Розділ 7 — Розділ 7: Проголошення створення держави (1)

Глава сьома: Проголошення створення держави (1)

Навколо запанувала цілковита тиша — ніхто не міг до пуття збагнути значення слів, які щойно виголосив король.

Сам же король, Таґуто, навіть і не сподівався, що його сказане знічев’я слово викличе таку реакцію. Тепер він щосили гриз себе зсередини.

Існує думка, що інтроверти починають пригнічено згадувати свої розмови вже після зустрічі з іншими людьми, але Таґуто просто шалено шкодував про власну репліку.

— Е-е? Ем, Таґуто-сама? — несміливо озвалась Атю.

Таґуто мовчав.

Він би волів, аби його зараз залишили у спокої, але для Атю це було неможливо.

Вона мала з’ясувати, що ж саме мав на увазі її повелитель, а також визначити подальший напрям переговорів.

Його слова сильно розійшлися з її уявленнями, тож навіть така витримана, як Атю, мимоволі показала здивування на юному обличчі та поспішила віддати вказівки старійшинам Морталам:

— Е-е, ем! Дозвольте дізнатися волю нашого короля. А ви поки що зачекайте. І, будь ласка, утримайтеся від будь-яких непотрібних здогадок.

Спостерігаючи, як Атю метушиться зі стривоженим обличчям, Таґуто вже щиро хотів натиснути кнопку "рестарт". Початок провалено, тож краще почати все з нуля. Це була звична тактика для нього, яка рятувала не раз. Та, на жаль, цей світ трохи відрізнявся від гри.

Як і слід було очікувати, Атю перейшла до допиту.

(Що-о-о-о-о це означає!?)

(Та... ну, я подумав, що добре було б зробити їх громадянами. Ем... тільки не лякайся так, а то мені боляче. Вибач, я ж з людьми важко спілкуюся...)

(Н-ні, все гаразд. Але ж вони мають нейтральну атрибутику, правда?)

Таґуто задумливо доторкнувся до підборіддя.

Ще хвилину тому він був упевнений, що зробив дурницю. Але, побачивши здивоване обличчя Атю, йому стало якось легше на душі — в цьому було щось навіть смішне. І чомусь це заспокоїло його.

І ось — його думки закрутились із шаленою швидкістю, логіка почала вибудовуватись у чітку систему, і Таґуто несподівано для самого себе повірив, що його слова мають цілком обґрунтований сенс.

Він подивився в очі Атю, яка все ще з тривогою ставила питання, і почав пояснювати, наче малій дитині:

(Я думаю зробити це в формі прийому біженців. У системі гри це було можливо, так?)

(Так. Але ж тоді виникне питання, що робити з основною расою Майногули — [Псевдолюдьми]...)

У грі «Eternal Nations» кожна цивілізація мала свою базову расу — люди, ельфи, гноми, демони тощо.

Ці раси мали різні характерні риси, схильності та стилі гри, що додавало розмаїття через елементи імміграції й біженців — складність була однією з принад гри.

Звичайно ж, у Майногулі теж була основна раса — загадкові [Псевдолюди], які, до того ж, мали надзвичайно гострі особливості.

(До речі, Атю. Пригадай, будь ласка, як виглядають Псевдолюди.)

Атю, все ще трохи збентежена, відчула певне полегшення від лагідного тону свого володаря.

Вона повірила словам свого повелителя, і почала перебирати в уяві записи про [Псевдолюдей], а тоді — різко знітилася.

(До речі, Атю. Пригадай, будь ласка, як виглядають Псевдолюди.)

Після м’якого наполягання Таґуто, дещо спантеличена Атю відчула безпідставне полегшення.

Почувши довірливий голос свого володаря, вона знову змогла зосередитися, й почала в уяві шукати інформацію про Псевдолюдей у «внутрішній бібліотеці», а потім — раптом поблідла.

=Етерпедія ＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝＝

Раса: Псевдолюди

《 Расові бонуси: 》

• Приріст населення: +20%
• Виробництво магії: -20%
• Видобуток ресурсів: +20%
• Виробництво їжі: +20%
• Дослідницький бонус: -20%

―――――――――――――――――

(У них немає душі. Завдяки високій здатності до розмноження та ефективності у виробництві їжі й ресурсів, вони мають певні переваги. Але в них слабке виробництво магії й технічного прогресу. За нинішніх умов, коли ми не можемо активно розширюватися, їхні недоліки стають надто вагомими.)

Таґуто добре знав, про що говорив — Атю також це розуміла.

Ця незвичайна раса мала надзвичайно специфічні характеристики. Проте, при правильній стратегії, вона могла стати дуже потужною силою.

Вони вже грали в умовах різних сценаріїв. Тож якщо Таґуто зможе створювати їх через виробництво магії — інтегрувати їх у нову стратегію світу не буде складно.

Але справжня проблема кривалася в іншому.

(А ще, згадай, Атю… графіка Псевдолюдей — це ж… оце.)

Таґуто мимохідь кивнув у бік дарк-ельфів. Насправді він вказував не на них, а на довгоногого комахоподібного розвідника, що ховався за ними, напружено спостерігаючи.

Його великі, витрішкуваті очі втупились прямо в них. Атю одразу згадала початкову расу Майногули — з такими самими очима, спотвореними пропорціями тіла й дивним, тремтячим силуетом.

(Уу, е-е… Так, точно… Псевдолюди — це ж потвори, що намагалися наслідувати людський вигляд… Якщо б вони справді існували… це було б дуже огидно…)

У цьому світі усе, що у грі виглядало «ігрово», тут відтворено гранично реалістично.

І хоча це природно — бо світ справжній — наслідки цього для психіки людей ще важко передбачити.

Принаймні для Атю ідея керувати країною, де громадяни — це суцільні витрішкуваті істоти з перекошеними тілами, здавалася шкідливою для психічного здоров’я.

(До того ж, прийом дарк-ельфів як громадян також має переваги. Ми постійно страждали від низької ефективності інтелектуальних споруд. З ними ж можна вирішити проблему швидкості досліджень.)

Модель розвитку Майногули як держави ґрунтувалася на використанні Псевдолюдей — із шаленою здатністю до розмноження, високою продуктивністю та майже повною відсутністю штрафів за щастя чи санітарію — що дозволяло експансію без упину.

Але водночас — великі мінуси до досліджень ставили їх у невигідне становище щодо розвитку технологій і прогресу.

Однак, якщо запросити цих знедолених дарк-ельфів як громадян — ситуація зміниться. Вони зможуть компенсувати слабкість у дослідженнях.

Звісно, за наявності достатньої кількості магії, Таґуто й надалі зможе створювати Псевдолюдей — їхня шалена продуктивність і псевдоволя дають стабільне виробництво.

Якщо говорити про принцип «підходящий ресурс у підходящому місці», рішення про запрошення дарк-ельфів виглядало дуже розумним.

У звичайному перебігу гри прийом іммігрантів або інших рас до Майногули був би дуже складним через злу атрибутику. Але якщо це сприйняти як ігрову подію — це цілком прийнятний варіант.

(Звісно, є й стратегічна вигода… Але ще важливіше… розумієш?)

(Раса, яка може вести цивілізовану розмову — це обов’язкова умова для великої Майногули. Інакше моя психіка просто не витримає…)

(Я теж саме подумав. Дивно, правда?)

Спочатку думка Таґуто здавалася безглуздою, але після обговорення з Атю вона виявилася виваженою стратегією.

Усе з самого початку мало сенс — просто проблема була в способі подання. Через незграбну комунікацію усе прозвучало надто несподівано.

Але навіть так — що вийде з усього цього, досі залишалося невідомим.

(Я теж саме подумав. Дивно, правда?)

Пропозиція Таґуто, яка на перший погляд здавалася абсурдною, після детального обговорення з Атю виявилась цілком обґрунтованою.

З самого початку стратегія Таґуто не мала жодних помилок. Просто через його слабкі навички спілкування це викликало здивування.

Проте, навіть так — що буде насправді, дізнаються лише згодом.

(Але чи зможуть вони справді служити як громадяни?)

(Не знаю, поки не спробуємо. Можливо, тут діють якісь ігрові обмеження. Але щойно буде досягнутий певний рівень щастя — думаю, проблем не виникне.)

(Цей світ… це дійсно гра? Бо відчуття тут дещо інші…)

Атю цілком і повністю вірила словам свого пана, Таґуто.

Якщо її король так сказав, значить, це правда.

Але цей світ усе ще залишався для них невідомим. Багато дрібниць і деталей залишалися незрозумілими. І вона боялася, що саме в цих деталях можуть критися небезпечні наслідки.

(Ну, це ми з’ясуємо пізніше. Ми й так дізнаємось від них багато цікавого. Зараз же треба вирішити проблему, що перед нами. Атю, ти згодна?)

(Є багато невизначеностей… Уу… я не можу самостійно ухвалити рішення. Перепрошую…)

Реакція Атю змусила Таґуто подумати: «Це надто ігрово».

Вона прекрасно розуміла його задум і діяла відповідно, але як тільки справа доходила до ухвалення рішення — ставала невпевненою та обережною.

Можливо, вона сама цього не усвідомлювала, але Таґуто здалося, ніби на її здатність приймати рішення впливає якась зовнішня сила — мовби щось глибоке, закладене в саму суть її існування.

Але він не став нічого говорити вголос. Для нього це не було серйозною проблемою.

Йому достатньо того, що з ним поруч є Атю. І якщо додати — Атю теж була щаслива, що з нею Таґуто.

(Не варто вибачатися. Я ж король, а ти — моя підлегла. Рішення приймаю я. Тож приймемо їх як громадян.)

(Якщо ви так говорите, мій пане… тоді мої тривоги розсіюються. Тож дозвольте мені повідомити їм про ваше рішення… Чи можу я зробити це?)

Вона несміливо запитала, соромлячись своєї слабкості.

Таґуто не хотів, щоб вона так почувалася. Він розумів, що їй просто важко висловити все словами, й тому з усмішкою відповів — щиро, від усього серця.

Це була усмішка, адресована тільки їй — як вияв найглибшої прихильності.

(Звісно. А хто ще, як не ти? Розраховую на тебе.)

(Залиште це мені. Мій королю.)

Нарешті їхня приватна розмова закінчилась, і Атю повернулася обличчям до дарк-ельфів.

Ті, не маючи жодного уявлення, про що йшлося, лише нервово чекали пояснення — що ж вирішив їхній страшний володар.

— Слова нашого короля — ті, що ви вже почули, — заявила Атю.

— Ем… пані Атю. Ми, неуки, не зовсім зрозуміли зміст слів нашого короля… Чи не могли б ви, будь ласка, роз’яснити?

— Король має намір створити державу. І якщо ви погодитеся стати її громадянами — то, згідно з його милістю й величчю, він бере вас під свою опіку.

Почувши ці слова, старійшини дарк-ельфів, зокрема Мортал, були приголомшені.

Вони заздалегідь продумали безліч варіантів розвитку подій на переговорах із Королем Руйнування. Всі можливі відповіді та реакції було прораховано…

Але ці слова перевершили навіть найсміливіші припущення.

— Погляд нашого короля бачить усе. Він проникливо оцінює ваше становище — і виявляє до вас милосердя. І це — не більше, і не менше, ніж правда, — твердо заявила Атю.

Її тон не залишав сумнівів: це все, крапка. І насправді в цьому відчувалась загроза — не варто копатися глибше.

Але дарк-ельфи зараз більше переймалися тим, як реагувати на раптову заяву короля. Їхні думки металися в пошуках правильної відповіді.

— Безмежна милість великого короля… Ми переповнені вдячністю. Але… даруйте нам сміливість, якщо ми запитаємо… Що з нами буде, коли ми станемо його громадянами?

— Вічне щастя буде вам гарантовано… — сказала Атю, а тоді додала з іронією: — Хоча, певно, ви не про це хотіли спитати, правда? Якщо коротко — ви станете злими істотами.

Їхні роти відкрилися в подиві.

Це було сказано так просто, наче щось само собою зрозуміле.

Вони все прекрасно зрозуміли. Їм не треба було пояснювати.

Але зміст цих слів був надто шокуючим. І водночас — занадто важливим.

— Угу-угу, — погодився старий Мортал і машинально перевів погляд на короля.

Король, як не дивно, теж виглядав абсолютно переконаним. Ба більше — він навіть глибоко кивнув, ніби нарешті прийшов до великого розуміння.

Навіть мудрець, який прожив понад 200 років, не міг просто сказати: «О, ну гаразд, ми станемо злими істотами» — і погодитися.

— Можливо, нам слід було б пояснити трохи детальніше… Але ми не маємо перед вами такої потреби, — холодно сказала Атю.

Вона навмисно зберегла пояснення мінімальними. Адже поки вони не стали громадянами — усе ще можливе. І, якщо вони раптом відмовляться — Атю була готова тут же вбити їх усіх і зберегти таємницю.

Та водночас — зайвими словами сіяти сумніви теж було б нерозумно.

Король уже сказав, що хоче зробити їх громадянами. Тож єдине, що їм слід було — це, трясучись від захвату, подякувати і прийняти.

— Вибір за вами. Я нічого не нав’язую. Який би шлях ви не обрали — це і буде вашою долею.

Слова "доля" дарк-ельфи не зрозуміли дослівно, але в них закладалося однозначне попередження: "Жити чи померти — залежить від вашої відповіді."

До того ж, навіть якщо прийняття дарк-ельфів як громадян якось зашкодить керуванню державою — Атю вірила, що з Таґуто нічого поганого не трапиться.

Проте, воля короля була надзвичайно важливою для Атю.

І якщо події розвиватимуться у позитивному напрямі — вона буде тільки рада.

Тому вона на мить приклала палець до вуст, відвела погляд убік, ніби задумалась, і сказала:

— Якщо ж додати мою особисту думку… то…

— Цей бік теж, знаєте… на диво приємний.

З цими словами на її вустах з’явилася ніжна, незбагненно добра усмішка.