Розділ 3.3 — Заперечення, що несе руїну

За годину вона вже стояла на узвишші лісової галявини, звідки око сягало аж до великого битого шляху під знаком 78. На протилежному боці тракту, там, де низина, від подиху вітру тужно рипіла пошарпана дерев’яна вивіска “Ґарісонові Діброви”. Колись вона була пишною, як то зазвичай ведеться у тутешніх торгашів нерухомістю, проте нині різьблені літери посрібліли від сивини та геть потріскалися від старості. Справжнє диво, бігме. З-поміж усіх своїх таємниць Отець найліпше вмів затирати сліди та маскувати власну господу. Вона прибула трохи завчасу, тож спинилася на хвилю, аби зібрати до купи розкидані мислі. Бронзовий бик манячив якраз за її плечима — блискучий, чистий і моторошний; дерева так і не змогли повністю сховати його грізне єство. Саме тутки їм судилося тримати раду, проте Каролін не мала жодного бажання вештатися коло цієї химери довше, ніж вимагала потреба. Думи її крутилися довкола Нобунаґи. Було вельми вагомо, аби ся неформальна зустріч пройшла доладно, тож вона всіляко сушила собі мізки: чим би то піддобритися до шляхетного гостя та зажити його ласки? За найкращого ладу вона б прихопила з собою гаряче серце Стіва, що нині маринувалося в тісній калитці на дні морозильника пані Макґілікаті, межи іншою городиною. Проте такий дарунок умить виказав би Давидові, що за його плечима куються таємні заміри. Окрім цього, нічого путнього в голову не йшло. Вони з Нобунаґою зроду не бачилися, і відала вона про нього лиш те, що свого часу наслухалася від Майкла. Тотінький, бачиться, мав неабиякий апетит до сирого м’яса — як і вся інша ница челядь, що слугувала Отцю. Звісно, досі ходили чутки про прадавній «грім сходу», але то було за царя Томка, казна-коли. Справді, з того часу спливло багато води. На відміну від більшості перших спільників Отця, котрі рано чи пізно потрапляли в неласку, Нобунаґа ніколи не втрачав високого чину і не був позбавлений свого звання. Виходить, він із тих, хто тримає вірність. Непохитно. Проте крилося тутки щось глибше. Подейкували, ніби вони з Отцем були справжніми приятелями — дивно й подумати про таке. Але Майкл любив його всім серцем і беззастережно, тож, либонь, Нобунаґа був людиною честі. Та й за розум його поважали. Можливо, удасться… Аж раптом далеко позаду, з самої темені лісових хащів, донісся гучний тріск сушини. Каролін вмить схилила голову, насторожившись мов чутлива сарна. Звук був занадто сильний. Вона достатньо перейняла науки від Іші та Аші, аби достеменно знати: так дерева самі по собі не падають. Ні. То луснула груба гілка. Гілка під вагою чогось вельми грізного й великого, судячи з гуркоту. Чи не Барі О'Ші підкрадається? Та ні, для нього ніби зараннє прийшов час… Вона скочила на скелю, аби мати ліпший огляд, і розфокусувала погляд, перетворившись на саме слухання. На тракті внизу грюкала машина — приємно далека від її криївки. Неподалік закричав лісовий птах, та говірки його вона зараз не могла втямити. Проте голос звучав тривожно, наче віщував небезпеку. Майкл точно знав би, що воно каже. Трісь! Цього разу луснуло ближче. Вона зістрибнула з валуна, і серце її тенькнуло. Іша та Аша весь вік прожили в лютому страху перед лісовими ведмедями. Сама Каролін жодного разу не стрічала сього звіра, проте Майкл потверджував, що в цих околицях вештається кілька потвор, як і повно іншого нечистого гаддя — пневмофагів та їм подібних нелюдських істот. Вони не сміли й носа показати, поки Отець тримав над світом свою руку, але тепер… бачиться, пора накивати п’ятами. Менше з тим, великого остраху вона не чула. Будь-яке нечестиве створіння здалека зачуло б на її шатах дух Бібліярні й дременуло б світ за очі. Найгірше, що могло трапитися — се голодний ведмідь, але лякатися такої марноти було б просто смішно. Іще один грізний тріск. Птах знову зацигикав на сполох. Із чагарників кулею вискочив наляканий заєць і панічно кинувся прямо до урвища. Що б то за мара не була, воно пре чітко на мене. Каролін скрушно зітхнула і легким підтюпцем рушила до бронзового бика. Ступала з усією штудерністю, якої її навчила Іша, і навіть понад те — що згодом опанувала сама. Рухи були блискавичними, і вона не зронила абсолютно жодного шурхоту. Хвилювання досі не брало душу. Бронзовий бик тримав під собою кілька світів, окрім земного, тілесного. Лісова звірина чула се куди гостріше за людей, і той дух наганяв на них дику блудню. Жодне земне створіння не наважилося б підійти до нього. Варто лише наблизитися на відстань кинутого каменя — і вона буде в цілковитій безпеці. Аж раптом поруч почувся легкий, але безпомилковий шелест листя. Невже… невже тварюка полює саме на мене? Навряд. Потім, за сотню ліктів попереду, напівсховане за дикими крокусами, вона вздріла те, що йшло по її душу. Тигр? У Вірджинії? Погляди зустрілися в німій тиші. Звір повільно розсунув колючі стебла дурману, що досі ховали лінії його грізної морди. Він дозволив їй на мить оглянути свою пишну подобу — вогняне помаранчеве хутро, смоляні чорні смуги, біле черево — а тоді рушив прямо на неї. Йшов граціозним, гіпнотичним трибом, а зелені очі блискали то в один, то в інший бік. Ніздрі хижо роздувалися. Три фути важкого хвоста ледь чутно свистіли по траві позаду. Прадавній людський інстинкт велів їй заніміти мов укопаній, а по тім дременути в протилежний бік, що було сили. Натомість вона звернулася до звіра грудьми і, чуючи, як кров ударила в голову від шаленого припливу сили, навіть трохи прискорила ходу. Рука плавно витягла обсидіанового ножа з піхов, що кріпиться на крижах. Тієї ж миті вона видала гучний крик — проте не панічний вереск заляканої діви, а лютий, низький бойовий клич людського поріддя, готового до кривавої січі. Очі тигра ледь помітно округлилися від такої зухвалості. А по тім, зненацька, він геть зник з очей. Одним махом великого тіла хижа потвора злетіла по ліву руч, сховавшись за стовбуром старезної, товстої сосни. Коли Каролін вже не могла уздріти звірюку — і, що куди вагоміше, сама тварюка втратила її з виду — дівка стрімголов кинулася до іншої, меншої сосни. Вона з розгону вдарилася об дерево за добрих п'ять ліктів від долівки, обхопила стовбур ногами, а по тім і руками, та й заходилася дряпатися вгору. Шорстка кора безжально дерла груди, чрево та стегна, а суха трухлява крихта сипалася просто в очі, поки вона пнулася до верховіття. За кілька хвиль Каролін зважилася-таки глипнути донизу і з подивом запримітила, що знялася вже мало не на тридцять стоп у повітря. Земля внизу зяяла порожнечею. На коротку мить їй навіть здалося, ніби вся ся мара їй просто привиділася в гарячці, що все воно… Е-ні, скрушно подумала вона, се ж тигр, бодай його шляк трафив. Звір ліниво, млявим трибом виповз з-за товстої сосни. Навіть напруживши слух, вона не вловила жодного шурхоту. «Либонь, ся бестія просто бавиться зі мною досі, — майнуло в її голові. — Навмисно подавала тихі звуки та лускала сухі гілки під лапою, аби лиш уздріти, що я вчиню. Мабуть, воно...» Тієї ж миті тигр звів на неї свої зелені баньки й заревів так, що аж дубрава здригнулася. Каролін заледве впоралася з наглим бажанням помочитися від переляку. Вона пропхалася ще на півліктя вгору, куди лиш могла дістати. Стовбур тутки ставав геть тонким та гнучким, і вона не на жарт злякалася, що її власна вага може... Тим часом тигр по-котячому сів навпочіпки. Він поважно підняв одну масивну, пазуристу лапу, обдивився її з усіх боків та й заходився ліниво лизати. Аж за хвилину межи дерев об'явився Майкл. — Каролін? — озвався він. Мова його була нерівною, химерною та уривчастою — такою, якою він зазвичай тримав бесіду з лісовою звіриною. — Чого ти раптом на дерево збираєшся, мов залякана кітка? Вона заплющила очі й крізь зуби процідила: — Здоров будь, Майкле. Та ось, вийшла на прохід подихати чистим повітрям та трохи розім'яти кості. Подумала, що воно вельми весело — залізти на сосну посеред дня. Як твої справи нині? — У мене все доладно, — відказав Майкл, геть спантеличений люттю, що бриніла в її голосі. — Але варто було б злізти наділ, Каролін. Бо вигляд ти маєш геть дурнуватий. — Еге ж. Авжеж, і я в тім не сумніваюся. — І вона заходилася помалу сповзати по стовбуру донизу. Коли її стопи врешті торкнулися трави, Майкл разом із тигром якийсь час мовчки споглядали за нею. Майкл владно кивнув головою на землю. Вона порожньо витріщилася на нього, не беручи в тямку, чого від неї хотять. Той знову тицьнув пальцем у долівку, а по тім поплескав себе по кендюху. «О лихо, — подумала Каролін. — Тепер усе ясно». Вона покірно лягла горілиць на сиру землю й виставила перед тигром своє чрево. Хижак підійшов, ткнувся мокрим носом у її тіло, обнюхуючи тут і там. Коли сей звичай було скінчено, Каролін звелася на ноги. А по тім, коли вони з Майклом зосталися наодинці, вона злісно кинула йому в обличчя: — Міг би заздалегідь повідати мені, що наш гість — то сущий тигр! Майкл лиш безвинно лупнув очима. Вираз його лиця постав геть порожнім та простодушним. Тієї ж миті їй хотілося власноруч задушити сього пахолка, та ще й щиро посміхатися при тім. — Хіба ти не відала? — щиро здивувався він. — Я ж гадав, кожна жива душа про се знає.