатальною. І вона особливо остерігалася можливого переслідування темних ельфів з боку ворогів із їхнього колишнього краю.

«Але… це…»

«…Я сказала, що не потрібно.»

«Н-ні, це…»

«Що це за нерішучість? Наш король зайнятий. Або ви задумали щось лихе?»

«Н-ні! Анітрохи!»

У голосі Ату зазвучало роздратування.

Темні ельфи миттєво занервували. Вона не приховувала вбивчу ауру, що почала розгорятись довкола неї.

Її здібності — «Герой», «Зло», «Фанатизм» — підсилювали її бойову міць. А додаткова здатність поглинати навички переможених робила її ще небезпечнішою з кожним боєм.

Темні ельфи, виснажені голодом, не мали шансів. Навіть у своїй поточній формі Ату могла без труднощів знищити їх.

Це не просто можливо — це вигідно. Якщо не зважати на етику, вбивство цієї групи принесло б Ату й Такто значні переваги.

(Ого… здається, все пішло вкрай погано!)

Такто одразу вловив небезпеку. Він зрозумів, що Ату зовсім інакше сприймає ці переговори, ніж ельфи.

Для неї ці переговори — тягар. Об’єктивно вона виглядала як вірна, але втомлена підлегла, що вимушена терпіти примхи свого химерного пана.

З погляду стороннього спостерігача — вона просто терпить заради короля.

Він же, в свою чергу, змушував її виступати посередником.

Тож вона прагнула швидко завершити цю неприємну справу.

Для неї це було цілком природно.

А от для темних ельфів це була остання й єдина надія. Їхнє життя й доля клану висіли на волосині. Якщо не домовляться зараз — другого шансу може не бути.

Їм потрібна їжа. Їм потрібен дім. І ця аудієнція — їхня остання можливість усе змінити.

Тому, хоч їхня поведінка і виглядала підозрілою, їхнє прагнення домовитися було цілком зрозумілим.

Звичайно, на відміну від Такто, який міг бачити все з загальної, об’єктивної перспективи, Ату мислила обмежено, через турботу про нього, і в цьому її не можна було звинувачувати.

Проте в теперішніх обставинах Такто не мав наміру дозволяти такому конфлікту продовжуватися.

Вирішивши, що потрібно їм допомогти, він нарешті ухвалив рішення — глухо промовив у горлі звук «ннн», а потім, охоплений напругою, видав усі свої сили, щоб сказати:

— Ату.

— Так, мій Володарю.

Ату була дуже швидкою.

Вона миттєво обернулася на слова Такто і, ніби збиралася прискоритися, підбігла до нього, поклала руку на кам’яний постамент і наблизила своє обличчя до його.

Виглядала вона зовсім не як темна ельфійка, а скоріше як дитина, з надутою щічкою, на якій читалося явне невдоволення.

Здається, вона теж була роздратована затягуванням розмови і, щоб говорити лише з Такто, нахилилася ще ближче, починаючи одразу ж нарікати:

(Та-а-ак-то-самааа! Вони дуже погано ведуть переговори! І явно щось задумують! Погані вони, треба їх вбити, вбити!)

(Та-спокійно-спокійно)

— Тобі теж не дуже подобалося, — подумки стримав слова Такто.

Першу частину було сказано добре, а от друга вже була трохи різкою.

Хоча, чесно кажучи, він сам не міг краще вести переговори і не мав би перекладати все на молоду дівчину.

Однак факт залишався фактом — розмова між Ату і темними ельфами була повною непорозумінь.

Ату явно хотіла якомога швидше прогнати їх, але старійшина темних ельфів не міг просто відступити.

Її поведінка, що ніби казала «більше не наближайтеся», була цілком зрозумілою, а її спроби різко припинити аудієнцію лише збільшували їхню тривогу.

Вона робила це, аби не турбувати Такто зайвими проблемами, але це тільки прискорювало взаємні непорозуміння.

(Якщо залишити їх так, то вони тільки завдадуть шкоди Такто-самi. Краще їх усіх просто винищити! Їхні голови мають красуватися на стовпі, Такто-сама!!)

(Ні, ні, зачекай трохи. Я думаю, що вони насправді хочуть вести переговори з нами. Навіть щодо дарунків. Ми ж — цивілізація з атрибутом зла, правда? Вони напевно насторожені і тому поводяться трохи дивно.)

(О-о!? Ось як! Тоді... )

(Ми маємо отримати від них щось у відповідь, щоб вони почувалися впевненіше. І напевно вони захочуть запропонувати більш суттєві умови. Той старий чоловік — досить цікавий співрозмовник.)

Такто хотів продовжувати переговори з ними.

Можливо, він зовсім не був голодним до спілкування, але щось таки привернуло його увагу.

Ату дивилася на нього з блиском в очах і повагою, що повністю замінила її попереднє невдоволення, і впевнено відповіла:

(О, як і годиться моєму Володарю! Ви бачили все наскрізь! Я повністю розумію. Решту залиште на мене. Я вже йду!)

(Гей, зачекай!)

Ату різко повернулася і повернулася до переговорів.

Такто відчував, що вона, мабуть, зовсім нічого не розуміє.

Та він, будучи абсолютно невмілим у спілкуванні, не мав іншого вибору, як довірити основну частину переговорів саме їй.

— Ха-ха, отже ось в чому справа... — повільно і звабливо посміхнулася Ату.

— Дійсно, ви, невігласи, справили на мене враження.

Її голос викликав у темних ельфів почуття невідворотності, і вони лише могли глибше схилити голови.

— Якби не слова мого Володаря, я б і не здогадалася. Як ви могли вважати Такто-сама злісним злим духом чи демонічним створінням із звичайної купи – це вже занадто.

— Н-ні! Це не так! Величний Володарю!

«Замовкни. Слова нашого короля – абсолютні. І радій тому, що наш король вважає за добре прийняти цю милість як контракт, беручи до уваги вашу жалюгідну дріб’язкову хитрість, притаманну темним феям.

Іншими словами, ми отримаємо деякий дар у обмін. Чи все влаштовує? Ви ж знаєте непорушні закони контракту, які ми висуваємо. Чи заспокоєні ви?»

«Велике спасибі за вашу щедрість і турботу.»

Старий Мортааль не став заперечувати припущення Атю і лише висловив вдячність. Це був ризикований крок, бо міг би означати, що він вважає короля легковажним, але, після кількох переговорів через Атю, він зрозумів, що це менш образить їхню сторону.

«Отже, потрібна компенсація. Хмм, компенсація, компенсація…»

Атю різко повернулася до Такуто. Її великі дитячі очі пронизливо дивилися на нього.

Хоч вона й не сказала словами, він ясно відчув: «Такуто-сама, допоможіть!»

(Ідіотка…)

Попри її гучні заяви, вона швидко здалася, і репутація Атю впала, але для Такуто вона залишалась улюбленою, і всі її помилки через особливі обставини автоматично скасовувалися.

Врешті-решт Атю допомагала у переговорах, але остаточне рішення, мабуть, мав приймати сам Такуто.

«Про зовнішній світ.»

«Наш король цікавиться зовнішнім світом. Ви ж приїхали здалеку? Розкажіть усе, що знаєте про нього. Ми візьмемо це як плату за їжу і укладемо контракт. Чи вас це влаштовує?»

«О, тоді я, Мортааль, від щирого серця віддам вам усі мої знання і досвід!»

Уперше на обличчі старого Мортааля з’явилася радість. Мабуть, він зітхнув з полегшенням, бо це було найменшою платою, яку можна було собі уявити.

Насправді ж, це питання не вимагало таких складнощів — це було просто їхнє глибоке непорозуміння.

(Чому, незважаючи на таку гостроту розуму, вона одразу ж стає безпорадною, коли її залишають саму?..)

Такуто задумливо дивився на дивну реакцію Атю, але не зміг знайти відповіді і змушений був змиритися з цим фактом.

Переговори наближалися до завершення.

Проте в нього в душі з’явилася одна тривога.

«Тож після виконання контракту негайно покиньте ліс.»

«Так, звичайно!»

(Гм, він зніяковів.)

Атю так і не помітила цього, але Такуто не пропустив, як Мортааль явно розгубився.

Одночасно в голові у нього почався шалений потік думок і аналізу.

Судячи з поведінки, його припущення були здебільшого правильними, і це дозволило зрозуміти причину останніх дій.

«Дозволю залишатися тут деякий час. Вам теж потрібен час, щоб відпочити. Але не надто довго. Запам’ятайте це.»

(Життя у вигнанні — тяжке. І після цієї порції їжі їм більше нічого не обіцяно.)

Темні ельфи вже казали на попередній раптовій зустрічі, що їх вигнали з землі.

За звітом про їхню групу було близько 500 осіб, і вести такий табір у мандрах — справжнє випробування.

Їхні дари, очевидно, були не лише підкупом, але й спробою домовитися про право оселитися або регулярно отримувати продовольство.

(Та й нам самим не вигідно, щоб вони залишалися тут надовго. В різній приналежності біженці заважають при створенні країни, а ще можуть принести проблеми.)

У «Eternal Nations» різниця рас породжує безліч проблем.

Звичайно, так само і у реальному світі — різні культури, ідеї, мораль неминуче призводять до конфліктів.

Такуто не мав наміру відкладати цю проблему на потім.

«Якщо король дозволить оселитися в цьому лісі, це була б велика честь...»

«Немає дозволу. Ця земля належить нашому королю Іла Такто, і він хоче спокою. І якщо не хочете втратити своє життя, краще не говорити зайвого про цю територію іншим.»

(Вони таки попросили залишитися. Але ж територія Майногули, зла країна, проклята. В грі це означає штрафи для юнітів добрих чи нейтральних атрибутів, хоча що буде насправді — невідомо.)

Причина, через яку Такуто не зупиняє Атю, що намагається виганяти темних ельфів, — у цьому.

Проклята земля вигідна расам з лихою природою і дає їм різні переваги. Але є й недолік: постійні штрафи при контакті з нейтральними і добрими.

Чи буде це працювати саме так — неясно. Потрібна перевірка.

Проте Такуто інтуїтивно впевнений, що це дійсно має силу і в цьому світі.

Тому, хоч і шкода, він змушений попросити їх піти.

(Але й зовсім кинути напризволяще теж погано. Ми ж дали їм їжу, не хочеться, щоб вони загинули просто так.)

Незважаючи на жартівливе ставлення, ця їжа була створена за допомогою магії, яку наразі неможливо поповнити.

Вони вижили завдяки цьому, але що далі? Подорож без мети закінчиться в’яненням і смертю?

Це не подобалося Такуто — не стільки з жалю, скільки через те, що його дії виявляються марними.

«Великий королю Іла Такто, дякуємо за аудієнцію.

— Усі, будьте спокійні і несіть їжу перед лицем короля.»

Чи є якийсь спосіб все вирішити?

Переговори майже завершені. Мортааль і воїни темних ельфів більше не намагаються щось запропонувати, щоб не дратувати Атю.

Їхні втомлені обличчя говорили багато.

Король Майногули — володар безмежної сили, один із найкращих гравців «Eternal Nations», але він відчував, що виглядає безпорадним.

«Гей, ви там.»

Коли ці слова мимоволі злетіли з його вуст, Такуто зрозумів.

Велич своєї сили та влади цивілізації Майногули.

Якщо захоче — цієї проблеми й не варто було б вважати проблемою.

«Станьте моїми підданими.»

У нього з’явився спосіб розв’язати всі проблеми.

Чудовий, всеохопний спосіб, і він упевнений у його здатності.

Навіть здається, що раніше він лише глузував із себе, не зробивши цього раніше.

Проте його впевнену посмішку зустріли широко відкриті роти і погляди, що мовили: «Що ти взагалі говориш?»

І темні ельфи, і навіть Атю дивилися на нього так.

За мить Такуто зрозумів, що гучно провалився у комунікації, знову усвідомив свою соціальну неловкість і ледве стримав сльози.

Eterpedia

【 Маг (старий Мортааль) 】 маг-unit

Бойова сила: 3, рухливість: 1

《 Мудрець 》《 Темна магія рівень 1 》《 Голод 》

―――――――――――――――――

Досвідчений лицар може замінити сотню воїнів.

А досвідчений маг може замінити сотню лицарів.

Маг — це просунутий магічний юніт, старший за «чарівника».

За наявності відповідного джерела мани може вивчати тактичну магію до 2 рівня і впливати на хід бою.

Проте бойова міць невелика, тому зазвичай потрібен ескорт.

Деякі магічні юніти здобувають навичку «Мудрець».

―――――――――――――――――