Розділ 3.6 — Узан-Ія

До третього літа навчання Каролін заледве пам’ятала про світ за порогом. Інші спудеї бодай на дещицю розбавляли навчання мандрівками чи вакаціями. Майкл чатував у пралісах чи понад синім морем. Давид позбавив живота десятки душ на кожному з відомих континентів. Маргарет вистежувала їх аж до країв Лети. Дженіфер закликала декотрих із них назад. Навчання Каролін не потребувало далеких доріг. Носіїв чужинських говірок приводили до її порога, коли конче потрібна була практика, а по літі, згаєному з Ішею та Ашею, вона й думати зась про вакації. Отож весь її світ звився до самої лише Бібліярні, де єдиною відрадою було навчання. Своє отроцтво вона збула в колі золотого сяйва каганця, оточена зусібіч хиткими стосами грубих книг, фоліянтів та порохнявого, ламкого пергаменту. Одного дня, коли їй було років з одинадцять — бодай за літочисленням мирян, — їй спало на думку, що вона вже геть не пам'ятає лику рідних батьків. Бо час у Бібліярні спливав інакше. Вона вже й лік утратила мовам, якими володіла, — десь із пів сотні, не менше, хоч трофеї ніколи не були її гонором, — але гадала, що цифра та вельми значна. Однією з найважчих виявилася бесідка атул — племени з гімалайського степу, що вимерло якихось шість тисяч літ тому. Атули стояли мовно осібно, їхня граматика була мов непроникний мур, та й звичаї вони мали геть дивовижні. Одним із таких було поняття узан-ія — так вони нарікали мить, коли непорочне серце вперше намислювало душогубство. Для атулів сам злочин був другорядним спротив сього першого зіпсуття душі. Каролін мала цю думку та її наслідки за превельми захопливі. Одного сухого літнього дня вона розважала про се, аж тут із легкою досадою вчула, що в череві їй бурчить. Коли-бо вона востаннє споживала харч? Позавчора? Чи ще перед тим? Вона зійшла до комори, але там гуляв вітер. Покликала Пітера, до чийого реєстру належало куховарство, та не почула одвіту. Тоді рушила до вхідних дверей і вийшла під сень Дібров. Дженіфер сиділа на ґанку, вивчаючи якісь сувої. — Вітаю, Каролін! Рада бачити твій лик під божим сонцем для розмаїття. — Є яка страва? — Дженіфер зайшлася сміхом. — Вигнав-таки голод із келії? Я так і знала. Атож, здається, деяким із мерців минулого тижня довозили провізію. — Котрим саме? — Третя хата звідси. — Красно дякую. Бажаєш, аби я й тобі щось принесла? — Ні, усе гаразд. Але, — Дженіфер крадькома зиркнула на вулицю, — заскоч-бо до моєї світлиці сьогодні ввечері. — Щось трапилося? — Майкл дещо привіз із останніх мандрів. — Вона підняла малий капшук із зеленим зіллям. — Що за трава? — Нарікають марихуаною. Кажуть, як пустити її з димом, то стає вельми любо. Спробуємо цього вечора. — Каролін замислилася. — Не можу. Маю завтра іспит перед Отцем. — Минулого разу, коли вона схибила, Отець відважив їй десять тарахкавців батогом. — О, най буде. Наступного разу? — З доброю душею. — Каролін забарилася. — Проте могла б закликати Маргарет. Гадаю, їй не завадило трохи розваги. — Маргарет бодай перестала лементувати щоночі зі сну, що принесло полегшу, але натомість у неї з’явився нервовий хіхіт, що дратував не менше. — Дженніфер скривилася. — Запитаю. — Але лик її не світився радістю. — Що за лихо? Ви ж колись були за посестри. — Маргарет тхне, Каролін. Та й не бачилися ми з нею казна-відколи. Тобі справді слід частіше залишати свої стіни. — О. — Якщо розважити, Маргарет і справді кепсько пахла останні кілька разів, коли Каролін її стрічала. — Ну… прецінь то не її вина. — Не її. Але тхне вона від того не менше. — У шлунку Каролін заурчало так, що обом стало чутно. — Мушу йти, аби перехопити бодай якого харчу, — вибачливо мовила вона. — Побачимося по тім. Вона поспішила вулицею. Усі господи в Дібровах нині належали Отцеві, як і те, що в них скніло. У більшості хат задля ока тримали мертві подоби. То були залишки справжніх батьків цих дітей та інших сусідів, яких не спопелили в День усиновлення. Каролін не знала достеменно, як саме їх обернули на мертвяків, проте мала свої здогадки. Протягом року чи близько того Отець позбавляв Маргарет життя по два-три рази на тиждень. Рубав її на різні кшталти. Першого разу підкрався ззаду з сокирою під час вечері, налякавши всю громаду, а найперше — саму Маргарет. Потім були кулі, отрута, зашморг — що завгодно. Іноді зненацька, іноді — ні. Іншого разу Отець пробив їй серце стилетом, але спершу повів про свій намір, поклав ножа перед нею на срібну тарель і змусив споглядати його три повні дні й ночі. Каролін гадала, що сокира мала бути страшнішою, але Маргарет сприйняла її спокійно. Проте після двох діб споглядання ножа вона почала хихикати — спершу стиха, як їй здавалося. І відтоді вже ніколи не затихала. Каролін зітхнула: «Бідолашна Маргарет…» Та не в тім була суть. Коли вона помирала, то зазвичай проводила день-два в краях Лети, переймаючи чергову науку зі свого реєстру. Потім Отець воскрешав її. На той час Каролін виділа вже достатньо воскресінь, аби збагнути, що се був двоетапний промисел. Спершу Отець — або, останнім часом, Дженіфер — зцілював тілесну рану, що принесла смерть. Тоді вже закликав душу назад у тіло. Проте якось він покинув усе посеред справи, аби відійти до виходку. Того разу зцілене тіло Маргарет підвелося й почало вештатися кімнатою, загрібаючи випадкові речі й без угаву повторюючи: «О ні». Здавалося, вона була десь інде. Каролін здогадувалася, що саме так і з’явилися мерці. Їх реанімували, але не воскресили. Здалеку вони мали цілком звичайний лик. Досить переконливо блукали зеленими моріжками та крамницями, але у всьому суттєвому досі скніли в краях Лети. Вони могли ладити між собою й навіть з американцями — обмінювалися запіканками, заправлялись бензином, замовляли піцу, фарбували стіни. Робили се автоматично. То був хосен, і, як вона мислила, куди простіший, ніж наймати службу для догляду за обійстям. Вони також слухалися наказів, якщо справа була їм уже знайома, що теж було вигідно. Проте не могли приймати нових настанов чи вчитися чомусь невідомому. Та найголовніше — вони служили нічною вартою й заслоною. Час від часу якийсь зайшлий чоловік блукав околицями Дібров і стукав у двері — то крамарі, то заблудлі візники FedEx, то місіонери. Здебільшого чужинці не помічали нічого дивного. Проте якось один тать таки вдерся до хати. Побачивши, що усередині, шлях назад у зовнішній світ йому було замовлено. Коли спробував вислизнути через вікно, на нього вже чатували мерці. Вони напали на нього й роздерли на шматки. Отець учинив із ним те саме, що й з иншими, і колишній тать посів своє місце в одній із господ як чийсь кузен Ед. Або хто завгодно інший. Проте Каролін та решта книжників могли приходити й уходити, коли їм заманеться. Зголоднівши, вона відчинила двері хати, на яку вказала Дженіфер, і переступила поріг. Усередині було троє: дівчатко років восьми, підліток та доросла жона. — Зготуй мені якусь страву, — мовила вона до жони. Останнім часом вона вся поринула в міфічні мови, тож англійська здавалася їй чудною. Очевидно, звучала вона так само кепсько, як і відчувалася. Їй довелося повторити наказ двічі, перш ніж те, що зосталося від жони, втямило її. Потім воно кивнуло головою й почало витягати речі з кутів — рибну бляшанку, біле місиво з глека та якусь зелену рідину, що тхнула оцтом. Каролін сіла за стіл поруч із дівчатком. На ньому була змальована родина: мати, батько, дві доньки та пес. Стояли вони в парку. Щось, схоже на сонце — але воно не гріло, а палило їх, величезне як на небі, так і в тім, що вважалося спогадом малечі. Було надто спекотно, надто близько. Поки Каролін дивилася, дівчатко взяло жовту крейду й додало полум’я на спину отця. Червона літера «О» його уст, як раптом збагнула Каролін, була криком. Каролін хутко звелася, аж дерев'яне крісло заскрипіло по лінолеуму. Вона більше не бажала тут залишатися й утекла до світлиці. Там перед освітленою скринею сидів підліток, роззявивши рота. Чи виросте він колись, чи так і скнітиме навіки? Спершу вона не втямила, що він чинить, а потім до неї дійшло. Телевізор. Вона злегка посміхнулася: «Я пам'ятаю сей пристрій». Вона присіла на канапу поруч із мертвим хлопчаком. Той і оком не повів. Вона помахала правицею перед його ликом. Він повернув голову, зиркнув без жодної цікавости й указав на екран: — Час Трансформерів. — З куточка його уст потекла цівка слини. На екрані велетенські залізні потвори стріляли одні в одних променями. За кілька хвилин увійшла жона й подала їй таріль із їжею та червону банку з написом «Кока-кола». Каролін накинулася на харч, ненажерна мов звір. Шипуча вода була солодкою, смачною. Вона випила її занадто прудко, аж запекло в горлі. Вона й забула про колу. Жона споглядала, як вона їсть, і на її лику промайнув тривожний подив. — Вітаю, — мовила вона. — Ти, мабуть… — вона замовкла. — Ти подруга Дениса? Денисе, це… — звернулася вона до хлопця. Знову затихла. — Ти не Денис, — мовила вона до підлітка. — А де Денис? Каролін знала, що се означає. Коли Отець реанімував сусідів, він розсував їх по хатах казна-як. Хлопець на канапі не був сином цієї жони. Певно, і дівча не було її донькою. Чоловік, з яким вона лягала вночі, не був її… — Денисе? Каролін підвелася, перехопила бутерброд і повернула таріль жоні. — Красно дякую. — На здоров'я, люба, — неуважно кинула та. — Денисе? З телеекрана закричала залізна потвора. Каролін рушила до виходу й вийшла під літнє сонце, грюкнувши дверима. Вони втихомиряться, щойно вона піде. Проте коли вона побачила, що на неї чекає, то пошкодувала, що не залишилася поміж мерців. На півдорозі до Бібліярні чорні хмари закрили сонце. Тиск упав так раптово, що у вухах застукало. Верхівки дерев зігнулися мало не вдвоє від наглого вітру. То тут, то там було чутно сухий тріск, коли ламалося слабше гілля. Отець повернувся до свого обійстя.