Розділ 5.4 — Найвезучіша кура в цілому світі

— Маркусе, o que e? — Не відаю, — мовив той. Португальської не тямив, та й так усе було ясно . Тремтіла гілка зовсім поруч, хруснула густо. Звівши затвор на пістолеті, Маркус звів курок. Десь там, коло хати, безстидні дармоїди заливалися сміхом, вигравала третя пісенька з платівки, а в темряві хтось уже нишпорив. — Що ж нам чинити? Похитуючи головою в такт музиці, Маркус міркував: «Підземний схрон! Зоотехнік показував: поміж вольєрами — мури бетонні, залізні двері, тюремне віконечко». — Сюди, сховаймося! — Та ну до біса! — вигукнула Аліана. — Я назад у... — Раптом осіклася й охнула: — Маркусе? — Вона застигла. Менш ніж за п'ядь від них стояло те, по що вони йшли, — лев вищирив жовті ікла й зморщив морду. Обернулась Аліана з обличчям яснім, мов у сні: — Перекажи Мей, що я... — І кинувся звір. Полетіли купою на землю в пилюці й камінні. Головою об долілку — туць! Заборсалася трохи, та вхопив її лев лаписьками завбільшки з лопати. Миттю впився зубами в шию. Голову схилив так, що дивилася просто на Маркуса — тихо й покірно, наче змирилася. Ще мить — і став Маркус членом вельми тонкуватого клубу. Скільки там тих очевидців, що бачили аж два левові напади поспіль? Одиниці на цілім світі. «Круто, малий» , — промайнуло в голові, і тут же намочив штани. А за двісті кроків гуляла вечірка. Якась курка з товстим акцентом торочила: «О-о-о, бо-о-же!», і той вереск різав вуха, немов шилом у серце. «Ненавиджу, бляха, цих дружків, — подумав. — До біса все. Квітів тих і понтів більше не треба. Завтра ж іду на льотні курси!» Реп же ніколи й не був йому до душі — так прибилося само після шкільного концерту. Як зміг Девід Лі Рот піти в парамедики, то й він пілотом стане. Звір, закривавивши писок, звів погляд від тіла Аліани та люто заричав. Маркус заверещав. У штанах стало гаряче й важко. Наздогад випалив три кулі з дев’ятки — мимо, піднявши стовпи пилу. У теплому повітрі ночі вдарив у ніс сморід. Скімлення виривалося з грудей, а в голові крутився той підземний схрон. Вхід — по той бік вольєрів, крихітне муроване укриття під залізними дверима, що й лев не проломить. «Там порятунок». Не озираючись на Аліану, він щодуху дременув у темряву. Денця ліхтарів на стежці згасли. Двері ховалися в густих чагарниках за високим живоплотом — Маркус і не помітив, як з розгону влетів обличчям у залізо, розбивши густу кров на губах. Але болю не чув. Уся жаха навалилася однією думкою: ключі... ключі висіли на цвяшку на кухні. — Та ні... — заскиглив він. — Ні, ні, ні, ні… — Тремтячою рукою вхопився за ручку, певний, що замкнено, а вона — клац! — і легко подалася. — Дякувати Богу! — заверещав, рвучи двері. — Дяку… І заскімлив від жаху й несподіванки. На верхній сходинці стояв кремезний чолов’яга, затуляючи дорогу. Час наче згуснув. Велетень був страх який широкий у плечах, але... до біса! — напнутий на бузкову пачку-спідничку! «Звідки цей клоун?! Балерина недобита!» — промайнуло в голові. Сон не сон — байдуже ! Аби з дороги заступив. Маркус лівою рукою хотів відштовхнути дивака, а правою — пригрозити пістолетом. «Яка там загроза, пристрелю на хрін!» Спалах — і вмить переломило пальці на руці. Отямився вже на землі. Глянув униз: мізинець і безіменний висіли на шкірці, а біла кістка стирчала назовні. Отоді й пекло вогнем уперше. Звів очі. Чоловік у пачці крутив у пальцях його пістолет, ловко вилучивши магазин фокусом бродячого ілюзіоніста. Він зухвало вищирився на Маркуса. Зуби його були темні, ледь не смоляні. Виступивши з напівтемряви сходової клітки, він обійшов Маркуса ззаду і, проходячи, кинув йому на коліна розряджений пістоль. Із чорної зіниці сходів виліз ще один — геть голий. — Ви гуртом на вечірку? — майнула в Маркуса думка, чи не підсипав хто дурману до його питва. Певно так! Мабуть, Вілсон хлюпнув тієї сухої дурі в його келих. Добряк Вілсон. Сміятимуться ж бо з того згодом. — Ану не смійте мені тут грішити по-содомському! Не терплю содоми в моїй… — Цвенькаєш марно, — озвався жіночий голос із пітьми. — Он туди зирни. Леви. Маркус роззявив рота, та одразу й затулив. Заперечити не було чого. Заговорив уже тихіше: — Ви що за чортівня? — Жінка ступила на світло. — Я Каролін. Сеє Майкл. А се — мій брат Давид. — Та здорові були, приємно познайомитися, а тепер дай біса руку, щоб ми… Вона заперечливо похитала головою. — Ні. — Як се — «ні»? — раптом щось прояснилося в його затуманеному розумі. — Стій-но... то не ви часом моїх левів на волю пустили? — Ми. — Та якого ж лиха ви... Ви з глузду зсунулися? Може, ви з тих бісівських захисників звірини? Вона знову мотнула головою. — Не відаю, що воно таке. Ні. — Хай йому грець, плювати. Просто з дороги зِійдіть. — Ні. — Як хочете. — Він сперся лівою рукою о долівку, збираючись підвестися. Коли ця відьма знову стане на заваді, я її… Тяжка тінь упала на нього. Маркус звів очі вгору. — Надумаєш йти, Давид учинить лихо, — мовила вона. — Може, й невелике, а може, й добряче скрутить. Не варто й пробувати. — Маркус окинув поглядом здоровила, зважуючи силу. Плечі його поникли. — Чого ж вам треба? — затухлий голос зовсім утратив завзяття. Давид усміхнувся. — Маю передати звістку, — промовила жінка. — Від кого? — Се слово від Дрездена. На мить йому здалося, що йдеться про місто. — Ти про того лева? Той Дрезден? — Еге ж. А чому ти його так кличеш? — Дрезден і Нагасакі? То ж бо з війни якоїсь… Поруч почувся сміх. Маркус озирнувся: здоровенний Давид привітно гукнув «бабах!», зображуючи руками вогненну кулю. — Еге ж, — кивнув Маркус. — Бабах. Посміхаючись у вуса, велетень поплескав його по плечу. Маркус відповів щирою, хоч і прихованою посмішкою. Нарешті хоч хтось збагнув! Той момент став найгорішнішою точкою всього його дня. Жінка присіла навпочіпки, зрівнявшись із ним поглядом: — А чи дивишся ти телевізора? — Питання доходило до тями з добру хвилину. — Якого біса тобі до того? — Вона знову перепитала, терпляче так. — Чи дивишся ти телевізора? — Я... — Маркусові очі забігали довкола, шукаючи порятунку. Звідусіль нависали хащі. Не варто перечити шаленим . — Еге ж, дивлюсь. — Доводилося бачити передачі про лови в Африці? Як лев валить зебру чи гну? — Маркусу не до вподоби була та розмова. — Та... бачив начебто. — Хоч то була не зебра, а якась серна. Тав-бо й лад. — Добре. Те, що ти бачив, зветься... — вона щебекнула щось до голого чолов'яги, а той забурчав в грудях, точнісінько як той лев. У Маркуса аж волосся на потилиці сторч стало. — Мовою полину та ловів те слово означає особливий спосіб умертвіння, — мовила жінка. — То є справа пошани. Найчастіше мисливець не має злості на здобич — просто він голодний, такий бо лад на світі. Коли дивився те диво, чи зауважив ти, що після певної миті зебра й не опирається більш? Маркус того не пригадував достеменно, проте пам’ятав ту серну, в чиєму череві рилися троє левів. Він гадав, що вона вже сконала. А вона підвела голову, глянула на те жахіття й знову відвернула очі. Був він тоді одурманений, і так його те вразило, що аж канал перемкнув. — Добре. Значить, відаєш. Жертва не сіпається, бо не знає болю. Лев торкається її по-особливому й вивільняє з юдолі скорботи. То є таїнство справжніх ловців. І коли смерть приходить так, леви мовлять... — вона кивнула на нагого мужа. Той забурчав, наче звір. — Твоя жона загинула саме так, коли тобі се важливо. Мук вона не зазнала анітрохи. Маркус згадав ту серну, що дивиться в об’єктив, згадав, як згасло світло в смарагдових очах Аліани. — Та є й інша смерть. Тоді, коли лев женеться не з голоду, а з лютої ненависті. На такі часи хижаки мають дотик, що лиш помножує страждання. Від того дотику дух здобичі навіки прикутий до юдолі болю, а мука подібна до того, як товчешся на дні без просвіту. Часто шкода буває така велика, що й душі не лишається, аби вернутися до країв Лети. Загиблі так пропали навіки — наче й на світ не народжувалися. — Її очі зімкнулися в промінцях зморшок. — Я бачила таке раз на віку. Страшне то видіння. — Вона щиро й співчутливо торкнулася його рукава. — Лев велів переказати тобі: саме такою смертю ти й згинеш. Маркусові очі бігали від одного до другого, шукаючи хоч якоїсь ознаки жарту. Та обличчя жінки було камінним. Чоловік у пачці зирив на нього жадібно, а в очах горіла жорстока, хижа іскра. Маркус і сам не відав, що гірше. — Тож... ви справді віддасте мене на поживу сьому страхіттю? — Саме так, — мовила вона. — Чого заради? — прошепотів Маркус. — Нащо вам таке? — Бо того жадає мисливець, — відповіла вона. — Ми зійшлися на тому. Така його ціна. Велетень у пачці ощирився до нього. Місячне сяйво блиснуло на вістрі його спису. — Коли визволимо його дочку та дамо йому вволю поквитатися з тобою, він стане нам оборонцем. Пильнуватиме нашого соглядача, як власне дитя. — Вона знизала плечима й підвелася. — Не так багато він просить. Справедлива плата, погодся. — Справедлива?.. Я ж… — Що ти? — Вона зиркнула згори, лицем ховаючись у тіні. Ані сліду від колишнього жалю. — Ти вдерся до левиного лігва. Замордував матір дитини його. Схопив їх із донькою та кинув докупи до ями. Хіба не так воно було? — Ну, та… ледве чи… — А заради чого? Нащо це вчинив? Хотів забрати в них життя, аби ревли та скалили зуби на потіху твоїм курвам? — Ну… та розумієш… ти ж бачила Обличчя зі шрамом , правда? Воно ж… — Замовкни! — кинула вона голому тубіземцю незрозумілою балачкою. Той відповів їй щось і завив по-левиному так моторошно, аж кров холола. — Вибачайте, — мовила вона. — Дивитися на сі звичаї не маю охоти. — Стій-но! — гукнув Маркус. — Грошей маю мішок! Можемо ж... Та жінка з голим зникли у сходах, що вели до Пташника, й зачинилися за собою. Здоровенний чолов’яга в пачці зиркнув на нього з усмішкою. — Слухай, брате, поможи, — благав Маркус. — У шоу-бізнес хочеш? Я б міг... Той лише широко всміхнувся та кивнув за спину Маркусу, на лісову гуркітню. Не бажаючи того, Маркус озирнувся. Дрезден із донькою стояли зовсім поруч, мов з-під землі виросли. А десь у безмежжі нічної тиші лунав переляканий голос дівчини: «Божечки ти мій святенький…» А в ямі, привільно та безпечно, кудкудакала курка.