Розділ 3.5 — Заперечення, що несе руїну

За годину-другу стало очевидно, що з Майклом усе буде в ладі — принаймні, що торкається тілесної немочі. Проте серце його було розбите вщент. Він ридав ревно, безхитрісними й невтішними сльозами, наче мале дитя. Каролін прагнула сховатися деінде, у місце, закрите від стороннього ока — бо ж перебування при самім гостинці вельми ятрило їй душу — тому попліч вони допомогли Майклові звестися на ноги й піднятися сходами, що вели до галявини Бика. Та замість того, аби прямувати до неї, вони звернули в лісову гущавину. То був правдивий притулок і дім для Майкла. Неподалік дзюркотів невеликий струмок, що вигравав на камінні й милував слух. Каролін зачудувала се місце ще з літа, яке провела у з Ішею та Ашею. Щонайкраще — звідси не видно було околиць, і криваве тіло Нобунаґи бачити більше не доводилося. Вони втрьох підтримували Майкла під рамена, бо ж сам він і кроку ступити не міг. Там, при березі, вони й поклали його на спочинок. Можливо, через якесь непорозуміння, Пітер та Алісія залишили їх наодинці. Каролін та Майкл ніколи не були коханцями. Вони мали спробу завести любовні шашни колись давно — коли їм було, пощо брехати, трохи за двадцять літ? Минуло відтоді років з десять, хоча здавалося, ніби протекли віки. Вона покладала собі, що тая ніч була її власною витівкою, хоча тепер і гадки не мала, який біс тоді вселився в її голову. Наскільки підказувала пам'ять, вона ніколи не мала ревносної хіті до плотських утіх, ба більше — після тієї пригоди з Давидом. Чи була та ніч просто виявом її приреченого розпачу, чи, бігме, звичайною самотністю? Вона не відала. Одного разу вночі, коли інші вешталися десь за межами дому, вона спокусила його, якщо можна так висловитися. Або, принаймні, важилася на се. Закінчилося все вельми кепсько. З причин, яких вона до скону віку не збагне, Майкл виявився нездатним до любощів. Він прагнув цього — вона чула то по його палких поцілунках, по тому, як голодно він лапав її тіло, запримітивши її намір. Проте, що б вона не вигадувала, його чоловіче єство залишалося млявим у її руках і навіть в устах. По довгих і сороміцьких спробах, Майкл вельми делікатно відштовхнув її від себе. Тієї ночі вони спали при однім багатті, але не торкалися одне одного. Вона прокинулася серед глупої ночі й почула, як він криком кричав уві сні. Він пішов геть іще до зорі. По тому вона зустрічала його все рідше та рідше. Вони досі тримали приятельські стосунки, хоча й не були щиро близькими. Не плекали один на одного запеклих образ і заступалися взаємно, коли випадала нагода. Серед люду пелапі се мало велику вагу. Каролін тримала його голову на своїх колінах упродовж усього того осіннього дня, примовляючи: «Який жаль, мій милий» та «Я відаю, що ви були нерозлийвода». Ті слова гірчили, мов попіл на губах. Вона знала кожне слово, що колись зродилося в піднебесній, та не могла вигадати нічого, що б угамувало його тугу. Усе, що їй залишалося — осушувати його сльози кінчиками пальців. Незадовго до того, як сонце сіло за обрій, Майкл підвівся. Він омив личе у холоднім струмку, встав на повний зріст і гукнув Пітера та Алісію. Ті з'явилися за кілька хвилин. Обидва були червоні, мов раки, а мантія Алісії була вивернута навиворіт. — Нобунаґи зронив слово перед тим, як піти у потойбіччя, — голос Майкла, попри всю дитячість його натури, не виказав слабкості. Він звучав тихо й стримано, незважаючи на тяжке горе. — Вам усім приписано се почути. — Нам невимовно шкода, Майкле, — закинула була Алісія і простягнула до нього долоню. Він відмахнувся від її ласки. — Ви ж усі відаєте, що Нобунунґа — се... більше, ніж звичайне створіння, чи не так? Він древній. Він мудрий. Він повідав мені, що розуміє, який підступ тут замислено. Він казав, що Отець ніколи не попустить, аби з ним приключилося лихо. Тепер очевидно, що в цьому він схибив, — він кивнув у бік лісу, де лежало тіло, — проте, навіть по усім сьому, було б глупо не зважити на інші його гадки. — Що ж він повідав? — Він знав, що то за мара, — мовив Майкл. — Те невидиме забороло, що тримало нас осторонь. Він стрічав таке за прадавніх часів. Їх пускали в діло ще за Третьої епохи. Називаються вони рейссак айріал. — Еге ж, ми чули, як він про се згадував. Що воно за дивовижа? — Се означає «заперечення, що несе руїну, — подала голос Каролін. — Добре, — відказав Пітер. — Але в чому його сутність? Каролін лише плечима знизала, згадавши про «серцеве вугілля». — Поетична вигадка? — Я відаю, що се, — обірвала їх Алісія. — Ти знаєш? — Еге ж. Не мала на мислі про се гомоніти, бо се частина мого каталогу. — Каталог Алісії містив у собі таємниці далекого майбутнього. — Ну, то не... — почав був Пітер. Вона делікатно поклала руку на його рамено. — Усе гаразд. Справді. Сей рейссак твориться саме нині. — Що тобі відомо про се? — поспитала Каролін. — Тобі вільно повідати нам хоч щось? — Ну... — Алісія замислилася на часину. — Технічних хитрощів знаю небагато, сама б я такого не змайструвала. Проте відаю, що се такий собі механізм охорони меж. По суті, се сфера, закріплена у площині людського жалю. І до неї прив'язаний певний знак... — Знак? — перепитав Пітер. — На кшталт чого? — Будь-яка річ. Знак має бути правдиве тіло, фізичний предмет, але він слугує лишень за якір. Чим ближче ти підступаєш до того якоря, тим лютіша дія чарів. — Скидається на правду, — задумливо мовила Каролін. — Стривайте. Далі ще цікавіше. Має бути ще й тригер. — Про що ти? — Се якась прихована струна в самій людині, що фокусує її увагу на сьому рейссаку. — Наприклад? — Гачком мусило бути щось глибоке, внутрішнє — душевна мука, життєвий досвід, спогад... — Алісія знизала плечима. — Щось із цього ряду. Люди, що мають у собі сей відбиток, приймають на себе удар. Для всіх інших — його просто не існує в природі. — Пітер замислився. — І се підходить, — згодився він. — Хто ж поміж нас має такий хист, аби зліпити подібне диво? — кинула оком Каролін. — Давид? — Ні… рейссак, безперечно, слугує для оборони, але він не схожий на звичайний спис чи шаблю. Ся конструкція вельми вишукана й хитромудра. — Каролін зиркнула на неї з підозрою. — Ти кажеш, що за прийдешніх часів такі речі — суща буденність. Може, їх на ярмарках продають чи деінде? Якби забажалося мати таку цяцьку, чи важко було б… — То не моїх рук справа! — палко заперечила Алісія. — І ні, на ринку його не купиш. Потрібно міняти саму подобу простору й часу на місці. Справа вельми витончена й особиста. Навіть у майбутньому ти не знайдеш сього на торжищі. — Каролін не зводила з неї погляду. — Облиш, Каролін, — заступився Пітер. — Ми ж відаємо, що се не вона... — Добре, хай буде так, — здалася Каролін. — Гадаю, маю підстави тобі вірити. Коли те забороло — рейссак айріал — уперше встало стіною, вони всі випробовували свою долю. Алісія тоді ледве вернулася, стікаючи внутрішньою кривавицею. Спершу того не було примітно, але за день-другий вона вся вкрилася суцільним синцем і ходила так довгі тижні. Що б то не був за підступ, він дійняв її до живого. — Якщо не Давид, то хто ж тоді, бігме? — спитав Пітер. Алісія глянула на нього зі співчуттям. — Не маю великої радості се казати, мій милий, але найперший кандидат на сю роль — се, ну... ти сам? — Я?! Алісіє, схаменися, ти ж бо знаєш, що… — Алісія підняла руку, спиняючи його промову. — Я-то знаю. Проте Каролін та Майкл можуть мати сумніви. — Вона обернулася до них. — Рейссак — се здебільшого математична вигадка й лічба. — А як така, вона мусила бути вписана до каталогу Пітера. — Прости, мій любий. — Я зроду-віку про таке не чував, — запевняв Пітер. — Вірте мені чи ні, але... — Облишмо се, — мовила Каролін, піднімаючи руку. — Я згадала все. У той день, коли рейссак уперше ліг на землю і коли зник Отець, Пітер зробив лише два кроки за приїздний знак і з нього заструменів дим. Поки він повернув назад, уся шкіра його вже взялася пухирями. — Хто ж тоді прародитель сього лиха? — поспитав Пітер. — Не маю певності, — замислилася Каролін, — проте маю гадку. Тригер, про який ви вели мову — чи є бодай якась змога довідатися, що він із себе представляє? — Наскільки мені відомо — жодної. А пощо тобі? — Ну, — провадила Каролін, — спало на думку, що мертві й досі приймають пакунки мало не щодня. Ба більше, завжди знайдеться якийсь машталір, що везе сюди ті великі круглі хліби з сиром, які так обожнює Давид. — Піца? — здивувався Пітер. — Я теж ласий до неї. Справді, слушна думка. Якби той рейссак мав силу над американцями, зараз на гостинці лежали б купи їхніх трупів. — Еге ж, — підтвердила Каролін. — І я про те. Ти казала, Алісіє, що знак може бути будь-чим, але поле його дії — то суща сфера. Якщо воно так, ми можемо просто нанести на папір межі його сили, і тоді будемо достеменно знати, де заховано якір. Чи я маю рацію? Пітер розплився в посмішці. — А якщо нам буде відоме те місце... — Ми знайдемо когось із тамтешніх, аби він переніс його геть! — закінчила думку Алісія. На лиці її засяяла радість. — Каролін, ти маєш світлу голову! Бібліярне, чекай на нас! — Е ні, зарано ще святкувати. Окрім усього іншого, нам конче потрібен американець. Ви, часом, не маєте такого на прикметі? Вони в один голос похитали головами. — Сей клопіт ляже на твої рамена, Каролін. Ніхто з нас і слова не тямить їхньою говіркою. — Що правда, то правда, — згодилася вона. — Нехай буде так. Щось придумаю. Та ще й про вартових треба мати старання. Так вони вкупі плели інтриги та замисли до самої глупої ночі. Каролін спершу вдавала, ніби противиться тій спілці, проте зрештою дозволила їм переконати себе, що без Давида в цій справі ніяк не обійтися.