Розділ 3.2 — Заперечення, що несе руїну

Нині, як минув уже добрий місяць їхнього побуту, Каролін знялася з долівки й навшпиньки простувала межи сплячими до святині пані Макґілікаті — її кухні. Коло печі, де стоіло нарихтоване начиння — вершки, яєчка та свіже масло — тихо булькотіла жовта підлива. Господиня стояла перед своєю пребагатою полицею із зіллям та спеціями; вона в задумі постукала пальцем по щоці й міркувала. — Свіже зілля геть вийшло, — вибачливо мовила стара, похитуючи маленьким пластиковим лимоном. Каролін лиш заусміхалася. Пані Макґілікаті була доброю душею. Усе, чого вона прагнула від свого віку — се досита годувати подорожніх. І в тім кухоннім ремеслі вона тямила як ніхто. На снідання вона вродила щось тутешнє, зване «Яйця Бенедикт». Каролін, котра зазвичай була геть байдужою до всіляких наїдків, з'їла аж дві повні порції. А коли вже більше не могла проковтнути ні крихти, рушила обмити лице. Вийшовши з мильниці, вона запримітила, що Пітер вже розплющив очі й пильно стежить за нею. Мовчки, без жодного звуку, вона притиснула пальця до грудей під певним уклоном. Сей знак показував вишину, на яку сонце мало зійти на небі десь коло десятої години ранку. Саме тоді Пітер мусив предстати разом із нею та Майклом коло бронзового бика. Якщо вірити примарним дітлахам Рейчел, сьогодні мав з'явитися Нобунаґа. Зрештою, він мав тримати раду з усією ватагою, проте Каролін завчасу змовилася, аби вона, Майкл, Пітер та Алісія спершу переговорили з ним наодинці. Пітер мовчки кивнув головою, даючи знати, що втямив наказ. Алісія ще спала безпросипно, тож Пітер мав передати їй теє слово згодом. Коли вона повернулася до печі, за столом уже сиділа Дженіфер. Перед нею стримів гарячий збанок чорної кави. — Дня ранку, — мовила Дженіфер говіркою пелапі. — Доброго ранку. Добре спочила? — Посмішка Каролін була теплою та щирою, проте, хоч кругом і не було зайвих вух, вона не подала Дженіфер того потаємного знаку, яким обмінялася з Пітером. Дженіфер їй досить-таки подобалася, але на ранді з Нобунаґою мали вирішуватися питання життя та смерті. На думку Каролін, Дженіфер уже казна-коли втопила свій розум у тютюновому димі та вічнім остраху. На серйозне діло вона була геть не здатна. - Пані Макґілікаті глипнула через плече. — Чи не могла б ти спитати свою приятельку, чи не бажає вона пообідати? — Авжеж, бажає, — відказала Каролін, а тоді повернулася до Дженіфер: — Сподіваюся, ти голодна. - Дженіфер важко простогнала: — Я досі ледве дихаю після вечірньої трапези. Невже воно справді таке смачне? - Каролін поважно кивнула. — Дивна річ. І гадки не маю, як стара вчиняє такі дива. З превеликим задоволенням пані Макґілікаті закрутила ложкою вир у киплячій каструлі й розбила туди свіже яєчко. Дженіфер зітхнула: — Нехай буде так. — Вона відчинила малий шкіряний мішечок, де тримала своє таємне зілля, і знову затужила. Тютюн майже вийшов. — Не думаю, що ти потурбувалася про... — Еге ж, — перебила її Каролін. — Якраз-таки подумала. - Дженіфер аж засяяла: — Обожнюю тебе! Кароліна підійшла до своєї торби і витягла звідти загорнуту у фольгу брилу, завбільшки з невелику книгу. Вона кинула її Дженіфер: — Тримай, се все, що є. - Дженіфер крутила тую брилу в руках, з недовірою оглядаючи масу. — Що за диво? — Се звуть гашишем, — мовила Каролін. — Гадаю, тобі припаде до серця. Те саме, що й завжди, але куди запекліше й густіше. Дженіфер розгорнула згорток, потягнула носом, відщипнула крихту. Розкришила її у люльку й висікла вогонь. За мить із її уст зірвалося: — Ого! — Смакує? Вона лиш згідно кивнула, а з її ніздрів повалив густий дим. Стара трохи закашлялася, а по тім із солодким полегшенням видихнула хмару. — Обожнюю тебе, — повторила вона. Затягнувшись іще раз, вона простягнула люльку Каролін. — Красно дякую, але ні, — відмовилася та. — Для моєї голови ще зарано. — Як собі знаєш. — Вона зробила останній глибокий затяг і сховала начиння назад у калитку. Якийсь час вони сиділи мовчки, споглядаючи за пораранням пані Макґілікаті. — Нещасна, — раптом мовила Дженіфер мовою пелапі, хитаючи головою. — Що ти маєш на мислі? — Вона має серцеве вугілля. Його знаки вельми виразні на її лиці. — Що вона має? — Дженіфер здивовано глипнула на неї. — Я ж гадала, ти тямиш геть усі мови? — І так, і ні, — відказала Каролін. — Тобто, самі слова я чую й розумію, проте вони мало що кажуть. Чи се якийсь термін? Щось... із твого каталогу? — А тоді поспіхом додала: — Я не велю тобі тлумачити! Розмови про власні каталоги були єдиною річчю, яку Отець зарік їм під страхом лютої кари. Він зроду не казав, чому саме, але тримав сей устав залізно. Усі гадали, ніби він просто не бажає, аби хтось із них зажив надмірної сили. А по тім, що сталося з Давидом, ніхто й поготів не насмілювався запитувати. — Усе гаразд, — мовила Дженіфер. — Для мого єства правила дещо інші. Мені вільно говорити про недуги, їхні прикмети, давати діагноз та віщати кінець хвороби — усе, що зацікавить пацієнта. Я лиш не маю права вдаватися в таємні подробиці самого лікування. — Он як? Я того не відала. — Вони з Дженіфер роками мало розмовляли. — То що воно... попсований клапан у грудях чи щось таке? — Та ні, ні. Нічого тілесного. «Серцеве вугілля» — се лиш наше образне найменування для одного синдрому. — Жахливо квітчасто й поетично. — Дженіфер лиш знизала крижами. — У нашого Отця часом прокидається поет. — Каролін витріщилася на неї. — Нехай по-твоєму. То що ж із нею коїться? Дженіфер стисла уста, добираючи якнайвлучніші слова: — Вона готує «бра-ніз». — «Бра-ніз?» — перепитала Каролін. — Чи ти маєш на мислі оті перепічки — брауні? — Отож-бо! — Дженіфер згідно кивнула головою. — Вони самі! Бачиш, ти все тямиш. — Е-ні, Джен. Прости, але я геть не беру тебе в тямку. Обличчя Дженіфер миттю похмурніло, мов перед грозою. — Вона пече оті брауні, — мовила вона стиха. — Сама їх ніколи не куштує, а все одно пече. Кожні кілька днів заводить се діло. — Я все ще не доберу... — Часом співає, як заходиться біля печі, — провадила Дженіфер. — Звідти я й знаю. І слова тут ні до чого. Те, як людина виводить голос чи бодай тужно мурче під ніс, здатне повідати геть усе. — Про що саме? — спитала Каролін, остаточно збита з пантелику. — Про її невигойну недугу, — відказала Дженіфер. — Ті перепічки не для її уст. Вони для того, кого вона казна-коли втратила на віки вічні. — Чоловіка? — Чоловік пані Макґілікаті віддав богові душу вже кілька років тому. — Ні, — покрутила головою Дженіфер. — Не для нього. Тотінький більшу частину подружнього віку пропадав на заробітках. Тільки тим і дихав. Та й мав чужих кобіт на стороні. Спромоглася вона якось виговорити йому за се, то він її за теє слово люто побив. — Прекрасно, що й казати. Пані Макґілікаті тим часом поралася коло припічка, а погляд її блукав десь у заобрійних світах. — Але колись вона мала дитя. Сама не усвідомлює, та солодощі вона готує для свого хлопчика. — І що ж із ним приключилося? — Мав гріховний потяг до чоловіків, — без прикрас мовила Дженіфер. — Батька се доводило до сказу. Одного дня вони заскочили його на канапі зі старшим мужем, із батькових-таки приятелів. Стара не дуже б тим журилася, але в батька від переляку й люті відібрало розум. Він так понівечив дитину, що зламав йому ліву гомілку та щелепу у двох місцях. Малий довго скнів по лікарнях, кістки згодом сяк-так зрослися. Проте дух його був зламаний дощенту. Хлопець із батьком за малих літ були нерозлийвода, і се катування його добило. Він став глушити біль усяким дурманом — найбільше закидався амфетамінами, а далі й усім, що під руку підверталося. Здичавів геть. Міг днями не з'являтися до господи. Аж якось покинув поріг і більше не вернувся. Опісля вони чули його голос лиш раз чи два... — Дженіфер кивнула на дивну річ, що висіла на стіні. — Се зоветься телефоном, — підказала Каролін. Вона колись змусила Майнера достеменно витлумачити їй призначення сих апаратів, перш ніж уперше позбавити його життя. — Еге ж. Саме так. Двічі говорили по тел-о-фону, і раз прийшла цидулка. Спершу він об'явився у місцині, званій Денвер, потім — у Маямі. А далі — як у воду впав. Уже десять років, як усе затихло. — Де ж він тепер? Дженіфер лиш скрушно похитала головою: — Певне, за сирою землею лежить. Ніхто не відає правди. Спершу се була для неї чиста каторга. Кожен дзвінок, стукіт у клямку ятрив серце наново. Роками не стуляла очей ночами. Чоловік оговтався... пішов далі, забив рукам голову. Він був із черствих людей, що ніколи нічого глибоко не брали до серця — точнісінько як і власний батько пані Макґілікаті. А от Юніс не може відпустити. Лежить сама-одна в нічній темені й чекає, коли її хлопчик повернеться до хати. Те чекання — єдине, що тримає її на сім світі. Каролін подивилася на тужну жінку, що метушилася на кухні, і відчула, як щось болюче ворухнулося в її власних грудях. То було милосердя, хоч вона й не знала для нього імені. Своєрідне почуття, яке вкрай рідко навідувало її єство. — Ох, — тихо зронила вона, — тепер розумію. — Гадає, що якби син ступив на поріг прямо зараз, усе лихе розвіялося б, мов сон. Вона знову ожила б. Та хлопець не вернеться, і хоч вона боїться признатися собі в тім, але в глибині душі все достеменно знає. І тому пече ті перепічки — на спомин про свою дитину. Не може інакше: бідна втіха краща, ніж пустка, розумієш? Навколо неї надто холодний світ, і се єдине вугілля, біля якого вона гріє руки. Дженіфер поглянула на стареньку коло печі й гірко посміхнулася: — Се і є серцеве вугілля. — Ми мусимо щось вдіяти, — мовила Каролін. Її правий вказівний палець ледь помітно здригнувся. — Рейчел могла б розшукати її сина. Навіть якщо він уже дух випустив, ти могла б… — Дженіфер здивовано звела на неї очі. — Вельми милостиво з твого боку. — Проте вона знову покрутила головою. — Та з того не буде пуття. Ніколи воно не виходить так, як собі замислиш. Погибель сього серцевого вугілля в тім, що спомин ніколи не мириться з бувальщиною. Вона ж тримає в голові пречистий, вигаданий образ сина. Геть забула, яким егоїстом він ріс, як полюбляв завдавати дрібних обид. Та й те, що заскочили його з чужим мужем на канапі, не було випадком — він учинив се наперекір. Якби з'явився зараз, усе пішло б прахом. За кілька днів знову зник би, лишень тепер вона втратила б останній химерний спокій. Се просто добило б її. Вона ж не має сили тримати такий удар. — Що ж тоді? Невже зарадити ніяк? — Дженіфер заперечно хитнула головою. — Тут заради немає. Вона або знайде в собі силу відпустити хлопця, або так і зів'яне від тих споминів. — Втямила. — Опісля вони сиділи в німій тиші. Дженіфер допила каву й попросила ще збаночок. Каролін сьорбала свою лимонну воду. Потроху прокидалися й інші, заповнюючи світлицю. Каролін тлумачила пані Макґілікаті, хто що бажає на снідання, передавала щирі подяки, допомагала вмивати начиння, коли випадала нагода. А згодом оголосила, що йде на прохід, і тихо шугнула в лісові хащі, тримаючи шлях на захід, туди, де чекав бронзовий бик. Йдучи стежкою, Каролін гостро, як ніколи, відчула гаряче вугілля у власних грудях. Вона мимохіть замислилася: чи не наспівувала вона коли-небудь якої тужної пісні при Дженіфер? Певна річ, за останні десять років вона собі такого не дозволяла — відколи їхній великий замисел почав сходити, але що було до того — хоч убий, не пам'ятала. Якщо Дженіфер і знала її таємницю, то ні словом, ні поглядом не виказала сього... Каролін ще трохи покрутила думку в голові, а потім відмахнулася. Знає Дженіфер чи лиш здогадується, а чи відає геть нічого — яка тепер різниця? Тепер уже пізно повертати назад.