Розділ 5.2 — Найвезучіша кура в цілому світі

Щоночі великому левові марився один і той самий сон. Золотисті трави лоскотали йому вуса, а легкий вітерець доносив духи антилоп і зебр. Сонце хилилося до закату, і довгі тіні баобабів простягалися по землі. Дім. У сновидінні Дрездена його донечка ще була зовсім крихітною. Семенила слід у слід за ним, ховаючись у його затінку — так само, як колись сам Дрезден ходив за власним батьком. Навчав він її мудростей їхнього роду: де шукати схованки-водопої, як безшумно підкрадатися до здобичі проти вітру, які слова мовити, аби вшанувати лісового бога після вдалого полювання. Світлий то був спомин, лагідний сон. Та ось лине переміна… Дрезден ураз задерев’янів посеред кроку, піднявши передню лапу над самою землею. Нагострив вуха, подався вперед, силячись піймати найменший шелест, принесений вітром. Нага теж почула се — гуркіт глибокий і дзижчий, схожий водночас і на звіриний рик, і на гнівний рій бджіл, хоч насправді ні на те, ні на те не подібний. Звучало теє як дзенькіт холодного заліза. Звучало теє як люди. «Зажди , — мовив він до Наги. — Пильнуй» . Вона лиш махнула хвостом, даючи знати, що прийняла наказ. Айбо Дрезден був куди старшим, ніж звичайно бувають молоді батьки, і геть забув уже, як то — юнати й бавитися. Не помітив він хитрого блиску в її очах. Лишив її тоді та поповз крізь високі трави — низько, повільно й безгучно. У сні своєму він іще не відав страху, ні. Та та частина його єства, що не спала, жадала геть иншого, хоч чого б там не було: схопити своє дитя і тікати без огляду, дерти й шматувати зубами теє лихе, що принесло людський галас у його світ. Та звісно ж, не міг він учинити нічого. Така вже доля скрізь мариво брести. Підвівся Дрезден серед трав у повний свій зріст. Очі його грали у присмерках двома вогниками, обрамленими чорними тінями буйної гриви. Газель, за якою чатували, угріла його та кинулась навтьоки. Та йому байдуже було. Увесь світ його згорнувся тепер до того дзижчого гуркоту, а за мить — і до бурої хмари куряви, що виросла за ним. Стежив за ними Дрезден із тривогою на серці. Знав він людей і зброю їхню розумів надто добре. Та ось тривога перекинулася на крижаний жах. Нага не стала чекати. Нага не стала пильнувати. Замість того подалася просто до людей із молодечою хоробрістю та бундючністю. На очах у нього чоловік підняв рушницю до плеча, брязкіт і білий димок — і Нага впала. Заревів Дрезден страшним голосом і востаннє полетів через велд, не дбаючи про жодну небезпеку, прагнучи лише одного: вхопити здобич, що посміла кривдити його донечку, роздерти, розшматувати, вирвати саме життя з неї. Та посеред цього шаленого бігу побачив він раптом, як люди знову звели ті палиці до плечей, відчув пекучі жала у своїй спині й шиї. І в одну мить ноги підломилися, тримати його більш не могли. Уві сні Дрезден уже знав: прокинеться він на чужині, отямиться в пастці з високими мурами — слизькими для лап, надто крутими для стрибка. Не буде звідти порятунку. Вся решта його віку простелиться попереду, гірша за будь-яке мариво. Та найстрашніше — заберуть і Нагу. Не вберіг він свого дитяти. Важким каменем лягло те усвідомлення на його серце. Прокинуться вони обоє під чужими зорями, і всі дні та ночі її життя будуть отруєні людським духом і брязкотом. *** Минули сезони і вже за далеким океаном Дрезден різко розплющив очі. У ямі біля нього стояли люди — троє, зовсім близько. Дрезден завагався: чи не мариться йому? Підвівши голову, він втягнув ніздрями нічне повітря — тхнуло горілим, а обрій палав химерним, неприродним сяйвом. Недалеко гуркотіли й брязкотіли чудернацькі механізми. Значить, наяву... Зібравши лапи під себе, він піднявся, видавши з грудей тихе, загрозливе рохкання. Звіряче єство ворухнулося в ньому вперше за довгі-довгі роки: якби ті прибулі підійшли ближче — стрибнув би стрілою; якби ж ні — підкрався б нишком, удаючи з себе… — Вечір добрий, — мовив один із трійці. — Вибачте за настирливість, лихого не замишляємо. — Говорив він мовою полювань, чисто й бездоганно, хіба що з ледь помітним тигровим акцентом. — Чи ви той, кого іменують Колючкою Світанку? Дрезден аж кліпнув очима. «Колючка Світанку» — так його колись наречив батько; він і гадки не мав, що знову почує те ім'я. Вражений до глибини душі, він змахнув хвостом: так, то він . — Добре. Я так і думав, що це ви. Звуся Майклом. Колись довелося полювати з прайдом Червоного Вітру, — він окинув поглядом яму. — Саме там я й почув про ваші халепи. На мить Дрезден втратив дар мови. Червоний Вітер кочував за добрий день дороги на захід від його рідних місць — лютий і шанований нарід. Полювати з ними? І то чоловік? Трохи згодом, розваживши все в думці, він видав горловий звук, яким зазвичай вітав інших левів здалеку: «Хто ти такий? Що тобі треба?» — Довга то розповідь... Почну з того, що є я названим сином Аблахи та учнем тигра Нобунаґи. Ношу на собі запах Нобунаґи й полюю поруч із ним. Се ж брат мій Давид, побитий навроком смерті, а се — сестра Каролін, теж із дому Аблахи. Вісті принесли ми про Нобунаґу. Чи дозволите приступити ближче? Аблаха? Дрезден добре знав те ймення. Був то відступник, одвічний ворог лісового Бога. Та зовсім інша річ — Нобунаґа. Старезний тигр, про котрого казали, ніби володар є він над усіма лісами світу. Дрезден підступив до чоловіка та принюхався, у точності як вчинив би, зустрівши побратима-лева. І справді — від чужинця тенькало тигровим духом. Хм… Дрезден надумав дотриматися чемності: коли хоча б половина з того, що говорено про Нобунаґу, була правдою, то виказувалося наймудрішим кроком. Він завмер, дозволяючи обнюхати себе у відповідь. Чоловік легко торкнувся носом його гриви та відступився назад — щиро й правильно, так, як личить чинити молодшому мисливцю за таких обставин. Дрезден схилив лоба в роздумах. Людей він загалом не жалував, а Аблаха був ворогом Божим. Та кожної ночі під цими чужими зорями Дрезден молився перед сном. Не жалівся на лиху долю, не нарікав, що за все життя праведне отак йому відплачено. Нічого не просив для себе. Благав лише одного: аби дитинча його здобуло шанс на життя поза цими ґратами. Щоночі він благав Бога прийняти його власне життя як викуп, віддати все за єдину ту ласку. Не відалося йому, як се могло стосуватися справи... та Бог умів дивувати й раніше. Дрезден опустився на задні лапи, підняв передню та швидко лизнув її. Жест сей виказував шану, хоч іще не гожо було зватися вітанням. Всупереч усьому, в нім прокинулася жадоба почути те, що мав сказати чужинець.