Розділ 4.2 — Гроза

Нині, ясного жовтневого ранку, коли ще дихало в повітрі останнє тепло вірджинського літа, Ервін спрямував свою найману автівку — паршивий Форд Таурус — на вільне місце при брамі, спинившись із гучним шкваркотом гравію. Се привернуло до нього погляди кількох стражів порядку, що, причаївшись за рогом в'язниці, потягували люльки та теревенили про всяку дурню. Ервін лише вищербився на них і помахав рукою. У голові було порожньо від будь-якого страху — байдуже. Вийшов він із брички, озирнувся навсібіч і сплюнув у бік таблиці, на котрій було виведено: «ОКРУЖНА ТЮРМА». Гукнув до тих двох, що смоктали свої «Мальборо»: — Ота дрань вас у домовину швидше вжене, знайте се! — після чого торкнувся крисаня капелюха, щиро посміхаючись. — Просто кажу, як воно є. — Молодший із копів глянув на Ервіна поверх окулярів так, наче власним очам не вірив. Старший же розсміявся: — Затямлю собі, — кинув у відповідь. Насправді ж Ервін помилився. Тим жандармам лишилося жити менше, ніж дві години, та вбивати їх буде зовсім не тютюн. Вестибюль в'язниці був точнісінько такий, як і всяка інша державна споруда, зведена за останні два десятки літ: мури із шлакоблоку, фарбовані в якийсь невиразний відтінок — то чи то світло-палевий, чи то брудно-попелястий, — долівки, встелені лінолеумом, дешевим, проте до біса виблискуючим, та сірий фонтанчик для води, що вивергав ледь теплу рідину з присмаком урини. Ервін усе одно її випив. Прагнув пити, та й доводилося куштувати речі й гірші. Озирнувши залу, він нарахував щонайменше півдюжини «метадонових духів» у різних стадіях наркотичного марення, пару п’яничок та рудого хлопчину, котрий, на Ервінів розсуд, був до мозку кісток схибленим. Підійшовши до віконця, над яким красувався напис «РЕЄСТРАЦІЯ ВІДВІДУВАЧІВ», він витяг свій жетон. — Отож, я — Ервін, — почав він, не гаючи часу. — Від Міністерства внутрішньої безпеки. Прибув на оглядини до… — Наглядач, опасистий чолов’яга у зеленому однострої, на котрому з одного боку вигаптовано «ДЕПАРТАМЕНТ ВИПРАВНИХ ЗАКЛАДІВ ВІРДЖИНІЇ», а з іншого — «РОДЖЕРС», навіть голови не підвів. — Заповнюй се, — буркнув він, просуваючи планшет із паперами крізь вузьку щілину у склі. — Чи можу я… — Заповнюй, — відрізав наглядач. — А тоді вже й побалакаємо. Ервін важко зітхнув. Бланк виявився довжелезним, на три сторінки, списаний з обох боків. Поки він скінчив, попереду вже зібралася чимала черга. Став він позаду гладкої молодиці з брудними п’ятами та худенької дівчини, років шістнадцяти, на спині якої красувалося невдале татуювання «Lynyrd Skynyrd». Ервін здивувався, побачивши таке диво: той Ронні Ван Зант уже добрих десять літ як спочивав у домовині, коли ця дівка ще й на світ не з’явилася. Втім , подумав він, для певного люду «Скінарди» — се вічна класика . Як ото Елвіс чи Пречиста Діва . І хоч би якою була та верства люду, ці двоє явно до неї належали. Тієї ж гладкої молодиці синок, на ймення Білі, вскочив у халепу — впіймали його з цілим возом краденого сиру. Із сиром? Виявилося, що то вже втретє Білі вскочив у халепу з краденим крамом, тож світив йому тепер вельми довгий термін. Матінка ридала не вгаваючи, примовляючи раз у раз: «Виховала ж я тих хлопців як належить!». А дівчина подавала їй хустинки, раз по раз підтакуючи: «Не відаю, що в нього в голові було», — і дбайливо погладжуючи свій округлий живіт. Ервін уже збагнув: мине з пів року, і в тім же вагончику з’явиться ще один приречений дурень на заміну Білі. Через чверть години, поміж шмиганням носами, він знову опинився біля віконця. Вже й не намагався нічого балакати — просто подав папери та став чекати на вирок. Як ветеран із тринадцятирічним стажем армійської паперової тяганини, був він певен, що все вчинив як годиться, проте з певним типом покидьків ніколи не можна бути в чомусь певним напевне. Опасистий коп пробігся очима по формі — усі три сторінки, вздовж і впоперек. По хвилі кивнув: — Наче все гаразд, — процідив він, явно розчарований, що не знайшов причини відмовити. — Тепер подайте два посвідчення особи, офіцере... — він затнувся і примружився до паперу: — Лефінґтон? Ервін Лефінґтон? — Він уперше звів на нього очі. — Се я, — мовив Ервін, піднімаючи свій жетон. — Ви… ви не той самий Ервін Лефінґтон, чи не так? « Ох, хай би його лиха година! — промайнуло в думках. — Почалося» . Якби мав він у житті бодай один жаль — а мав він їх чимало, — то був би сей: що дозволив тому негіднику написати про себе книжку. Тоді здавалося, ніби ніякої шкоди в тім нема, та саме через ту писанину зняли кіно. А як потекло видовище поміж люди, то й край — спокій скінчився. — Мабуть, ні, — відповів він, намагаючись сховати втому в голосі. — Старший сержант-майор Ервін Лефінґтон? Рота «Б», другий батальйон? Ервін лише споглядав. Вперше за довгий час відчув на вустах гіркий присмак порохової гарі та пилу далеких доріг. Спробував було вхопитися за світлий образ маленького Дашана, за ту різдвяну листівку, та раптом відчув, як темна вода безодні огортає його з головою. — Другий батальйон П’ятнадцятого полку? — перепитав той. — Вже давно не того, — відказав Ервін ледь чутно, наче шелест сухого листя. — Якби ми могли просто… — Мій брат — Джим Роджерс, — перебив його гладкий чоловік. Ервін підвів погляд, і безодня вмить відступила. — Як ведеться сержанту Роджерсу? — запитав він. — Одужує, пане. Було тяжко, і шлях до того був тернистим, але нині — помалу стає до ладу. Має вже сина, у травні народився. — Не величайте мене «паном», — відрізав Ервін, а за мить додав тихіше: — Як його нога? — Ходить, пане... ну, тепер уже ходить. Довго довелося у ветеранському відомстві клопотатися, поки все до пуття довели. Звістка про те, що Роджерс оговтався, бодай трохи втамувала тривогу. — Ваш брат — достойний муж, — промовив Ервін. — Передайте йому від мене низький уклін. А тепер, коли б ми могли… — Пане, він розповідав нам про Вас, — промовив товстий заступник, і в очах його блиснула прихована шана. — Повідав, що Ви вчинили. Ервін затупцював на місці. Подібні розмови завжди вибивали його з колії. Тиша, що запала поміж ними, здавалася нестерпно довгою. — Ваш брат — достойний муж, — знову мовив він. — Мій брат каже те саме і про Вас. Ні, то неправда. Він величає Вас великим мужем. Каже, що ліпшого вояка, ніж Ви, світ не бачив, і що Ви є справжній залізяка, котрому немає рівних. Товстий заступник дивився на нього з таким обожнюванням, наче перед ним постав святий. Голос його здригався: — Він твердить, що Ви врятували йому життя. І не лише йому, а всім… усім, хто був із ним! — Годі, — гаркнув Ервін, стиснувши зуби. А за мить, опанувавши себе, додав значно тихіше: — Все те — лише пусті балачки та вигадки. Не варто надавати сьому такої ваги. — Мій брат божиться, що то зовсім не так, пане, — промовив заступник, і раптом його осяяло жахливе усвідомлення. — Ох, простіть! Я ж примусив Вас заповнювати ті кляті папери! Якби ж я відав, хто Ви є насправді, то нізащо б не наважився. — Його губи здригнулися від розпачу. — Прошу, не тримайте на мене лиха. Ервін ледь помітно кивнув: — Дарма. Сім біда. — До кого ж Ви прибули в сей час? — До чоловіка на ймення Стів Годжсон. Обличчя заступника вмить похмурніло, наче насунулася гроза. — До того, що вбивця копа? Що Ви маєте з ним спільного? — Ервін, чоловік кмітливий, вмить угледів вихід із халепи. — Про це не смію й слова мовити, — збрехав він, напускаючи поважності. — Ця справа під печаттю державної таємниці. — Справді? — очі заступника округлилися. — О, ще й як, — Ервін бачив, що брат Роджерса повірив у кожне слово. Се принесло йому болючу дещицю сорому. Не те щоб надто великого — тривала б ця балачка було б куди гірше, — але все ж таки. — Так, це є суворо конфіденційні відомості, не для людських вух. Передайте сержанту Роджерсу мій низький уклін. — Неодмінно, пане! — заступник на мить завагався, а тоді промовив з острахом у голосі: — Чи не могли б Ви… чи не спромоглися б дати мені Ваш автограф? Ервін зважив усі «за» і «проти». Міг би, звісно, відважити чолов’язі потиличника, аби приспати на добру годину — часом допомагає. Та, зазвичай, отримавши омріяний підпис, ці писарі самі дають спокій. До того ж, у цій залі повнісінько було «очей» — камер нагляду. — Гаразд, буде по-вашому, — відповів він. Заступник простягнув планшетку зі звичайним аркушем паперу. Ервін розписався і віддав документ назад. Брат Роджерса прийняв папір із тремтячими руками, наче святиню, і обережно сховав у шухляду. — Я мушу пропровадити Вас до каплиці, — мовив він. — До каплиці? — Так. Кімната для побачень переповнена, хіба бажаєте чекати, доки звільниться. — Каплиця — так каплиця, — відказав Ервін. Та хоч би й до відхожого місця — йому було байдуже. Він прагнув лише одного: якнайшвидше зникнути, втекти від брата Роджерса і від того нескінченного потоку нікчемного дріб’язку, що тремтів і пнувся назовні з кожним його словом.