Розділ 5.3 — Найвезучіша кура в цілому світі

— Та той клятий лев пезнув за якісь п’ядя від мене, єй-богу не збрешу, — правив своєї Маркус. — Розлючений був — жах. Якби третій мій постріл не всадив його якраз куди треба… — Справді? — озвалася Аліана. — Аякже. Ділянка лісу, де вони товклися, з далекого пригляду здавалася дикою і непрохідною. А от зблизька — зовсім ні. Навіть без отих лампочок-манівців, що стежку позначали, щось у всьому тому тхнуло людською рукою та штучним доглядом. Пальми росли надто рівно, чи щось у тім дусі. Та хоч дикий гай, хоч ні, а Маркусів обнесений тином лісок був чималим. Шум гулянки ледь долинав сюди глухим шепотом. — Коротше, як уклав я того левиська спати, то просто підійшов та й узяв маля на руки. Малесеньке ж було! Тільки підняв, як зареве — і левиця-мати вже летить слідом, аж курка курчить. — І що ж ти вчинив? — Ну, поклав я те маля на землі. Та пізно вже було. Хитра сука тая матір виявилася — підкралася ближче, аніж батько перед тим, а самостріли наші та снодійні рушниці всі до єдиного порожніми стояли. Отож один із тубільців вихопив зброю та й угатив у неї. — Ой! Застрелили? Вона ж бо лишень дитинча своє боронила! — Аякже, загнали кульку! Вона ж готова була мене живцем зжерти. І щастя наше, що вклали її. Вона ж налетіла на одного з наймитів, що намети тягали, та всю руку йому розшматувала, поки сконала. Казали потім, що кінцівку ту зовсім одтяти довелося. Дещо з того, що роїлося в душі в Аліани, мабуть, таки виступило на її обличчі. — Та гаразд тобі. Я ж йому грошей дав, — зиркнув на неї Маркус. — Чого це ти? — Та нічо, — відказала вона. А тоді, прагнучи збити розмову на инше, запитала: — Давно воно ся стало? — Гм... то було десь через місяць після мого повернення з походеньок, виходить, уже й рік минає. Нага — так звали те левеня — значно підросла. Думаю маю фото, де стою, поставивши стопу на її бацька, а сам її на руках тримаю. А нині в неї вже й двохсот фунтів набереться, хоча це ще й півдороги до повної ваги. — Огось. А старий же який завбільшки? — Та хутко фунтів чотириста набереться? Чотирьох душ треба було, аби його підняти. А за дванадцять годин усі ми вже сиділи на літаку назад до Коннектикуту. — І дозволили тобі левів перевозити? — Маю дозвіл. Зрештою, це ж тобі не голі степи, а справжнісінький звіринець. Аліана озирнулась навсібіч і аж здригнулася. Зілля діяло, але геть не так, як хотілося б. Штучний ліс здавався темним-темним, глибоким і страшним. Гулянки вже й зовсім не було чутно. Чогось їй раптом пригадалася матір, Мей, і їхня остання сварка. Аліана приїхала з великого міста провідати рідних, але привезла замало дурману. За два дні їй скрутно стало. Знесилилась, нудити почало, тіло заломило. Збилася клумочком на тому ж соломнику, де спала дитиною, — уся в потняку, тремтить. Мей принесла їй миску фейжоади, келих води та холодну ганчірку, а обличчя таке м’яке, жалісливе у відблиску свічки. Аліана досі пам’ятала той біль у очах матері, коли з розмаху збила ту миску на долівку. Не хотілося їй їжі. Не їжа їй була потрібна. Наступного ж ранку втекла не попрощавшись — подалася до Сан-Паулу, до яскравих вогнів, нічних гулянок і чоловіків, готових дати все що завгодно за її ласку. І не шкодувала про те. Будь-що краще, аніж старіти вбогій у халупці на краю Пантаналу, марнуючи дні так само, як колись марнувала їх Мей. Та тут, серед тіней, обличчя матері знову постало перед очима. — Вертаймося назад, — мовила Аліана. — Мені щось... зябко. — За хвилину. Ми вже майже на місці. Ще кілька кроків — і стежка обірвалася на невеличкій галявині. Маркус відчинив потаємні дверцята в чомусь, що нагадувало стовбур дерева. Раптом довкіл усе залило яскравим світлом. — Отакої, — вона затулила очі рукою. — Що це за хороми? — Будівля схожа була на звичайнісіньку стодолу чи хлів, от тільки зведена на палях. — Квітник для курки, — кинув він. — Чоловік зі зверинцю наказав тримати їх якнайдалі, аби вони лев'ячого духу не чули. Бо від того смороду звірі шаленіють. Подібно до рушників та мармурових сіней, двері пташника були прикрашені вибитим вензелем із Маркусовими ініціалами, виведеними химерною старовинною в’яззю. На курятнику?! — Пальяс , — голосніше, ніж збиралася, вимовила вона. — Що таке? — Та нічо. — Вона обдарувала його своєю найкращою усмішкою світської левиці. Маркус усміхнувся у відповідь. — На, держи оцю штуку. — Він простяг їй довгу бамбукову тичку, до кінця якої була прив’язана тонка литва. — А нащо воно мені? — Кажу ж тобі, — відказав він, — йдемо на рибалку. Він широко вищербився. — Мабуть, краще перечекати надворі. Смердить там страшенно. — За мить ізсередини хліва долинув шалений гармидер — на п'яту частину сердитий курячий ґвалт і на одну розлючений реп-виступ. — Ану сюди, гадючо лихо! Квоктання, тріпотіння, кудкудакання. — Та щоб тебе чорти побрали! За кілька хвилин двері прочинилися, і на порозі з’явився Маркус, тримаючи дротяну клітку з двома курми. Птахи відчайдушно тріпали крилами, хоча, зважаючи на обставини, трималися ще доволі спокійно. — Дай сюди оту тичку, — кинув він. Вона простягнула йому бамбукове жердя. Маркус закинув його на плече, мов рибальську вудочку, а клітка в іншій руці на диво нагадувала рибальську скриньку. Він уміло скрутив петлю з мотузки на кінці палиці й шморгнув її навколо курячої лабети. Раптом до неї дійшло, що саме він задумав. — Ой, Маркусе, ні… Він обдарував її фірмовою усмішкою з обкладинки платівки, а золоті накладки на зубах блиснули на тлі білої шкіри. — Бандитське життя, малятко. Ходімо. — Він рушив назад тією самою дорогою, якою вони прийшли. Вона ступила слідом, та раптом зупинилася. — Маркусе? — Що ще? — Мені здалося, ніби там щось ворухнулося. — Він примружився у нічну темряву. — Певно, якась мавпа, — кинув він. — Маємо кількох у гіллі. Вони тобі не докучатимуть. Ходімо вже. Аліана шкандибала позаду, відчуваючи, як у грудях усе перевертається. Їй здавалося, що птиця починає тривожитися що ближче вони підходили до лев'ячої ями. Хоча й не вельми сильно. Була б моя воля на місці отієї страви для котяки — верещала б на всі заставки, майнуло їй у голові. Щастя їхнє, що такі дурні. За хвилю чи дві вони вийшли на невеличку галявину. Маркус ступив на місточок, що проліг поміж двома лев'ячими вирвами, й підвісив курку над прірвою. Він трохи відпустив мотузку. Нещасна птаха відчайдушно затріпала крилами, безпорадно зависнувши над безоднею, і пронизливо заквилила від жаху. — Ой, Маркусе, не роби цього... — Та дивись сюди! — хихикнув він. — Сміх та й годі. — Він похитував куркою на кінці литви. — Ану сюди, Дрездене, — гукнув Маркус. — Ходи сюди, хлопчику! Час вечеряти. — Сонечко, благаю, ходімо краще до... — Вона затнулася. Маркус уже не усміхався. — Малючку, що таке? — Дрездене? — промовив Маркус. — Ану йди сюди, старий. — Він перевів погляд з одного краю ями на инший. Аліана глянула туди ж. Вирва була овальна, глибока, та не така вже й велетенська — десь зо сорок футів у найширшому місці. На дні зеленіла травичка, боввَіли бетонні брили та кілька спиляних колод, що мали зображати дику природу, хоч виглядало це вельми штучно. З того місця, де вони стояли, яму було видно як на долоні, до останнього дюйма. — А де ж лев? — спитала вона. Маркус лише мовчки дивився на неї. Очі в нього аж покруглішали. Курка, звисаючи на кінці мотузки, знову обурено заквиліла. Маркус випустив з рук тичку. Птаха гепнулася донизу горілиць на якісь п'яді. Петля зірвалася з лабети. Трохи побивши крилами, курка вирвалася на волю, обірвала рештки мотузки й зачала поважно тупцяти дном, сердито кудкудакаючи. Ніхто не прийшов на галас. — Маркусе, а де ж лев? — Цить! — шепнув той, приставивши до вуст доглянутий палець із бровами в купу. Задерши спину, він витяг з-за пояса перламутровий дев'ятиміліметровий пістолет. — То він вирвався?! — шепотіла вона. — Як же мійва? Казав же, що ніколи… — Цить! — Маркус аж злився з темрявою, нашорошивши вуха. Згодом і Аліана дослухалася. Цвіркуни. Далекий гул магістралі. А десь біля двору — дзвінкий плескіт води і сміх. А потім зовсім близенько, зовсім поруч — тріснула сухої гілки галузка. — Маркусе? — ледь чутно озвалася вона. Він зирнув на неї. Німе обличчя промовляло краще за будь-які слова. Вольєр був порожнім. Порожнім і чорним, а в нічній темряві вже хтось мандрував.