Розділ 4.4 — Гроза

— Потім я почув чийсь голос за спиною, — вів далі Стів. Він говорив майже годину. Мав пам’ять гостру на образи та видива, хоча слова та речення переказував не надто вправно. Його опис чудернацького вбрання тієї жінки — якісь велогонки та гетри? — видався Ервінові вельми цікавим і разюче докладним. На професійний погляд Ервіна, у сьому було зерно істини. Якщо хлопець і брехав, то сам про те не відав. Він просто не мав гадки, що з ним учинили і задля чого. Від сеї думки Ервіна аж стиснуло від гіркого жалю. — Потім той чоловік — Майнер — промовив щось на кшталт: «Ти заарештований». Принаймні двічі повторив. Поводився він якось дивно, наче сам не тямив, що діється. Мов очманілий, розумієте? — А далі що було? — спитав Ервін. Стів опустив очі додолу. Ервін помітив, як той усіляко уникав погляду на ланцюги, що сковували його ноги. — Правду кажучи, не пригадаю. Пам’ятаю лише, як майнула думка: «Лихо, у нього рушниця» , і ніби ввижається мені його обличчя, тож, певно, я таки обернувся. А наступний мій чіткий спомин — це як я очуняв на долівці. Не знав я, де знаходжуся, а якийсь чолов’яга кричав на мене. — Се був детектив Якобсен, — мовив Дорн. — Вони з Майнером були нерозлийвода. Того ранку збиралися разом на риболовлю. Він і знайшов тіло Майнера, він же й провів перше затримання. — Дякую, — збрехав Ервін. Насправді ж доля того Якобсена обходила його не більше, ніж торішній сніг. Він вибивав ритм ручкою по бетонній лаві, заглиблений у роздуми. — Тож ти відрікаєшся від того, що вкоротив йому віку? Майнеру? — Хіба се щось змінить? — Можливо, й ні, — відказав Ервін. — Та цікавість бере своє. — Мабуть, відрікаюся. Себто, не визнаю провини. — «Мабуть»? — Дорн ледь не підскочив від невіри. Стів здвигнув плечима: — Як я вже мовив, пам'ять мене зраджує. Останнє, що я виразно тямлю — він був живий. А як я очуняв наступного ранку, то був він уже навіки спочилий. Не мав я на того чоловіка ніякої кривди чи лихого задуму. — Він важко зітхнув. — Дати б раду тому часу, пішов би я собі додому та ліг спочивати. Не знаю, чи врятувало б се його, але я був би нині у власній хаті, зі своїм псом. — Гадаєте, вона вчинила б се вбивство попри все? — спитав Ервін. — Чоловіче, — мовив Стів з такою щирістю, що аж у повітрі забриніло, — маю щиру правду: я не відаю анічогісінько. Ервін чекав, чи не провадитиме той далі, та марно. В Стіві не лишилося нічого, окрім розгубленості. Ервін замислився, зважуючи кожне слово. — Гаразд, — промовив він по хвилі. — Гадаю, ви були зі мною відвертими. Ціную се. Бо ж більшість тих, з ким мені доводиться мати справу, брешуть лише задля власної втіхи, аби почути звук власного голосу. Тож я не водитиму манівцями. Здобув я дещо про сю молодицю — небагато, проте певні вісті є, що можуть прислужитися твоїй справі. Можливо. — Стів кліпнув очима. — Тож говоріть. — Дорн підвів погляд від своїх паперів. — Я цілком певен, що звати її Каролін Сопаскі. І те, що ви розповіли, разюче збігається з тим малим жмутком відомостей, які нам пощастило роздобути. Стів слухав уважно, у погляді його прокинулася ледь помітна надія. Він мовчав. — Я слухаю, — кивнув Дорн. — Як я вже мовив, служу я в Департаменті внутрішньої безпеки. Спеціальний агент. Се щось на кшталт феребешника, тільки-от носити мундир чи офіційний сукняний жупан нас ніхто не силує, коли того не бажаємо. Сьогодні він був у сірій підштанці та темно-синій кофті з каптуром на застібці. Джинси ж на ньому були того самого розміру, що й ті, в яких він хизувався на шкільному випускному тридцять літ тому. — То в чому ж, власне, полягає ваша служба? — По-різному буває. Найчастіше я просто йду слідом за химерними збігами обставин. — Як се розуміти? — Бачте, нині «Безпека» вплетена в усе на світі. Відомо вам се, чи не так? Записи розмов телефонних, пошуки в мережі, книги, взяті в бібліотеці, банківські справи… геть усе. Вся ся інформація збігається до однієї великої, охолодженої зали, що схована десь у Юті. А на виході ми маємо цілу купу дивних збігів, що можуть бути цікаві таким, як я. От, скажімо, коли один і той самий чолов’яга купує по мішку добрив у п’ятнадцяти чи двадцяти різних крамницях, машина се зауважує. Тямите, до чого я веду? — Мабуть, — відказав Стів. — Або візьмемо такий випадок: поліціянт складає протокол. Вічно вони пишуть ті папери, бідолахи. Окрім всього звичного клопоту — прокурори, адвокати та курява на архівах, — один примірник іде до тих машин у Вірджинії. І під час останнього «просіювання» серед справ, що виринули на поверхню, була… — Моя? — стрепенувся Стів, раптом виявивши неабияку зацікавленість. — Ви знайшли щось, що змиє з мене сей бруд? — Анітрохи. Ваша справа не привернула уваги тих машин. Нічого незбагненного в ній не знайшлося. Та річ, що зрештою лягла мені на стіл, стосувалася пограбування банку. Пограбування вельми дивного, бісової матері. — У чім же полягає та дивовижа? — Почасти в тім, який куш зірвав грабіжник, — мовив Ервін. — Здебільшого під час таких наскоків чоловік бере тисяч десять, ну, п’ятнадцять. А часом і того не набереться. Тут же йшлося про триста тисяч, не менше. — Триста двадцять сім тисяч… — промовив Стів, — приблизно? — повторюючи суму, яку назвала та загадкова молодиця, згадуючи про вміст синьої сумки. — Ервін кивнув. — Аякже. Ця сама думка спала і мені на гадку. Хай там як, а пограбування вельми успішне. Значно успішніше, ніж будь-яке інше. Річ неабияка. Тож машина зацікавилася, і справу перекинули на мене. Одне, що могло б розтлумачити таку зухвалість — якби ті, хто се вчинив, були на те вишколені. — Стів насупив чоло. — Вишколені? Ви хочете сказати… державними структурами? — Хоч вір, хоч ні, але так. КДБ ще в сімдесятих проводило вишкіл саме з такого ремесла. Партизанські науки чи якась така бісівщина. Ми теж мали подібне, входило воно до курсу підготовки «Зелених беретів». Нині вже не те, та багато знань ще й досі блукають світом. Словом, тому мене й покликали. Подібні справи виринають що кілька місяців. Здебільшого, виявляється, що се пусте. — Так воно і тут, принаймні в тім, що не маємо жодних підстав гадати, ніби пані Сопаскі знається на якихось терористичних штуках. А от що лишається неясним — так се те, в які саме справи вона вплутана. Бо ж банківські службовці самі допомогли їй учинити се пограбування. Як таке в голові вкласти? — У чому ви вбачаєте дивину? — спитав Дорн. Ервін здвигнув плечима. — Таки те, що я мовив. Десь о третій пополудні пані Сопаскі — ваша Каролін — та ще одна молодиця, особу котрої ми не вивідали, увійшли до відділення банку на Оук-стріт, що в середмісті Чикаго. Зафіксували їх на камери у вестибюлі. Стояли в черзі, як покірні прочани, понад три хвилини. А як прийшла їхня черга, рушили до касирки, пані… — Ервін примружився, розбираючи записи, — Амріти Крішнамурті. Незнайомка спокійно мовила до неї тридцять сім секунд. А потім… та годі, самі побачите. Ервін увімкнув свого лептопа. Поклацав дещо у надрах програми, встиг на мить причинити віконця з непристойностями, а тоді натиснув «Відтворення». — Запис із камер спостереження, — промовив він. — Зі самого банку. Стів примостив лептопа на бетонній лаві. Дорн зазирав йому через плече. — Чому вона так вбрана? — спитав Дорн. Каролін виглядала цілком по-людськи, хоч і дещо застаріло — в джинсах та чоловічій сорочці, боса, — проте інша молодиця була в купальному халаті та ковбойському капелюсі. — А біс його знає, — відрізав Ервін. — Перша моя гадка була — дурман, але щось не те. Вона видається надто снозілляною. — До того ж, усі зуби при ній, — погодився Дорн. — Може, то якийсь інший одур. Ервін та Стів поглянули на нього з німим запитанням. Дорн здвигнув плечима: — Мабуть, з половина людей, що потрапляють до буцегарні під дією одуру, зодягнені саме в купальні халати. Така вже в них манера, чи що. — Вони замислилися на мить, а тоді Ервін кивком вказав на екран. — Ось тепер буде найцікавіше. Молодиця в халаті щось говорила до Амріти. Каролін простягла їй синю речову торбу, таку, з якою зазвичай ходять до гімнастичного залу. Пані Крішнамурті подала знак іншим двом касирам, і ті, зібравшись, припали до слуху. Жінка в халаті промовила ще кілька слів, а тоді торкнулася долонею щоки кожної з них. Опісля касирии розійшлися по місцях і заходилися наповнювати мішки грошима. Працювали вправно, не гаячи часу, спинялися хіба що для того, аби відкинути вбік барвники та поодинокі банкноти. — Се мічені гроші? — спитав Дорн. Ервін ствердно схилив голову. Відео тривало заледве три хвилини. Коли морок екрана поглинув зображення, Стів повернув йому пристрій. — Усі вони причетні, — мовив Дорн. — Еге ж. — Ервін ледве стримав бажання висміяти таку очевидну істину, але прикусив язика: Дорн йому був конче потрібен. — Аякже, причетні. Та пані, Крішнамурті, була там, як то кажуть, головною над гілкою. Дванадцять літ на тій посаді перебувала. Двоє інших — по року кожен. Ніхто з них на жебрацтво не чихав і в боргову яму не падав. Та й службу таку, певно, не отримав би ніхто, якби мав за плечима лихе минуле. Але ж як завзято вони в той мішок набивали, гадаєте, ні? — Дивно се. — Дорн схилив голову. «Дивно?» — подумав Ервін, проте вголос нічого не сказав. «Може, так само дивно, як чоловік, що десять літ жив по совісті, а раптом наважився на грабунок та ще й вбивця поліціянта? Може, й так» . Але про се він говорив пізніше. — Отож бо й воно, — продовжив. — Пішов я до них, порозмовляв. На вигляд — люди як люди, поважні. Усі, як один, відали, де кнопки тривожні сховані, не вдалися до паніки, але жоден, жоден, кажу, до тієї кнопки не доторкнувся. — А чи мовили вони, чому саме так учинили? — Не відразу. Спершу зажадали адвокатів, сховалися за законом, мов за муром. Але як тільки запевнив їх, що до буцегарні не потраплять, одна з молодших розв’язала язика. Каже: «Не чіпала сигналізації, бо була надто зайнята пошуками барвників та передавачів». Отак просто, без тіні сумніву, уявляєте? Запитую, навіщо їй те знадобилося, а вона: «Не відаю». І знаєте, здається, я їй таки йняв віри. — Ервін гірко всміхнувся. — По правді мовити, я в глухому куті. Через те й прийшов до вас. — Що маєте на думці? — перепитав Стів. — Сподівався, може, в вас з’являться якісь світлі гадки. — У мене? Ервін кивнув: — Ви провели із нею часу більше, ніж будь-хто інший. Може, в тому записі впало в око щось таке, що розбудить пам’ять? Він дав йому хвилину на роздуми. Його погляд знову ковзнув до тієї химерної картини на стіні. Форми в пітьмі були наче чорне на чорному, та здавалося, що можна було майже… — Гадаєте, касири теж у змові? — Ні, — відказав Ервін. — Не гадаю. Я зробив для них усе, що було в моїй силі. Роботи вони позбулися, та, певен, до судилища не дійде. — А ви певні, що на тому записі саме Каролін? — Відбитки збіглися. — Звідкіля ж ви відали її ім’я? Збіг відбитків вказує лишень на зв’язок між двома ділами, але для імені треба було ще щось. Кмітливий хлопець. — Книги народжень, — відказав Ервін. — Лікарняні архіви. — Я й не відав, що се технічно здійснено. — Очі Дорна звузилися. Ервін знизав плечима. — Вік живи — вік учись, чи не так? Я, можна сказати, Око Всевидяче. Маю доступ до таємниць, про котрі ви й гадки не мали. Хоча, правду кажучи, небагато ми про неї вивідали, хоч наші майстри неабиякі знавці. Як вони те величають? Видобуток даних? — Ервін удав із себе невігласа. А сам же свого часу праці писав саме про се, про видобуток даних. — Чував я про се, — мовив Дорн. Ервін був майже певен, що чоловік зухвало бреше. — Та бодай з ним. Суть у тім, що наші книжники майже завжди приносять якийсь ужинок. Але не сього разу. Я вже схиляюся до думки, що вони нічого не вивідати, бо після певного віку про пані Сопаскі в архівах — ані пари з вуст. — Що маєте на думці — «після певного віку»? — перепитав Стів. — Ну, до літ восьми вона фігурує в записах, мов будь-яке інше дитя. Свідоцтва про родини, щеплення, школа… — Він порився у своїй теці, витяг світлину вісім на десять і підсунув її через стіл. — Се другий клас пані Ґілеспі. Каролін — на задній лаві. Стів прискіпливо оглянув знімок. Ервін чекав, що в очах Стіва спалахне іскра здогадки, але марно. — Може, примітили ще щось на картці? — А слід було б? — Може, й ні. Я мав куди більше часу, аніж ви, аби роздивитися. Може, й ввижається мені щось намарне. Та глянь-бо на дівчатко у другому ряду, третє праворуч. Нікого не нагадує? Стіву знадобилося ще кілька митей. — Чи не здається… се дівчатко подібне до іншої жінки, що була при грабунку. Та, котра найбільше патякала. Той самий ніс, та сама подоба лиця… — Еге ж, — мовив Ервін. — Я й сам про се подумав. Дівча звати Ліза Ґарза. Ми намагаємося вивідати, де її носило і що вона чинила останні чверть століття. — Він пильно, не зводячи очей, подивився на них. — І про неї — ані вісточки. Геть нічогісінько. Дорн тихо присвиснув. Побачивши, що вони готові, Ервін витяг свій головний козир — pièce de résistance . То була вирізка з газети. Підпис під нею гласив: «Рятуються від літньої спеки! Семирічна Каролін Сопаскі спускається з водяної гірки». Щире дівчатко з випалим переднім зубом котилося по довгім шматку пластику, осяяне іскристим вінцем бризок. Позаду галасувала дітвора, чекаючи на свою чергу. — Ну, а ся світлина? — запитав він. — Може, помітив… — Він урвав на півслові. Принюхався. Спершу не міг збагнути, що за дух, а тоді зрозумів. Кров . Миттю перенісся він назад, в Афганістан. Рука мимоволі потягнулася до М16, якої не було. Десь удалині почувся зойк жінки, а за ним — постріл. Далі ще два постріли і глибокий, гучний регіт. А потому — лише крик.