Розділ 1.1 — Світанок

Каролін, залита кров’ю та боса, йшла сама двосмуговою стрічкою асфальту, що в американців звався шосе 78. А втім, для більшості бібліярників, і для неї самої також, та дорога вже давно обернулася на Стежку Тако - на честь мексиканської забігайлівки, куди вони час до часу навідувались нишком. Гуакамоле , пригадала вона, і справді було добре . У животі аж забурчало. Під її стопами сипалося й хрустіло дубове листя - рудувато-помаранчеве, сухе, мов саме передчуття осені. Дихання білим духом стелилося в досвітньому повітрі. А в попереку, холодний і потайний, лежав обсидіановий ніж, тим ножем вона вкоротила віку детективові Майнеру.

І Каролін усміхалася.

Машин на тій дорозі було обмаль, та тиша їх не ховала - чути було здалеку, як підступають. За нічну свою мандрівку вона вгледіла п’ять. А цей, теперішній, пошарпаний Ford F-250, був уже третім, що спинився не проїхати повз, а придивитися. Водій підкотив до протилежного узбіччя, де під колесами сухо рипів гравій, і так там і став. Шибка сповзла вниз - і враз ударив дух: жувальний тютюн, старе мастило та сіно. За кермом сидів сивий чоловік, а поруч, на пасажирському місці, німецька вівчарка дивилася на неї з настороженим, недобрим розумом.

От же ж чортова напасть. Вона не хотіла завдати їм болю. - Господи, - мовив він, - Щось сталося? - у голосі його чулося не хижу принаду, а живе, тепле занепокоєння. Не той липкий морок, що його щойно вдавав попередній чоловік, а справжня людська участь. І вона враз збагнула: старий дивиться на неї так, як батько дивиться на доньку. Од того їй трохи полегшало. - Ні, - сказала вона, не зводячи очей із пса. - Анічогісінько. Просто лихо в стайні. З одним із коней, - не було ні стайні, ні коня. Та по чоловіковому запаху вона вчула: він змилосердиться над звіриною й зрозуміє, що їхні справи часом бувають криваві, без пощади. - Важкі пологи, - додала вона, - і для мене, і для неї. - Сумна усмішка ковзнула по її устах. Вона обхопила себе руками, і зелений шовк на грудях став чорним, задубілим від крові детектива Майнера, - Та ще й сукню свою попсувала. - Та спробуй трохи газованки, - сухо мовив чоловік. Пес неголосно загарчав. - Замовкни, Баді.

Вона не до кінця втямила, що воно за «газованка», та з тону його вловила: то був жарт. Не з тих, від яких заходяться реготом, а з тих, що йдуть поруч із співчуттям, мов тепла рука в темряві. Вона пирхнула. - То й спробую. - З конем усе гаразд?, - і знову в його голосі ворухнулося щире занепокоєння. - Та так, із нею все добре. І з лошатою також. Просто ніч довга видалася. Ото й вирішила пройтися, думки собі розвіяти. - Босоніж? - перепитав він.

Вона знизала плечима. - Тут із нас виховують твердих, - мовила вона. І то була правда. - Може, підвезти? - Ні, - відповіла вона. - Але спасибі. Дім мого Отця - он там, недалеко. - І се також було правдою. - Десь коло пошти? - спитав він. - У Ґарісонових Дібровах, - відказала вона.

Старий на мить відвів погляд убік, силкуючись утямити, звідки йому знайоме те ймення. Подумав трохи - та й покинув се діло. Каролін могла б сказати йому, що він хоч би й проїжджав повз Ґарісонові Діброви чотири рази на день, щодня, цілу тисячу літ, а все одно не втямить, де воно є. Та вона змовчала. - О-о-о... - протягнув він невизначено. - Ну, добре. Потім глянув їй на ноги - не надто по-батьківському. - Точно не треба підвезти? Баді не заперечує, еге ж? - Він ляснув по пузатому псові на сусідньому сидінні. Баді тільки дивився - карі його очі були дикі, недовірливі, мов у звіра, що нікому не дає себе ошукати. - Я в порядку. Ще трохи поблукаю. Але спасибі. - Вона склала губи в щось, подібне до усміху. - Авжеж.

Старий увімкнув передачу й подався далі, обгорнувши її теплою, масною хмарою дизельного диму.

Вона стояла й дивилася йому вслід, аж поки задні вогні не щезли за поворотом. Досить балачок на одну ніч, подумала вона. Потому видряпалась на круч і ковзнула в ліс. Місяць і далі стояв у небі - повний, білий, мов око, що не кліпає. Американці звали таку пору жовтнем або, буває, осінню; та бібліярники рахували час інакше, по небесному крузі. Сьогодні був сьомий місяць - місяць чорного плачу. Під його світлом тіні голих гілляк перебігли по її шрамах.

Майже за милю вона дійшла до дупла в дереві, де заховала свою мантію. Обтрусила з неї кору, вичистила як могла. Від закривавленої сукні лишила клапоть для Давида, решту викинула геть; тоді загорнулася в мантію й насунула каптур на голову. Сукня їй подобалася - шовк був м’який, приємний до тіла. Але груба бавовна мантії заспокоювала її краще. Вона була звична, своя, а понад одежу їй, по правді, нічого іншого й не треба було.

Далі вона пішла в глиб лісу. Камінці під листям, соснова солома - все те відчувалося просто під підошвами, шкрябаючи якийсь давній свербіж, про який вона й не здогадувалася. Он там, за наступним хребтом, подумала вона. Ґарісонові Діброви. Їй кортіло спалити те місце дотла. А все ж було б добре знов його побачити.

Дім.