Розділ 5.1 — Найвезучіша кура в цілому світі

— Овва, — мовила Аліана. — Ти не жартував. У тебе справді леви на подвір’ї. — Аякже, — відказав Маркус. — Точнісінько як у тому кіно про гангстерів! — Він вишкірився, і Аліана подумки оцінила його золоті фікси: щонайменше на двадцять тисяч реалів потягне, не менше. Скільки б се було на долари? А чи не більше, ніж її ненька за рік миття підлог виборсувала? Аліана зналася на тих «гангстерських пристрастях» вельми поверхово, проте з його тону второпала: має бути вражена. — О-о, любий, — протягнула вона, посміхнувшись, і провела нігтиком по його передпліччі. Десь за кілька сотень кроків позаду все ще гула вечірка — важкі баси, регіт, хлюпіт води в басейні, — але вони відійшли достатньо далеко, щоб розкішні хороми Маркуса сховалися за деревами. Стояли на бетонній стежці між двома глибокими, освітленими ровами, де серед штучного каменю та кущів причаїлися хижаки. Маркус розвернувся до неї, ступивши крок за ту невидиму межу, яку зазвичай окреслюють словами «просто приятелі». — Отого великого самця звати Дрезден. А он того, — він тицьнув пальцем ліворуч, — звуть Нагасакі. Для своїх — просто Нага. — Аліана примружилася. — Дивно… Я гадала, леви мусять мати гриву? — Маркус лише головою похитав. — То лиш у самців вона буває. Ти що, світла білого не бачиш, чи телевізора зроду не мала? Аліана змусила себе посміхнутися. Зростала вона в такій нужді, що й про телевізор годі було мріяти. — А вона ще й дрібна, — мовила вона, кивнувши на самицю. — Так вона ж іще не доросла, наполовину лише. Гадаємо, то його дочка. Вона обернулася до іншого рову, де лежав самець. Голос їхній потривожив його сон. Тепер звір не спав — пильнував, впившись у неї немигаючими жовтими очима. Аліану пройняв дрож, і вона мимохіть притулилася до Маркуса. — Величезний… — прошепотіла вона. — Живу на широку ногу, — відрізав Маркус. Він пустив густу сизу цівку диму і розкинув руки, охоплюючи наче все довкола: і рови з левами, і сорок десятин доглянутої землі, і трисажневий мур, що оточував маєток. Маркус — у вузьких колах відомий як «Малий Зет» — оселився в Коннектикуті, на землях, що колись служили прихистком для вельможного фінансиста. Він обняв Аліану за плечі, притягуючи ближче до прірви, аби краще роздивилася звіра. — Ну що, — кинув він з усмішкою, — хочеш, розбуркаю і ту, другу? — Ні! — випалила Аліана занадто квапливо. — Тобто… ні, не треба. Хай спочиває. Великий лев поклав голову на лапи й знову склепив повіки. Аліана пригорнулася до Маркуса, тамуючи чхання від їдкого тютюнового диму. — Що з тобою? — запитав він. — Та нічого. — Але коли вона глянула на сплячого звіра, щось давнє й тривожне ворухнулося в її душі. До того, як стати моделлю, вона жила в малому селі, край Пантаналу. Напади ягуарів там не були дивиною. Одного хлопчину, її однокласника, хижак задер. А якось вона бачила селянина — шкіра на голові звисала лахміттям, а обличчя спливало юшкою. — А вони… скажи, чи можуть вони звідти вибратися? Маркус лише головою хитнув. — Ані в якім разі. Рів сей п’ятнадцять футів завглибшки. Звідси того не видно, але стіни нахилені так, що не вхопишся. Жодної віри, що викараскаються — не мають як. — О… ну, се добре, — мовила вона, силуючись видати спокій у голосі. — Неймовірно, любий. Вражає. Може, повернемось до гулянки? — Зажди хвильку. Спочатку треба їх нагодувати. — Він вишкірився. — Хочеш на рибалку? — На рибалку? — Ходи за мною, — кинув він і рушив узбіччям рову до стежки, що губилася в хащах. — Не знаю, Маркусе… темно там, — вона озирнулася на маєток. Гулянка була в самому розпалі. Зі стереосистем на всю околицю гриміла його нова пісня — «Pimp Hand». — Та й вино моє скінчилося. — За мить добудемо ще вина. Ходи, се видовище варте того, сміху буде — не натішишся. У хащах, куди він кликав, панувала густа темрява, але на його руці виблискував Patek Philippe. А ще… він обіцяв зняти мене у своєму кліпі. Може. — Гаразд, — мовила вона, зітхнувши. — Нехай буде по-твоєму.