Розділ 3.7 — Узан-Ія

З наглого громовища вся громада втямила: Отець вернувся. Належало стріти його край Бібліярні. Зівсюди збіглися спудеї на моріжок — Майкл із пралісу, Дженіфер із луки, — усі, окрім Маргарет. Вона-бо вже стояла перед Отцем. — Зірніть, — мовив Він. І всі схилили лики. Шульга Маргарет була потрощена вщент: висіла безживно, а з-під шкіри стриміла гостра кістка. Дженіфер рушила було на поміч, та Отець змахнув правицею. — Чому вона не лементує? — тихо спитав він, наче кинув слово до вітру. Ніхто не озвався. — Чому вона не кричит? — повторив Отець, і в голосі його проросла гроза. — Чи всі заніміли? Хтось із вас має знати. Давид ледве чутно пробурмотів під ніс. — Що? Не вчую. — Я мовив: ган айріал. У Каролін затьмарився розум. Сі слова — ган айріал — прадавньою мовою атул заперечували саме існування муки. Думка безглузда, бо світ потопав у стражданнях, але по конотації згадувався таємний хист — якась самоанестезія. Каролін відала, що Отцеві відомі всі тайни самозцілення, але сього він навчав лише Давида. І тут її пойняв глухий, крижаний жах. Якщо Маргарет дізналася про ган-айріал … — Хтось штудіював таємниці поза своїм реєстром, — ронив Отець. Книжники стиха загомоніли, мов сухе листя під ногами. — Я не виную Маргарет, — задумливо провадив він. — Її уроки превельми болісні. Хто ж засудить її за прагнення вгамувати біль? Ні, не вона. — Він постукав нігтем об зуби. — Хто ж тоді тать? — Я, — прошепотів Давид. — Моя провина. — Ти? — злукавив подивом Отець. — Справді? Дивно. Скажи мені, сину, чому, по-твоєму, я сам не відкрив Маргарет таїну ган-айріалу ? — Я… не відаю. — Бо я не бажав, аби вона се знала! — грізно гримнув Отець. Усі здригнулися, окрім Давида — улюбленець Отцівський вірив у свою недоторканність. — Проте… якщо ти наважився вчити хисту, значить, сам опанував його досконало. Не думав, що ти так далеко зайшов. Істинно, я вражений. — Він змахнув рукою. — Рушайте за мною. Пойняті страхом, всі рушили слідом. Вони йшли головною вулицею повз хати, де скніли подоби мерців, і як же Каролін жадала тоді упокоїтися разом із ними! Тачого гніву в Отця вона ще не виділа. Попереду чатувало щось прежахливе. Вони перетнули шлях і зійшли по грубих сходах, вирубаних у глині. На верхівці пагорба, посеред моріжка, височів Отцівський жертовник — мідяний гриль. Каролін знала про його існування, та ніколи не надавала ваги. То була порожниста бронзова подоба бика, більша за справжню худобину, вилита з жовтого металу завтовшки в палець. Коли Отець удавав міщанина, він тримав сього тавра на задньому дворі, смажачи м'ясо для сусідів. Тогди він здавався цілком звичайним чоловіком. Невдовзі по усиновленні Отець звелів витягти бика на гору. Вага його була нелюдською. Зігнані мерці пітніли й напружувалися під літнім сонцем, сунучи потвору по пальцю за раз, аж копита проривали глибокі рови в дерні. Та тяганина забрала кілька діб і коштувала кількох нових реанімацій. Споглядаючи його тепер, Каролін спершу згадала лише дитячі свята та смак запеченої свинини. Але раптом виринув похмурий спогад — день її повернення додому. Вона згадала, як відчинилися бічні дверцята бика, випустивши густий дим із гікорі. Згадала, як затамувала подих і вгледіла там, серед обвугленого м'яса, ніжний вигин кінцівок Аші та відрубану, оббіловану й незрячу голову Іші. Мабуть, то й була її власна узан-ія . До тієї миті вона ще перебувала в заціпенінні. Тепер вона збагнула, що в чреві бика можна пекти не лише звірину. Вона зиркнула на Давида. Жах у його широко розкритих очах свідчив, що його мислі текли туди ж. Проте Давид мав відвагу. Він силкувався посміхнутися Отцеві: — Облиште, Отче. Простіть. Я більше не буду. Я не мав злого намислу. — І він спробував піти в тінь, як уміли лиш вони. Отець наблизився до потвори й відчинив бічний люк. Ззовні мідь сяяла, вичищена мерцями, але всередині зяяла суцільна, непроглядна чорнота. Давид, тоді років тринадцяти, звів руки, благаючи пощади. Отець указав на темряву чрева. Хлопець затремтів. — О ні… тільки не се. Отець чекав, звівши брови, та Давид онімів. Каролін зазвичай палала ненавистю до Давида, але в ту мить їй майже стало жаль його. Погляд його перед тим, як залізти в глуху пащу бика, нагадав їй інший вираз атулів — вазін ньята — мить, коли помирає остання надія. Засуви на люку були не з міді, а з товстого, прадавнього й потрісканого заліза. Лише тепер Каролін втямила їхній хосен: мертве м'ясо не силкується вирватися назовні. Наступну годину всі вони тягали оберемки дров із довколишніх обійсть. Отець закликав на поміч мерців — серед них були мати й «Денис», — та й сам прикладав руки. Бик виблискував золотом під променями надвечірнього сонця, оточений сухими сосновими полінами, липкими від живиці. Дженіфер упала на коліна й зайшлася плачем — вона завжди мала найм'якше серце. Майкл, чий розум уже більше уподібнився до звірячого, споглядав за багаттям без жодного розуміння. Маргарет дивилася з цікавістю. Перед самим заходом сонця Отець кресанув вогонь. Суха сосна спалахнула вмить, обернувшись на шалене горнило. З ніздрів мідяного бика пішов дим — спершу тонкою цівкою, а далі густим струменем. Вони підкидали дрова у смерках, все чатуючи на крик, але Давид кріпився, бо мав залізне терпіння. Багаття пашіло так, що з настанням темряви Каролін не могла підступити до бика й на три кроки; вона жбурляла поліна здалеку, аж смага обпалила волосся на її руках. Мерці ж ішли прямо у вогонь, невблаганні й байдужі, поки їхня шкіра багровіла й укривалася пухирями. Аж коли ніч остаточно застелила землю, а бронзове чрево бика розжарилося до тьмяно-оранжевого сяєва, зсередини залунав нелюдський лемент. І щоразу, коли Каролін згадувала лик Отця, він зринав у її пам'яті саме при світлі тієї пекельної заграви. Бо як же рідко на його устах з'являлася посмішка.