Розділ 4.5 — Гроза

Минуло заледве тридцять митей, як Ервін почув бряжчання ключів у замкові. «Трясця твоїй матері» , — вилаявся він подумки. Двері відчинилися, і на порозі з’явився брат сержанта Роджерса, скорчений на долівці, з низько схиленою головою, весь в сльозах. Лівою рукою він вказав на Стіва, права ж бо, як помітив Ервін, була розтрощена щонайменше у двох місцях. — Се він, — прохрипів бідолаха. — Благаю… В мене немовля… Ервін ледве встиг осягнути сказане, як голова Роджерса розлетілася, мов стиглий гарбуз. Він безсило осів на підлогу — коротке, безглузде життя скінчилося милосердно швидко. А тоді через тіло, мов через непотріб, до каплиці ступив найдивніший нелюд, якого Ервінові доводилося бачити. Високий, плечистий біляк, «добротний зразок» — як казали колись у бувалі часи. Перша думка, що майнула в голові Ервіна: чоловік розмалював себе червоною фарбою, наче якісь дикуни з далеких тропічних нетрів. Ні. То не фарба. Кров. Стікав він нею від маківки до п’ят, а подекуди до тіла прилипли шматки сирого м’яса. З плеча звисали, мов гірлянда, кілька ліктів чиїхось нутрощів. Велетень розкручував над головою важкий пірамідальний тягар на довгім ланцюзі. На іншому кінці, закріплений на жовтім металевім держаку, виблискував тесак завдовжки з мачете. Се що — бронза? А ще… хай йому грець, що за марення? Ервін спершу відмовлявся вірити власним очам, але на тому чудовиську справді була балетна пачка. «Гм, — подумав Ервін, — не щодня побачиш таке видовище». — Е-е-е-ште-е-е-ве? — прохрипів велетень. Його очі нишпорили між Ервіном, Стівом та Дорном, мов турелі на бойовій машині, шукаючи ціль. Говір був чудний, Ервін такого зроду не чув: свистячі звуки він розтягував наче «еш», а голосні тягнув неприродно довго, мов з-під землі. — Е-е… Стіве? — озвався Дорн. — То ти за Стівом прийшов? — Не варто, — урвав його Ервін, відчуваючи біду. Очі велетня вп’ялися в Дорна. — Е-е-е-ште-е-е-ве? — Оце він! — вигукнув Дорн, тицяючи пальцем у бік Стіва. — На потворнім лиці заграла широка посмішка; зуби були мов поїдені іржею. — Е-е-е-ште-е-е-ве? Дорн кивав головою з комірним завзяттям, на мить ставши схожим радше на якогось навіженого гультяя, аніж на поважного правника. — Еге ж! — вигукнув він, тицяючи пальцем у бік Стіва. — Се він! — Юристе, стримайся, я не думаю, що… — почав був Ервін. Та не встиг домовити, як велетень, швидкий, мов пантера, опинився поруч зі Стівом. Він обійняв його, легенько торкаючись щоки гострим лезом тесака. Професійне око Ервіна вмить зауважило: лезо те не фабричне, а куте вручну — нині такі речі рідкість. І гостре, певно, як бритва. — Е-е-е-ште-е-е-ве? — Гм… еге ж, — ледь чутно промовив Стів. — Це я. Велетень повів ножем уздовж Стівової щоки, не притискаючи надто сильно, аби не розрізати шкіру. А тоді, з рухом настільки блискавичним, що Ервін навіть зором не встиг його вловити, важкий пірамідальний тягар на кінці ланцюга злетів у повітря і вщент розтрощив Дорнові нижню щелепу. Вона не просто була пошкоджена — вона вмить зникла. Мабуть, частину її вбило глибоко в горло, а решта розлетілася довкола — хтозна-куди, геть уся на друзки. — Гудбой, — мовив велетень до Стіва. — Ходім. Дорн, затьмарений нестерпним болем, не відразу збагнув, що вчинилося. Він повільно підніс тремтячу руку до обличчя, обмацуючи те, що зосталося від нижньої щелепи. І саме в ту мить, коли прийшло усвідомлення жахливої втрати, перші краплі крові, мов теплий дощ, почали скроплювати його сорочку. Очі розширилися, наче в покійника. — У-у-х! — вихопилося з нього. — У-у-у-х! Він почав підстрибувати на лаві, мов дитина, що сил немає стримати нужду. — У-у-х! У-у-у-х! Стів і велетень спостерігали за ним: Стів — із заціпенінням, велетень — з легкою, ледь помітною усмішкою, від якої на його щоках виступили ямочки. Хвильку по тому він почав перекривляти Дорнові стрибки. Глянув на Стіва та Ервіна так, наче ділився веселощами з добрими приятелями, вказав пальцем на Дорна і засміявся: — Ух! Ух! Стів ніби не чув нічого. Очі вп’ялися в ту криваву потвору, що колись була обличчям Дорна. Усмішка велетня зів’яла. Він перевів погляд на Ервіна. Те, що він побачив у його очах, йому не сподобалося, і посмішка геть щезла. Він лише знизав плечима. Ще мить — і тесак, що був на іншому кінці ланцюга, блискавкою злетів у повітря, ввігнавшись по саму рукоять у Дорнову очницю. Гострий край леза вийшов крізь потилицю, жовтуватий від мозку та залитий юшкою. Ервін встиг лишень помітити тонкий срібний ланцюг, що тягнувся від руків’я до руки вбивці, як той знову блиснув у повітрі. Дорн повалився вперед, і голова з глухим, важким стуком обізвалася об бетонну лаву. Кров та очна рідина повільно стікали на долівку, розпливаючись багряною калюжею. Тиша в каплиці стала такою гучною, що аж у вухах дзвеніло. Велетень на мить насолодився заціпенінням. Підморгнув Ервінові, а тоді знову взявся розкручувати важкий тягар на ланцюзі. Ервін збагнув: се його остання година. Та розум — вірний слуга, що не раз рятував його з халепи протягом літ, — не зрадив і нині. Він окинув безглузде вбрання велетня: коричневі черевики з відрізаними носками, бузкова балетна пачка — пачка? Хай йому шляк, що за марення? — старий бронежилет, певно, іще ізраїльський, та червона краватка. Згадався йому випадок із грабіжницею в халаті та ковбойському капелюсі. — Скинься-бо словом, — мовив він, намагаючись зберегти спокій. — Чи не знаєш ти, бува, дівиці на ймення Каролін? — Велетень здивовано повів бровою. — Каролін? — Ланцюг, що досі виписував кола, сповільнив свій плин. Ервін, чиї інстинкти, гартовані десятиліттями поруч із душогубами, досягли гостроти леза, подумав: «Нині головне — не виказати страху. Побачить жах — лише збудиться, мов хижак на запах крові». — Еге ж, — промовив він недбало. — Каролін. Та ще й Ліза. — Що… кажеш… Каролін? — прохрипів велетень, знову викривляючи слова. — Га? — Ервін приклав долоню до вуха. — Повтори, друже, не розчув я. — Що… кажеш… Каролін? — Він загрозливо повів лезом, підкреслюючи кожне слово. Зі шлунком, що зав’язався у такий тугий вузол, як колись під час морської ловитви, коли на гачок сіпнувся справжній «гігант», Ервін промовив: — Еге ж, ми з Каролін знаємось ще з давніх-давен. Вона не раз, а тисячу разів казала: «Ервіне, коли тобі щось буде треба, будь-що на світі, просто мовиш ім’я моє — Каролін — і я примчу до тебе, мов на крилах». Ми з нею, знаєш, друзі нерозлийвода. — Велетень насупився, спантеличений такою мовою. — Каролін? — Авжеж, — підтакнув Ервін. — Каролін. — Очі велетня звузилися, повні підозри. — Нобунаґа? — Еге ж, Нобунґа. І він також, так-так. Тієї ж миті він зрозумів, що ляпнув зайве. Не Нобунґа , а Нобунаґа . Трісця твоїй матері. Очі велетня звузилися в щілини. Він знову взявся розкручувати свій пірамідальний тягар. «Як тільки кине, — гарячково міркував Ервін, — подамся праворуч, стрімко праворуч, і схоплюся за ланцюг, коли вдасться, хоч він і швидкий, мов блискавка, клятий катюга…» Велетень кліпнув очима. Подався вперед, звівши брови до перенісся. Раптом очі його розширилися в нестямі — Ервінові згадалося, як витріщився брат Роджерса, коли вгледів його ім’я на паперах. Він тицьнув пальцем: — Ти… Ервін? — Гм… — прохрипів той. — Натанз? — Велетень притиснув долоню до плеча, ніби воно було поранене, а тоді заходився показувати, як веде вогонь із ручного кулемета, виписуючи дуги в повітрі й власноруч стримуючи натиск незчисленного війська. Ервін миттю зважив усе: ізраїльський броник, очевидне божевілля свого візаві. «Хай воно все йде до біса», — майнуло в голові. — Еге ж. Натанз. Велетень глибоко вдихнув. Спинив обертання піраміди й виструнчився в позицію, що віддалено нагадувала військову стійку, проте ноги стояли надто широко, а груди випнуті з надмірною гординею, невластивою жодній армії. Тоді, тримаючи спис суворо вертикально в лівій руці — мов у почесній варті? — він підніс правий кулак до грудей і гучно вдарив себе в серце. Потому вигукнув щось такою мовою, якої Ервін зроду не чув. Ервін не збирався віддавати йому честь — не цьому страховиську — проте схилив голову в знак згоди. Що ж, бувають дні, коли доля грає з тобою в такі ігри. У коридорі почувся брязкіт набоїв, що сипалися на кахель, стишене прокляття та виразний брязкіт затвора, що зводився. AR-15, не інакше. Поліція все ще не складала зброї. Ервін і велетень водночас озирнулися до дверей. Велетень насупився: те, що діялося надворі, було йому не до смаку. Тієї ж миті, одним ударом у щелепу, він звалив Стіва з ніг. Той осів, приголомшений, але при тямі. Велетень закинув його на плече, і вони обоє щезли в коридорній темряві. Ервін почув постріли, зойки, а за ними — глибокий, гучний регіт. Він відчув такий приплив життя, якого не знав від самих афганських літ. Кров у жилах клекотіла, наче в молодого. Він підвівся, шукаючи зброї. Гвинтівка, яку він чув раніше — та сама AR-15 — була геть покручена. У роздягальні пощастило роздобути пістолет, але було вже пізно: велетень зі Стівом зникли. Ервін подався слідом, орієнтуючись на кривавий слід босих ніг. Захисні двері були підперті: на порозі лежала огрядна жінка з брудними стопами. У грудях її зяяла діра завбільшки з долоню. Крізь неї Ервін угледів велику судину — певно, аорту — пошматовану на дрібні клапті. Худорлява дівчина з татуюванням «Skynyrd», наче неушкоджена, навколішках схилилася над нею, дивлячись у порожнечу скляним поглядом. — Бев? — мовила вона. — Беверлі? Ервін хотів було сказати, що Беверлі вже подалася в гості до Ронні Ван Занта та самого Елвіса, та передумав — хтозна, чи доречно таке гомоніти. Лиш поплескав її по плечі, як міг, лагідно. Вестибюль захлинувся в крові. Нутрощі звисали з металевих стільців, освітлювальних приладів та стійки, мов огидні гірлянди. Товсті скалки куленепробивного скла вкривали долівку, наче крижане кришиво. Подібне він бачив лише раз, коли іракську лімузину поцілив снаряд із збідненим ураном із «Тандерболта». Ервін простував крізь бойню, приглядаючись, чи не знайдеться живої душі, та дарма. Старшого констебля, що ще донедавна походжав надворі, палячи люльку, було обезголовлено. Де поділася голова — лишилося таємницею. Він стояв над полеглим довгу хвилину, стуливши губи, поринувши у роздуми. Десь на заході зблиснула блискавиця. Хтось у вестибюлі нестямно кричав. Ервін нахилився, обшукав кишеню покійника, витяг пачку «Мальборо» та запальничку, після чого подався назад, до каплиці. Увійшовши, він зачинив двері ногою. Знайшов місце, звідки міг би оглядати ту химерну картину, і сповз по стіні, поки не відчув твердість долівки під собою. Гудіння люмінесцентних ламп ятрило пам’ять — здавалося, то не світло, а хмара мух, що в’ється над мерцем. За якусь часину сюди нахлинуть сирени, лазаретні карети, загони швидкого реагування, розпочнуться слідства та допити. Він витрусив цигарку, запалив і затягнувся глибше, насолоджуючись легким дурманом, що вдарив у голову. На лаві перед ним лежала вирізка з газети — Каролін на водяній гірці. На задньому плані, на світлині чвертьвічної давнини, хтось, надзвичайно схожий на десятирічного Стіва Годжсона, терпляче очікував своєї черги. «Трясця , — подумав Ервін. — А я ж так хотів розпитати його про се» . На стіні над ним Христос — чи хтось інший — простягав руки, наче стримуючи саму пітьму творіння. Він знову почув гуркіт, тепер уже зі сходу, куди ближче. Гроза .