Розділ 3.4 — Заперечення, що несе руїну

З благословення Нобунаґи, Каролін трохи повернула назад, аби перестріти Пітера та Алісію. Мала на мислі застерегти їх від лихого знаку, що його ніс у собі тигр, та визволити їхні душі з тенет страху, який пойняв її саму. Усі вже були на грані нестями. Вона перехопила їх над самим урвищем, якраз за півмилі звідси, коли вони йшли попліч. To була суща несподіванка. — Що ти наплів Давидові? — поспитала вона. Пітер мав неабиякий хист до магічних лічб та математичних таїнств. Алісія ж досліджувала вихиляси майбутнього та перестановки долі. Каролін не могла згадати жодної справи, яка б так правдоподібно вимагала від них обох спільного променаду. Вони обмінялися поглядами. — Ми, е-е... — закинув був Пітер, але прикусив язика. Щоки його спалахнули карміном. Алісія взяла його за руку, делікатно переплітаючи свої пальці з його пальцями. — Ми вже деякий час потайки походжаємо разом, — сухо відказала вона. — Ніхто не звертав на се ревносної уваги. Я була грішним ділом подумала, що ти вже відаєш? — Чому? Я... зрозуміло, — Каролін потерла чоло. — Простіть. Вартувало бути трохи притомнішою. Та облишмо се наразі. Нобунаґа тутки. — Він тут? Де ж пак? Каролін указала донизу, на шосе 78. Нобунаґа тихо правив смугою на схід. У протилежному напрямку промчала бричка. Каролін запримітила, що водій за кермом позіхав. Отець колись учинив якесь чародійство, аби сей край ніколи не здавався американцям вартим уваги, але ніхто достеменно не знав, що то був за спадок. — Це він? — перепитала Алісія. — Він — тигр? — О, даруйте, — весело підхопила Каролін. — Я просто припустила, що ви й так відаєте! Еге ж, се він. Досить поважний і… яскравий. — Не спадає на думку, чи бачив я коли-небудь тигра з такої близької відстані, — мовив Пітер. — Бачив, — заперечила Каролін. — Власне, як і я. Один вештався на учті, коли я повернулася з… зі своїх літніх рекреацій. — Її літо з Ішею та Ашею. — То мусив бути він. Але я хутко звідти пішла. Якщо нас тоді й знайомили, моя пам'ять того не втримала. — О, бігме, — згадав Пітер. — Тепер пригадую. — Чи се не той, у кого... Майкл брав науку? — спитала Алісія. — Я гадала, що Нобунаґа — то, знаєш... людської подоби. — Вона якусь часину споглядала за його ходою. — Ого. Просто... дивовижа. — Не один лише Нобунаґа, як видається, — провадила Каролін. — Щоразу, як маю розмову з Майклом, він повертається з якихось інших світів — то з Африки, то з Китаю чи Австралії — але Нобунаґа завжди виступає за поводиря. Його вельми поважають у тих краях. — Суворий пан, чи не так? Каролін кивнула. — Еге ж. Справді, ви й уявлення не маєте, — вона замовкла на хвилину. Потім, ніби знехотя, зронила: — Цікаво, чи се не його рук справа... — Що ти маєш на мислі? Каролін потерла скроні. — Не з моїм щастям визнавати, але Давид каже правду. Отець ніколи не полишав нас на такий тривалий час. — Вона довго й спокійно дивилася на них обох. — Цілком імовірно, що з ним приключилося якесь лихо. Щось страшне. Навіть фатальне. — Ти ж не думаєш серйозно... — Я мовила «можливо», — кінчики її пальців затремтіли від млості. Вона міцно притиснула їх до долоні. — Але... гадаю, ви погодитеся, що коло істот, здатних учинити насильство над Отцем, вельми вузьке. На перший погляд мні спадають на думку лишень троє — Давид, Герцог та Нобунаґа. — Може, є й інші, — завагалася Алісія. — Ті, кого ми не часто стрічаємо. Може, якийсь Q-33 Північ? — проте погляд її залишався прикутим до постаті Нобунаґи. — Се той, що має щупальця? — Ні, то Барі О'Ші. А Q-33 Північ — то такий собі айсберг на ногах, пам'ятаєш? Там, у Норвегії. — О, тепер згадала. — А я все ж покладаю вину на Давида, — наполягав Пітер. — Чи ж ви не пам'ятаєте, як... — Пам'ятаю, — відказала Каролін. — Грішним ділом, я поділяю твої мислі. То мусив бути Давид, бігме. Саме задля того я й закликала вас до зустрічі — якщо Давид повстав проти Отця, він певно має якийсь підступний замисел, аби звести зі світу й Нобунаґу. Нам приписано остерегти Нобунаґу, бо ж він може втрапити у глуху пастку. — Нобунаґа старий, як сам світ, — зауважила Алісія. — Дехто пошепки повідає, що йому вже шістдесят тисяч літ, а інші кажуть — і того більше. Мені ж самій і тридцяти ще не минуло, Каролін. Перед його очима ми — лишень нерозумні діти. Чи ти певна, що йому затребувано наших рад? — Отець теж мав за плечима віки, — гірко відрубала Каролін. — І де ж він нині? — Вона чекала бодай слова, та запала німотна тиша. — Рушаймо, — нарешті зронила вона. — Не гоже нам запізнюватися до пиру. Вони подалися в бік Бика, простуючи над самим краєм урвища. Усі троє заворожено споглядали за кожним рухом тигра. Він спустився сходами, перетнув гостинець і постав перед самим знаком Ґарісонових Дібров. У той час по шосе промчала вантажна бричка. Пес, що сидів на задньому риштованні, здивовано гавкнув кілька разів, проте чоловік за кермом навіть оком не повів. Нобунаґа походжав туди-сюди — раз, два, три. Пітер стояв як укопаний, зачудований величчю. Алісії довелося силою вхопити його за поли, аби він не ступив у безодню з краю обриву. Коли між ними залишалося двісті ярдів, Нобунаґа видав грізне ревіння, закликаючи Майкла. Той притьмом збіг сходами, аби послужити панові. Вони певний час вели бесіду — глухим, низьким гарчанням, якого Каролін не могла вчути, та величними жестами. Потім Нобунаґа з ласкою потерся могутнім плечем об груди Майкла. Майкл шалено замахав руками, очевидно, пойнятий великим смутком. Тигр дозволив йому хвилинну слабкість, а нараз заревів так, що аж земля здригнулася. Майкл умить затих. Він безсило присів на найнижчому щаблі навпроти Бика, схопивши голову руками в невимовній тузі. Дивно було споглядати сію картину. Нобунаґа тим часом обернувся спиною до гостинця. Він постав обличчям до Ґарісонових Дібров і заніс свою масивну лапу над путівцем, що вів до самої Бібліярні. Повільно та з великою обачністю він рушив уперед. — Стійте… що се він чинить? — А на що воно схоже? — кинула Алісія. — Він іде шукати Отця. — Але ж, — затинався Пітер, — якщо… що б там не було… — Еге ж, — підхопила Каролін. — Ось воно, починається. — Вона гукнула. — Майкле! Ти розповів йому?.. — Цить, Каролін! — закричав Майкл не своїм голосом. Каролін злякалася, запримітивши, що по його щоках течуть сльози. — Мовчи! Йому потрібно зосередитися! — Каролін кивнула, і на серці стало ще похмуріше. — Він іде туди. Він зважився. Він відшукає Отця. Приіздний знак перед житлом позначав межу невидимого заборола, яке не пускало їх до Бібліярні. Крок чи два за ту лінію — і єство починало каратися: підступав лютий біль, оніміння, задишка, сороміцький піт — у кого як. Кожен приймав муку по-своєму — принаймні ті, кого чари могли дійняти. Та не всі були підвладні сьому. Інші затамували подих, очікуючи, чи виявиться Нобунаґа невразливим перед лихом. Каролін, кінчики пальців якої тремтіли під вагою власної брехні, теж удала, ніби заніміла від чекання. Нобунаґа поважно пройшов повз той знак, не виявляючи жодної ознаки страждання чи немочі. — Він переступає межу, — з благоговінням прошепотіла Алісія. Коли вона сама колись важилася на се, то зробила лише два кроки за знак. На тім місці її очі почали сходити кров'ю. Вона повернула назад, і хоча Дженіфер замовила кров, Алісія ще кілька днів світ божий ледве бачила. Давид пройшов найдалі — аж вісім кроків. Коли повернувся, кров цівками текла з його ух, очей та ніздрів. Він не кричав — треба було докласти великих зусиль, аби змусити Давида кричати — але на найвіддаленіший точці, перед тим як повернути назад, він тихо застогнав, мов поранений звір. Чотирма кроками Нобунаґа здолав ту відстань, яка зламала Давида. — Видається, чари над ним не мають сили, — мовив Пітер. — Можливо, й так, — зронила Каролін. До воріт Бібліярні залишалося якихось три роздоріжжя. Нобунаґа подолав першу частину шляху, лишаючись непохитним. На першому роздоріжжі він зупинився й озирнувся через плече на Майкла. — Се рейссак айріал! — гукнув тигр. Він заговорив не звірячим риком, а спільним світським річчям — пелапі. Голос був дещо хрипким, проте цілком зрозумілим. — Тепер я прозрів. На те є воля Аблахи, аби я вистежив знак і стер його на порох, якщо стане сил. — Він володіє людською мовою? — здивувався Пітер. — Що означає «рейссак айріал»? — спитала Алісія. — Означає «заперечення, що несе руїну, — пояснила Каролін. — Та цитьте вже! Нобунаґа ступив ще крок. — Він має імунітет, — мовила Алісія, і в голосі забриніла надія. — Я відала. Схоже, ми повернемося до рідних пенатів по усім сьому… — Дивись, — обірвала її Каролін. За три кроки від знака «стоп», що позначав перше роздоріжжя, Нобунаґа завмер. Він підняв масивну лапу. Каролін, яка мала зір гострий, мов у сокола, побачила, що вона ходить ходором. Нобунаґа знову обернувся до Майкла. Тепер уже криваві сльози капали з його зелених очей, стікаючи по шерсті на морді. — Ні! — закричав Майкл, а тоді вигукнув щось палкою мовою тигрів і кинувся бігти. — Майкле! — закричала Каролін у свою чергу. — Облиш! — Вона заціпеніла від жаху, дивлячись, як Майкл мчить до Дібров. Вона гадала, що готова до всього, що мало статися, до ролі, яку мусила зіграти, але… Не Майкл. О ні, ще не час. Вона кинулася навздогін. Бігла прудко — Каролін була швидшою за будь-кого з них, окрім Давида, — проте Майкл мав чималу перевагу. Вона злетіла з крутого обриву, заледве не скрутивши в'язи. Та поки її стопи торкнулися асфальту, Майкл уже дістався протилежного боку дороги. — Ні! — Майкл подолав ті двадцять футів між гостинцем та знаком занадто борзо, аби Каролін встигла його перехопити. Сила інерції пронесла його тіло ще на двадцять футів углиб. — Ні! Нараз він упав, наче йому поцілили прямо в лоб. І лежав нерухомо, мов неживий. — Майкле! — знову закричала Каролін, і в крику був правдивий, невимовний біль. Перед очима постав день, коли він повернувся з океану, аби провідати її: його худі рамена були золотаво-бронзовими, а шкіра пахла морською сіллю. Раптом золотавий екіпаж BMW помчав прямо на неї, стрімко наближаючись і несамовито сигналячи. Вона закричала у відповідь, вишкіривши зуби, наче дика мавпа. Водій різко звернув на узбіччя, заледве втримавши кермо, і помчав геть, розсипаючи гравій. Вона здолала сто футів, що відділяли її від Майкла, за лічені миті, перетнула фатальну межу і, точнісінько, як і він — принаймні надіялася, що се виглядало так само — упала ниць на бетон. Проте там, де Майкл лежав без подиху, Каролін звелася. Вона піднялася на лікті, потім на коліна. Ніс був розбитий ущент. Кров заливала обличчя, стікаючи з порізів на переніссі та щоці. Вона зробила один крок уперед, за ним інший. Рухи її були судомистими, переривчастими, наче жили відмовилися служити. Вона вважала, що се прекрасна бровада. Її здригання неможливо було відрізнити від справжньої муки, і се мало вигоду, що маскувало цілком щире тремтіння її пальців. Третій крок. Ще два — і кісточка Майкла була поруч. Вона вхопилася за його ногу, і в ту ж мить її знудило потоком лимонної води з яйцем. Затиснувши пальці міцніше, вона розвернулася і почала повзти назад до великої дороги, тягнучи Майкла за собою. Дюйм за дюймом, вона відштовхувала їх обох у безпечне місце. Щойно за залізною брамою, саме там, де чари втрачали свою силу, вона перекинулася на живіт, геть знесилена. За мить Пітер та Алісія підійшли до них — повільно та з великою обачністю. — Ти при собі? Жива? — спитала Алісія. Каролін повернулася на бік і кілька разів марно знудилася. Обличчя було суцільною кривавою маскою. — Гадаю, оклигаю, — видушила вона. — А як Майкл?.. Майкл тяжко закашлявся. — Поверніть його… на бік. Аби не захлинувся власною маззю. — Вони так і вчинили. Майкл ще трохи покашляв, випльовуючи згустки крові. — Нам слід доправити його до Дженіфер, — мовила Каролін. Вона витерла кров з очей тремтячим перстом. — А що з Нобунаґою?.. Пітер, дивлячись у далечінь, скрушно хитав головою. — Він здолав десь півтора роздоріжжя, перш ніж упав. Лежить на боці. Якусь часину груди його ще здіймалися, але… — він кинув погляд на Каролін — …більше ні. Каролін заплющила очі. — Ебн ель шармута! — вилаялася вона арабською. А потім додала: — Трясця його матері! Най його перун трісне! Мерде! Кака-біс-кака! — Вона перевернулася на бік і сіла. Примруживши очі, глянула вглиб роздоріжжя і впевнилася, що Пітер казав правду. Той навіть не ворушився. Вона ледве стримала крижану посмішку. — Навіть якби я мала силу зайти так глибоко, у чому я сумніваюся, він занадто важкий для моїх рук, — мовила вона. — Мені його не зрушити. Не самотужки. Пітер дивився на неї з почуттям, у якому змішалися превелика шана та німотний жах. — Чи є у людській мові слово, котре означає водночас і «хоробрий», і «нерозумний»? — Є, — відказала вона, — і чимало. — Дещо роздратована шпилькою, вона подумала, чи не пояснити йому, як до його власної персони пасує американське слівце «слабак». Проте стрималася. Се було б не на користь справі. Натомість вона підповзла ближче до Майкла й кінчиками пальців перевірила пульс. Від її дотику його повіки здригнулися. — Каролін? Каролін, де ж... Він прочитав страшну відповідь в очах і тяжко застогнав. Губи його ворушилися, та не зродили жодного звуку. Смуток був занадто глибоким, аби вдягнути його у слова. — Цить, — мовила вона, лагідно погладжуючи його волосся. — Цить, Майкле. Тихіше. — Більше вона нічого не могла сказати.