Розділ 4.1 — Гроза

Ервін Чарльз Лефінґтон був чолов’ягою вельми незвичайним, і сам це добре відав. Найперше, мав він затяту вдачу щодо свого ймення: вимагав, аби кликали його виключно Ервіном. Жодного тобі «Чарльза», а про «Чака» — крий Боже й згадувати! Був, насправді, колись Чаком, скільки себе пам’ятав до семи літ. Аж ось пішов до науки, вскочив у клас раніше, ніж годилося. А вчителька, не відаючи про те, як величають у родині, не стала розпитувати, а вхопила перше-ліпше ім'я з паперів та й охрестила Ервіном. Так і пішло гуляти світом оте нескінченно розтягнуте «Ервін», яким вищилися близнята МакКласкі після школи. Впихали йому, кляті, пом’ятого листа з алгебри прямісінько до рота, двигтіли тією щелепою, глузуючи: «Еррррррррвінн...», вимовляючи се по-товариськи, мовби по-дружньому, аж доки не доводили його, що закривавлений, усміхався їм крізь біль і дякував. Пізніше, як став воякою, не раз спадало на думку повернутися та вчинити близнюкам візит, та зрештою відмовився від цього задуму. Адже вони, самі того не відаючи, піднесли йому в юні літа вельми цінний життєвий урок, і, зваживши все, він був їм навіть вдячний. Ервін мав у собі неабиякий бойовий дух, і — на щастя чи на біду — виріс справжнім здорованем, міцним, як скеля. «Ервін!» — гукала юрба, коли він, наче бугай крізь огорожу, пробивав шлях крізь захисну лінію і заносив вирішальний м’яч у залікову зону в одинадцятому класі. «Ервін» — так звали його у Форт-Бреггу від першого дня служби, ну, майже від першого, і аж до самого виходу у відставку. Частково це було через те, що всі оті «сержант-майор» чи «командир-сержант-майор» — то була морока, перелом язика, і він не хотів знущатися із підлеглих, змушуючи їх виговорювати ці химерні чини. Та найбільше — бо подобалося йому давати наказ кликати себе просто Ервіном; спостерігати, як у декого з них в очах пробігав спалах нерозуміння чи то обурення, коли він це говорив, але вони, скрегочучи зубами, все одно корилися і кликали його так, як він звелів. Нині Ервін уже не був при війську. Тринадцять літ минуло — якраз по третій ротації в афганських пісках, — як вирішив, що доволі вже душ на той світ відрядив. Не то щоб мучила його якась душевна недуга чи посттравматична пошесть — зовсім ні. Він, як і раніше, мав своїх побратимів за рідних, а ворогів, як і раніше, вважав за останніх мерзотників. Просто урвався йому терпець. Був вівторок, і бачив він, як грізний «Апач» умить розірвав на шмаття шістнадцятирічного одурила. Усе було справедливо, і Ервін навіть вдячний був пілоту, що прибрав того негідника — хлопець тягав снайперську рушницю Драгунова, трохи побиту часом, проте цілком справну. Певно, не кіз він збирався ганяти тими горами. Якби сам Ервін опинився в тім же місці й у ту ж мить, то з превеликою охотою власноруч порішив би того бісового вилупка. Він просто більше не бажав перебувати там, де такі справи вершаться. Згодом відслужив свій останній строк, знявся з обліку та й подався світ за очі. Доля ж його так покрутила, що опинився учителем мистецтв у середній школі. Дивна річ, та се заняття діяло на нього, мов цілющий бальзам на запеклу рану. Не те щоб мріяв він про мольберти та пензлі, але виявилося, що до фарб мав неабияку прихильність. Навіть ліпити горщики з глини йому, на диво, до вподоби припало. А ще — неабияк здивувався, утямивши, що хист до того має, і то неабиякий. Учні його полюбили, ба й шанували вельми. Жодного разу не підняв руки ні на одного з тих бісових вилупків. Та, правду мовити, побоювалися вони його: і школярі, і вчителі — траплялося, боязко зиркали в його бік, навіть члени шкільної ради. Хтозна, що вбачали вони в тих очах? Чи то тіні полеглих, звалених десятипалубними купами, чи то привиддя, що йшли за ним попліч шкільними коридорами? Він того не відав. Та щойно втямили, що не збирається він нікому ні ножем пику краяти, ні гранатою світ Божий розносити, то трохи відтанули. Ну, принаймні — відтанули трішки. Більшість із них. Згодом і сам Ервін відтанув. Він дозволив собі любити тих дітей — дозволив, бо гадав, що здатність до сього почуття в нім давно вже випарувалася. Як повернувся з тієї бійні, сумніви гризли його: чи лишилося в серці щось живе? Досить було глянути на попелище власного шлюбу чи спитати напівзабуту рідню — вони б усе розповіли. В цивільному житті світ став тихішим, та в душі все ще не вгавав отой внутрішній галас, і хоч знав він се, та вдіяти нічого не міг. Часом так притискало, що спадало на думку пустити собі дробовик у пельку. Та, поміркувавши, вирішив: «Ризикну ще». А й справді, що йому втрачати? Одного разу запримітив він хлопчину на ім'я Дашан Ранкова Квітка Менендес — ім’я закарбувалося в пам'яті назавжди, бо ж хто, в біса, так прирікає дитину? Малий дивився на пластикову тарілку з макаронами та сиром, що стояла на столі, саме так, як колись у Сомалі дивилися на його армійські пайки ті худі, замордовані бідаки. Серце в Ервіна тьохнуло. Відвів хлопця в бік, міркуючи: чи то злидні в сім’ї, чи мати до дурману припала, чи ще якась чортівня приключилася? Бо ж, Господи, як у світі білому не знайти дещицю грошей на клятий сендвіч? Це ж Америка, заради всього святого! Та виявилося, матінка малого Дашана мала грошей доволі — працювала чи то кровопускателькою, чи якоюсь знахаркою, одним словом, не бідувала. Справа була не в грошах. Біда була в тому, що батько хлопчини сповідував якусь гіпі-релігію і втовкмачував Дашану про непротивлення злу, про те, що всі негаразди треба розмовою вирішувати, та іншу подібну дурню. Ервін на батьківських зборах вказав безумцеві, яка се несусвітня дурість, а той навіжений приплів у розмову якогось Ганді. Вочевидь, чоловік був несповна розуму, а малий Дашан через се страждав. Ервін, який сам був не з чуток знайомий з лихом божевільних батьків, зглянувся над хлопцем. Виявилося, що не був той ніяким заучкою чи недотепою, просто його забило в лещата кепське виховання. Усе, що йому було треба — це напучення. Щойно Ервін се втямив, пробурмотів він молитву вдячності Богу, в якого насправді й не вірував, та й узявся давати те напучення. Навчив Дашана, як бити інших малих вилупків під дих, як розбивати носи, як підкрадатися ззаду і плескати обома долонями по вухах — отакі от основи. Правду кажучи, з отим останнім він, мабуть, трохи переборщив; Дашан пересердився, і в одного з інших лишилася невелика, зате постійна втрата слуху. Та після того всі полюбили Дашана, і ніхто більше не крав його гроші на обід, тож, по суті, все закінчилося вельми щасливо. Наступного року малий Дашан подався до старшої школи. Ервін думав, що бачить його востаннє. Але одного дощового грудневого дня він побрів до поштової скриньки перед дуплексом, де мешкав. Він пам’ятав се достеменно. Було вісімнадцяте число, субота. Школа пішла на зимові вакації. У сусідів, Майклсенів, було двоє маленьких дітей, і вони всі разом убирали ялинку. Була друга година пополудні. Ервін допивав восьмий скотч. Крізь стіну долинало різдвяне колядування: та пісня про доброго короля Вацлава, «Дзвіночки», та ще про те, як бабусю переїхав клятий олень. Ота дрань його не турбувала. Він не заздрив Майклсенам. Він радів за них. Він не почувався так, ніби провалив своє життя. Напитися до нестями на самоті — це якраз те, що роблять холостяки на Різдво. До того ж, він зовсім не думав про дробовик, що стояв у кутку шафи. Зовсім. Потім відкрив поштову скриньку і — mirabile visu — малий Дашан надіслав йому різдвяну листівку. Він тремтячими руками витяг її зі скриньки, розпечатав конверт і прочитав, стоячи прямісінько там, на вулиці. Там було написано: Дорогий Ервіне, Зі святом Різдва Христового! Я знаю, се не вельми «круто», але хотів надіслати тобі картку, аби ти відав — у мене все гаразд. Старша школа — суща мука, але буває вона й доволі «крута», якщо розумієш, про що я. Мабуть, не була б такою, якби я не зустрів тебе. Хотів, аби ти знав, що я все відаю. Хотів подякувати. Запросив би тебе на вечерю, та, здається, тато все ще гнівається на тебе. Дашан P.S. — Я знайшов собі дівчину. Це вона на світлині. Гаряча штучка, еге ж? Коли скінчив читати, Ервін повернувся до своєї половини дуплексу і заплакав — єдиний раз у дорослому житті. Він плакав цілу годину, опісля вилив решту скотчу в каналізацію, увімкнув телевізор і задивився «Чарлі Брауна». Перед сном склав листівку і поклав її до свого гаманця. Вона перебувала там аж до дня його смерті. Невдовзі по тому він відчув, що йому полегшало, став більше схожим на себе самого, став здатним виконувати роботу, яка йому так добре вдавалася. Він звільнився зі школи по закінченні навчального року. Майже всі відчули неабияке полегшення, хоча були надто чемні, аби щось сказати про те вголос. Або ж просто нервували. Ну та й годі, що вже там.