Розділ 1.2 — Світанок

Каролін та інші не зродилися бібліярниками. Колись - а здається, то було вчора й водночас у сиву давнину - вони були звичайні американці. Вона ще пам’ятала серіали, що їх дивилася змалку. Втім одного літнього дня, коли Каролін сповнилося зо вісім років, вороги Отця піднялися супроти нього. Отець уцілів - як і Каролін, та ще кілька дітей. Їхні ж батьки - ні.

Вона пам’ятала, як голос Отця долинав до неї крізь чорний дим, що тхнув плавленим асфальтом, як позаду нього, в глибокій ямі, де колись стояли їхні домівки, тьмяно-рудо жевріла земля, коли він говорив.

- Віднині ти Пелапі, - мовив Отець. - Слово се давнє. Щось воно означає на кшталт «бібліярника» і водночас «учня». Я візьму тебе до свого дому. Виховаю по старому звичаю, як самого мене виховали. Навчу тебе того, чого навчився сам.

А чого вони хочуть - він не питав.

Каролін, не з лютої невдячності, спершу робила все, що могла. Мати й батько її відійшли, померли - і вона се розуміла. Отець лишився всім, що в неї ще було, та й спершу здавалося, що просить він не так уже й багато. Але дім Отця виявився іншим. Замість цукерок і телевізора там стояли тіні та старі книги, писані рукою на товстому пергаменті. Діти швидко втямили: Отець жив дуже довго. А за той довгий вік навчився ремесла чудес. Він міг викликати блискавку, міг спиняти час. Камінь знав його на ймення. Усе те - теорія й чин - було складено в дванадцять каталогів, по одному для кожної дитини, як виявилося. І все, чого він бажав, - щоб вони вчилися старанно.

Перша підказка того, що се означає насправді, прийшла через кілька тижнів. Каролін сиділа тоді в одній із лампою освітлених комірчин, розсипаних навколо нефритової долівки Бібліярні. Раптом Маргарет, якій було років із дев’ять, вискочила з високих, затінених полиць сірого каталогу. Вона кричала. Осліплена страхом, перечепилася через тумби й спинилася майже біля самих ніг Каролін. Каролін кивком наказала їй сховатися під стіл.

Маргарет тремтіла в тіні з десяток хвилин. Каролін завалювала її запитаннями, та та не хотіла мовити ані слова - а може, й не могла. Та сльози в Маргарет були змішані з кров’ю, і коли Отець потяг її назад до полиць, дівчина обмочилася. Інколи Каролін і досі згадувала, як гарячий дух Маргарет - сечовий аміак - змішувався з порохнявим запахом старих книг, як її вереск блукав луною поміж полиць. Саме тоді вона вперше почала розуміти.

Каролінів власний каталог був радше нудний, ніж страховинний. Отець звелів їй студіювати мови, і майже рік вона сумлінно гризла букварі. Та рутина їй урешті обридла. Тим літом, коли їй було дев’ять, вона підійшла до Отця й тупнула ногою.

- Досить уже! - мовила вона. - Я досхочу начиталася. Слів знаю доволі. Хочу на двір.

Інші діти здригнулися, побачивши вираз на обличчі Отця. Як обіцяв, він виховував їх так, як колись виховали його самого. У більшості, зокрема й у Каролін, уже було декілька шрамів на тілі.

Та хоч лице його й насунулося темнотою, цього разу він її не вдарив. А лиш по хвилі сказав:

- Га? Ну, гаразд.

Отець відімкнув вхідні двері Бібліярні й вперше за кілька місяців вивів її до сонця та синього неба. Каролін аж засяяла від радості, особливо коли Отець подався з обійстя в ліс. Дорогою вона побачила Давида, в якого каталог був про вбивства й війну: він розмахував ножем у полі край дороги. Майкл, що вчився бути Отцевим посланцем до звірів, балансував на гіллі неподалік і ніби радився з білчиною родиною. Каролін помахала їм обом. Отець спинився на березі малого озерця за районом. Каролін, тремтячи з утіхи, бовталася босоніж у мілководді й ловила пуголовків.

З берега Отець покликав Ішу, оленицю, що щойно спородила. Іша та її оленятко Аша, звісно, прибули, як і було звелено. Їхня аудієнція почалася з щирої й довгенької клятви вірності Отцеві. Каролін ту частину пропустила повз вуха - на той час їй уже страшенно обридло, як люди плазують перед Отцем. Та й оленяча мова була для неї тяжкувата.

Коли обрядові штуки скінчилися, Отець звелів Іші навчати Каролін разом із її власним оленятком. Він добирав короткі, прості слова, щоб Каролін усе збагнула.

Спершу Іша ставилася до діла кволо й неохоче. У шляхетних оленів є з десяток слів на означення грації, та жодне з них не пасувало до людських ніг Каролін - великих, незграбних, таких кострубатих супроти ніжних копитець Аші та решти малят. Але Іша була вірна Нобунунзі, Імператорові цих лісів, а відтак - вірна й Отцеві. Та ще й дурною не була. Тож не перечила.

Усе те літо Каролін училася в благородних оленів долини. То був останній ніжний час її життя - а може, й найщасливіший. За наукою Іші вона дедалі вправніше бігала стежками низинного лісу, перескакувала через повалені, порослі мохом дубові колоди, ставала навколішки, щоб щипнути солодку конюшину й сьорбнути ранкової роси. Мати Каролін тоді померла вже зо рік як. Єдину подругу вигнано. Отець був багатьма речами, та жодна з них не була лагідна. Тож першої морозної ночі року, коли Іша покликала Каролін лягти з нею та дитям, аби зігрітися, в ній щось тріснуло. Вона не плакала й не показувала слабини - це не було в її вдачі. Але Ішу вона пустила в серце цілком і назавше.

Невдовзі по тому зчинилася зима - не тихцем, а страшенною грозою, з громом і блискавицями, що розтинали небо, мов криві ножі. Каролін таких речей не лякалася, та Іша з Ашою щоразу тремтіли, мов осикове листя. Відтоді вони вже були троє - родина. Вони сховалися під буковим гаєм. Каролін та Іша тримали Ашу поміж собою, обіймаючи, щоб відігріти. Так і лежали всю ніч. Каролін чула, як тремтять їхні крихкі тіла, як вони здригаються з кожним ударом грому. Вона пестила їх, аби заспокоїти, та вони й од її дотику сахалися, злякані й тендітні. У темряві вона нишпорила пам’яттю по батькових науках, шукаючи слів, що втихомирили б їх: «не бійтеся» - годилося б, або «скоро минеться», або «вранці буде конюшина».

Та Каролін була кепською ученицею. Як не силкувалась, слів не знаходила.

Перед світанком вона відчула, як Іша здригнулася й затарабанила копитами по землі, розгрібаючи опале листя й оголюючи під ним чорний суглинок. За мить дощ, що стікав по тілі Каролін, був теплий, а в роті його смак стояв солоний.

Тоді спалахнула блискавка - і Каролін побачила Давида. Він стояв над нею на гілці, десь футів за тридцять, і всміхався. З лівої руки в нього звисав важкий кінець тонкого срібного ланцюга. Не хотівши того, Каролін останнім місячним світлом прослідкувала весь той ланцюг. А коли блиснуло знов, вона втупилася в неживе око Іші, разом з оленятком насадженої на кінець Давидового списа. Каролін простягла руку до бронзової руків’ї, що стриміла з оленячого тіла. Метал був теплий. Під пальцями він ледь дрижав, відлунюючи слабкі, згасаючі поштовхи ніжного серця Іші.

- Отець звелів мені дивитися й слухати, - мовив Давид. - Якби ти знайшла слова, я зволив би їм жити. - Тоді він сіпнув ланцюг на себе та витягнув списа. - Він каже, час вертатися, - сказав він, швидко, вправно намотуючи ланцюг. - Час починати справжнє навчання.

І знову щез у бурі.

Каролін підвелася й лишилася сама в темряві - тоді, і навік потім.