Розділ 4.3 — Гроза

Роджерсів братчик пильно обнишпорив Ервінову торбу й відібрав у нього зброю, проте полишив нетбук та течки з цупкого паперу. Допоки тривав той трус, інший челядник — підручний шерифа — усе метушився довкола, стиха щось белькочучи. Відтак Ервін анітрохи не здивувався, коли геть інший муж — ба більше, цілий лейтенант шерифства! — вручив йому гостьову посвідку й повів довгим коридором просто до каплиці. «Цей, мабуть, найстарший чином у всій цій кріпості», — подумав Ервін, збираючи волю в кулак. І справді, заледве порівнялися із залізни́ми дверима, той зніяковіло мовив: — Я, цейво… читав. Читав-ем ту книжку, що про вас скомпонували. Ну, більшу її частину. Про те, що ви накоїли в… як пак те місце нарікають? — Натанз, — зронив Ервін. — І невже то щира правда, що?.. — Анігіч, — відрубав Ервін. Бували тижні, коли його обличчя ні в кого не викликало жодного подиву, але часом траплялися дні, коли кожен зустрічний, хто бодай краєм вуха чував про військову справу, неодмінно виявлявся знавцем тієї книги, глядачем кінострічки або ж якоїсь передачі по телевізії. Нинішній день, судячи з усього, належав саме до таких. — Усе то вигадки й марнословство, — додав він. «Може, бакенбарди собі викохати чи бороду відростити?» — Отакої… Я взагалі-то невеликий мастак до читання, але ж… Ервін упевненою ходою увійшов до каплиці, зачинивши за собою двері, й зацікавлено роззирнувся. Служба й раніше заводила його до буцегарень, проте в тюремній святині він опинився вперше. Кімнатка мала заледве кілька кроків завширшки й була геть позбавлена вікон; у повітрі висів густий запах свіжої олійної фарби. Чоловік сподівався застати тут шеренги розкладних металевих крісел — під стать усій цій казенній будові, — натомість уздрів шість бетонових лав, наглухо вмурованих у долівку, кожна з яких могла вмістити трьох-чотирьох грішників. Що цікаво: ніде не було видно жодного хреста. «Певне, новітня політкоректність», — майнуло в голові. Єдиною оздобою цього пуританського приміщення були простецький сосновий аналой спереду та картина в рамці на стіні. Не маючи ліпшої розваги й не бажаючи мостити свої підстаркуваті крижі на студену бетонову лаву, Ервін підійшов ближче, аби розглянути те малярство. Написано було непогано, але й не досконало. У фігурах згадувався спрощений, незграбний реалізм, що притаманний середньовічному іконопису або ж в’язничним татуюванням. Посеред полотна височіла постать невисокого, смаглявого чоловіка — Христа? Магомета? Чи якогось іншого пророка? Сонце, що палало позаду нього, ховало обличчя в глибоку тінь. Він простягав руки, благословляючи строкате збіговисько людей та звірини, що зібралися в променях світла. Цього праведника разом із його прохачами зусібіч обступала непроглядна темінь. Раптом двері каплиці рипнули. Увійшов чоловік літніх літ у штанях-хакі та зашкарублій від масних плям тенісці. — Ви Лефінґтон? — запитав прибулець. — Кличте мене Ервіном. Так, це я. — А я Ларі Дорн. — Ну, вітання. А де ж Годжсон? — Дорн виконував обов’язки казенного оборонця Стіва Годжсона. — Зараз приведуть. Я просив, аби дали хвильку наодинці. Маю до вас справу. — Прошу вельми, — зронив Ервін. — Буду радий порадити. То була чистісінька облуда. Вони вже кілька разів балакали по телефону, і Дорн здався Ервіну чоловіком геть нікчемним, ба навіть плюгавим. Проте саме цей добродій тримав у своїх руках ключі до чоловіка. Допоки Дорн переглядав папери, Ервін заповнював час тим, що знову вп’явся очима в картину. На перший погляд, довколишня темінь здавалася суцільно чорною, але під певним кутом зору ставало очевидно, що то лише мана. Фарбу було накладено шарами. Якщо придивитися пильніше, крізь морок проступали чиїсь силуети — достоту біси абощо, і — — Усе буцімто до ладу, — перервав роздуми Дорн. — Схоже на те. Аби знали: мені до нього байдуже. Тілько й того, що розпитую його, бо, може, знає про іншу справу, яка мене цікавить. — Яка полегкість, — кинув Дорн. У його голосі бриніла така отруйна іронія, що аж слинка текла. — Не припав до душі? — Анітрішки. Я знав Майнера. Наші доньки часом бавилися разом. — Гадаєш, се стане на заваді?.. — Дорн стенув плечима. — На заваді захисту? Знайшли його прип’ятого, без тями, прямісінько на обідньому столі Майнера. А пістолет, з котрого вбили детектива, у нього в руках був. І відбитки пальців — його ж. — Дорн мав такий вигляд, наче був ладен задушити власного підзахисного. Кепські справи — тут лишалося обмаль надії. — Лишень його відбитки? — Ані. Ще й Майнерові. Та до того ж — великий палець третьої особи на гачку, котрого ми ще не впізнали. «Вже опізнали, — майнуло в думках Ервіна. — Тілько про те ще не відаєте». — Щось іще? — Наприклад? — Наприклад, будь-що. Дорн на мить стулив вуста, розмірковуючи, а опісля лише плечима стенув: — Було се. — Він порився в теці й простяг жмут знімків, де на глянцевому папері жахало розцяцьковане місце злочину. — Багато тельбухів на тій шафі для порцеляни, — промовив Ервін. — Чиї се останки? Каролін, мо’, чи, може, Лізи? — Чекаємо на висновки з лабораторії. — Та все ж, се з тієї самої рушниці? — Дорн здивовано повів бровою. — Око у вас гостре. Ви часом не з тих, що на трупах знаються? — Та ні, — відказав Ервін. (Він власноруч поклав чимало люду з такої зброї). — А оце, видається, шматок легені. Небіжчика це бути не може — його легені розлетілися по всій кухні. А цей хлопець, Стів, живий-здоровий, на ногах стоїть, тож і не його се. Ви, панове, над сим не ламали голови? — Не надто, — відрізав Дорн. — До чого ви хилите? Ервін важко зітхнув. Як цей чолов’яга взагалі зміг правничу науку здолати? — А чи вирядив хтось людей на пошуки тієї таємничої молодиці, котру він згадував? — Кого? — перепитав Дорн. — Ту, що в шинку була? Та він же її вигадав! — А як же свідки? Казали, бачили їх разом. — Є таке. Та се й усе, що маємо. Якщо вона й ступала в дім Майнера, то не зоставила по собі ні відбитків, ні слідів від чобіт, ані бодай волосини. Відаєте, як воно — ходити чужим домом і не лишити жодного знаку? — Не знаю, — відказав Ервін. — Мабуть, вельми тяжко. Та штука в тім, що один слід вона таки лишила. Обличчя Дорна затьмарилося хмарою. — Ви глузуєте? — Анітрохи. — То ви про той, що на вимикачі? Його не було в базах, — мовив Дорн, натякаючи на ФБРівську систему розпізнавання. — Саме так, — підтвердив Ервін. — Його там не було. Він хотів був залишити ці слова завислими у повітрі, сповненими похмурих та лихих натяків на свої таємні джерела, та в сю мить двері до каплиці з гуркотом відчинилися. Се неабияк розчарувало Ервіна. Така мить була спаскуджена — просто коту під хвіст! До покою завалився інший коп, міцно тримаючи за комір худорлявого білявого молодика з коротко стриженим волоссям. Ервін одразу впізнав Стіва — обличчя його вже бачив на картках у поліційному архіві. Поліцейський штовхнув його до Ервіна так недбало, наче жбурляв мішок з непотребом у глибоку яму. Ервін оглянув його з ніг до голови. Се він? І се все, що в нім є? Мо’, років за тридцять? Одягнений у помаранчевий тюремний лахміт, що вже встиг вилиняти та обтріпатися по краях. Жодних татуювань на видноті. На волоцюгу чи опіатника не змахував, проте очі бігали туди-сюди, насторожені, мов у звіра, котрого застали зненацька під обстрілом. Дорн кивнув вартовому: — Дякую. — Маю вас зачинити, пане Лефінґтон, — промовив вартовий. — Пробачте, пане. Мушу додати, для мене велика честь… — Дрібниці, — перебив його Дорн. — Дякую. Вартовий, наче присоромлений, що не договорив свого, зачинив двері. Стів одразу ж узявся допитувати Дорна про якогось Піті — чи не чув той чого про нього. «Що за лиха година, хто такий сей Піті?» — затямив собі Ервін, але в розмову не втрутився. Дорн поглянув на молодика так, наче той був останньої проби дурнем. — Чи не маєш клопотів вагоміших, ніж отакі балачки? — Ервін бачив, як відчай ятрить Стіву душу, хоча в голосі той намагався тримати спокій. — Знаю, знаю… Просто цікавився, чи не… — Авжеж. Добре. Твій приятель обзивався. Сказав, що забрав твого пса. Оце і все, що мені відомо. Годжсон кивнув, ледь помітно всміхнувся — і напруга, що досі скувала його, наче трохи спала. Він почвалав до однієї з бетонних лав; його тонкі тюремні капці з шарканням ковзали по блискучому лінолеуму. Кайдани не давали йому розвернутися, обмежуючи кожен порух. Звинувачений у навмисному вбивстві, а єдине, що його турбує — то доля пса? Коли Стів підійшов на належну відстань, Ервін звівся на ноги й простяг руку. Стів на мить сторопів, проте згодом, на скільки дозволяли кайдани, потягнувся й відповів на рукостискання. — Ервін, — мовив він. — Стів Годжсон, — відказав той і на мить замислився. — «Маю за честь познайомитися» — се було б нещиро, та не відмовлюся від цікавості. Що я можу для вас зробити, пане… — Лишень Ервін, — промовив він. — І ніяк інакше. — Стів звузив очі, вдивляючись у співрозмовника. Певно, ламає голову, чи не розігрую я перед ним комедію «доброго слідчого». — Сподіваюся, не заперечиш, коли я поставлю кілька питань? І чи можу я кликати тебе Стівом? — Та мені байдуже. — Стів опустився на лаву. — Знайдеться, бува, цигарка? Я б і душу дияволу віддав за «Мальборо». — Жалую, — відказав Ервін. — Не курю. Може, бажаєш тютюну на жуйку? — Ервін зауважив, як Стів зробив зайві кроки, аби вмоститися спиною до стіни. Ервін і сам завжди так чинив. Стів поміркував мить. — Дякую, та відмовлюся. — Я гортав твою справу, — вів далі Ервін. — І якщо се правда, то виходить, що тебе впіймали в пастку і втоптали вельми безжально. Стів криво всміхнувся. — Се дивно, та думка про те прийшла й мені на згадку. — Маєш гадки, задля чого б вона вчинила таку підлість? — Стів знову сторопів. — Ви… ви мені вірите? — Ще не знаю. Бо й ти небагато від себе мовив. Стів кинув на Дорна сповнений гіркоти погляд. Адвокат ніколи не приховував, що вважає ту жінку, якщо вона взагалі існувала, вельми зручною вигадкою. — Донині ніхто сею справою не цікавився. А щодо вашого питання — ні. Не маю й гадки, нащо б їй чинити таке зі мною. Чи з кимось іще, коли на те пішло. — Проте в очах його на мить промайнуло щось, що видало таємницю. — Чистої води совість маєш, гадаєш? Стів окинув його довгим, виваженим поглядом. — Багато помічаєте, чи не так? Ні, совість моя не є чиста. Колись давно я вчинив річ, через яку мій товариш постраждав. Мабуть, його батьки ненавиділи мене достатньо, аби вигадати таке, якби лише змогли до того додуматися. Та Селія померла від серцевого нападу сім літ тому, а Мартін застрелився роком пізніше. — Сумна, бісової матері, історія, — промовив Ервін. — Ви глузуєте з мене? — Аж ніяк, — відказав Ервін. — Хоч би що там було, я розумію. У мене теж є чимало гріхів, які б я залюбки викреслив зі свого життя. Часом ночами спати не дають. Стів роздивлявся його якусь хвилю, а опісля трохи розслабився. — Добре. Прошу пробачення. — Гадаєш, ся Каролін має якийсь стосунок до того минулого? Чоло Стіва прорізала зморшка. — Не бачу, як се можливо, — мовив він. — Та в ній є чимало такого, чого я й гадки не маю, як розуміти. — Тож починай від самого початку, — мовив Ервін. — Повідай усе, що пам’ятаєш. Не поспішай. Часу в нас — хоч греблю гати.