Розділ 6.1 — Добра пательня брехні та щирих злиднів

Прокинувся Стів у літах так добрих тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомих, чи що. Хлоп’яча світлиця — у цьому не сумнівався. Стіни завішані паперами з естрадними манекенами — Wham!, B-52’s, Бой Джордж та інша погань, що привиджувалася з гімназичних літ. Поодаль полиця з касетами та стіна, лакована полароїдними цяцьками: отрочата в драних штанях куражаться перед світилом — кривляться, жили вип’ячують. На одній із карток двоє хлопців лобзаються. Стів кліпа очима. Де я, до бісової мами? Пам’ятав тюремну святиню, смердючого нелюда в пачці, що розправився з Дорном та вартовим. Згадка про пачку й цілування на фото нагнала страх чорний: чи не вдався дикун на паскудні втіхи, узявши за бранця? Але ж дума-мрія така серцю нестерпна. Розум розуму: пригадай . Пам'ятав удар у каплиці. А за хвилю — плив уже коридором кахельним на плечі в душогуба, споглядаючи тельбухи та обрубки кінцівок, немов на ярмарковім атракціоні жахів. Рука валялась на долівці — сама лиш рука. Дивовижно чиста, без кривавої муки, з мускулами, немов на анатомічній мапі. За кілька кроків виднівся напіврозрубаний вартовий. Чоловік літній, надвоє розсічений понад пупом. Хто ж учинив таке? — майнула думка. Ножиці велетенські? Половина обличчя світла, незбагненно спокійна, очі розплющені. Стів пізнав бідолаху, сіпнувся і… А за хвилю опритомнів уже тут. На столі біля ложа цоκало щось у стилі тих же таки вісімдесятих. Хто ж нині стругає багряний пластик під деревину? Годинник, щоправда, не йшов: хтось розтрощив його черевиком та обвів коло кукурудзяним борошном. Стів кліпав очима на сієї дивину, силкуючись збагнути хоч якусь розумну причину для такого безумства. Підвівшись, він обережно зазирнув крізь жалюзі в ногах ліжка, скривившись од металевого брязкоту. Голова гула. Сонце чи то сходило, чи вже сховалося за обрій. Спершу не міг збагнути, та ось двома дворами далі чоловік вернувся зі служби й витягнув пошту зі скриньки, а дітлашня ганяла м'яча на подвір'ї. Не світанок, отже. Проспав увесь день. Отримавши відповідь, Стів відпустив планки. Якби ж відав, що сі передсвітіння стане для нього останнім, певне, знайшов би хвилину насолодитися ним досхочу. На ньому й досі бовванів тюремний рогожний одяг. Се неабияк утішило по страхах перед напасниками, хоч і досі дивина. У шкафу ж — самі гармидерні штани та ганчір’я старосвітське. Обнишпоривши полиці, він одягнув чорні сподні — тіснуваті, та згодяться — і сіру гастрольну маїку. На грудях палахкотів яскраво-помаранчевий напис рок-гурту Heart, палаючи, мов жаринка. Слухаючи говір, він виступив у сіни. Там пашіло теплом і смачно пахло свіжою випічкою — чи то хлібом, чи бубликами медовими. У череві забурчало. Та під тим маривсь і сморід лихий, незнаний. Увімкнувся й дзенькіт металевий: дзеньк-скреб-клац . Знайоме щось. Дзеньк-скреб-клац. Стів зиркнув за ріг у світлицю. Здоровійко в пачці хропів на долівці проти телеекрана. Звуку не було, та на каналі історії нацистська арта громила Північну Африку. Стів очманів на мить: телевізор? Та ж він і мови нашої не тямить! На екрані Роммель зиркав у бінокль. А танки, певно, любить. Поруч валялася розтрощена таріль із тістечками шоколадними. Крихти липли до запеченої крові на вусах і грудях. Бронзовий меч із ланцюгом лежав під рукою. З десяток людей, чимало з яких виглядали не менш чудернацько, сиділи тут же у світлиці. Вони кинули на Стіва байдужий погляд, коли той увійшов. Поблизу дивана стояв чоловік в буденних споднях, нерівно підрізаних до колін — одна штанина вища за другу на п’ядь. Голий торс його густо зораний трикутниками: менші вписані в більші аж до чорної цятки посеред грудей. Побачивши Стіва, він поклав руку на плече жінці, що сиділа на лаві. Волосся її солом’яне, недбало обрубане, а замість одягу — верхня частина чорного купальника на манір спортивного топчика. Вона накрила його руку своєю та переплела пальці. Дзеньк-скреб-клац. У найтемнішому кутку світлиці сиділа на долівці жінка. Руки — самі мощі з обривків брудної сірої сукні. Довкола голови гули мухи. Доки Стів видивлявся, вона клацнула запальничкою Zippo. Дзеньк . Кресанула. Скреб . Зачинирила знову. Клац . Очі її не зводилися з місця, де щойно тріпотів вогник. Стів здригнувся від неспокою, коли в кімнату ступив хтось новенький. У святковому светрі та велошортах він пізнав одразу: — Це ти… — у кулаках хруснули суглоби пальців. — Тсс, — притисла перст до вуст Каролін і вказала на закривавленого чоловіка у пачці, що спав долі між ножем та пампухами. Тоді поманила назад до кухні. Стів уже роззявив рота, аби накричати, та глянув на сплячого душогуба і мовчки кивнув. На ципочках обійшов канапу, скільки ставало сили ступати тихо. Пара рушила слідом. Жінка із запальничкою клацнула кременем — дзеньк, скреб, клац. На кухні ж панувала инша душа — старенька місис, що місила тісто. На диво Стівові, одягнена вона була про людське око достойно: у довгий до самої підлоги флісовий халат, вицвілий, та чистий, і в кімнатних панянках. — Вечір добрий, — промовила вона півголосом. — Я Юніс Маꥳлікаті. Чи не хурдичите з'їсти завиванця з корицею? Щойно з печі. — Стів Годжсон. Е-е, дуже радий познайомитися. — І, на власне здивування, відчув, що се правда. На відміну від решти, ця не схожа була на таку, що триматиме чоловіка прикутим у льоху. На мить майнула думка подякувати за те, та облишив, бо не знайшов делікатного слова. — Авжеж. Завиванець — це якраз на користь. Старенька втішно всміхнулася й кивнула на тацю. — Кава тамтечки, — мовила. Стів зняв із дерев'яного кілочка кухлик та налив собі напій. — Здоров, Стіве, — озвалася Каролін, не зводячи голосу до шепоту. — Добридень! — надто жваво відгукнувся він. — Се пані Маꥳлікаті. Вона говорить по-нашому. — Еге ж… справді балакає. Каролін кивнула на пару позаду себе. — А се Пітер та Алісія. Нашого говору не знають. Ну, хіба зовсім трохи. — А що за сила у світлиці гойдається? — То Давид. І з мовою нашою він геть на „ви“. — А инша? Що все запальничкою бавиться? — Се Маргарет. — Теж нічичирк по-нашому? — Майже й годі. Вона вік свій мовчки сидить. — Дозволь дещо спитати. — Кажи. — Маєш хоч якусь причину, чому б мені не вхопити оцю кухонну ножаку та не перерізати тобі к бісу горлянку? Каролін зморщила вуста, розмірковуючи: — Ну, можеш кров'ю забризкати завиванці з корицею. — Я лише наполовину жартую. — Добре, — мовила вона. — Справедливо. Збагнути можу, чого ти розлютився. Злість ударила в голову. Стів зиркнув на ножі, мабуть, уже й не жартуючи. — Розлютився ? — процідив крізь зуби. — Ти ж мене вбивцею змайструвала! Легавого, курва, заглушили через мене! Мені висілку грозять, Каролін! Довічна каторжна, як пощастить! — Тихіше мені, — озвалась вона. — Не збуди Давида. «Еге ж» , — подумав Стів, згадавши кишки, що бовталися під стелею над арештантською каплицею. «Краще не будити» . — Гаразд, — прошипів люто. — Добра справа. То поясни мені на вухо, за які лиха ти мені таку петлю закинула? Чим я тобі насолив? — Каролін трохи скривилась. — Нічим. Я на тебе не гніваюся. Зовсім ні. — Завагалась на мить. — Хоч вір, хоч ні, а резони на се є вагомі. Не можу достеменно викладати, та щиро шкодую. Хоч розумію, що тобі се трохи… не до вподоби. — Не до вподоби? — дивувався Стів, не вірячи власним вухам. — Ну, гарно ти співаєш. А іншим словом — ти мені життя знівечила і навіки вкинула у прірву. Оце якраз та річ, яка мені до душі куди більше. Каролін закотила очі. — Не вдавай із себе трагіка. Ти ж бо вже не за ґратами, годі скиглити. — Вона кивнула на тацю. — Закуси ще завиванцем. Вони на славу удалися. — Пані Маꥳлікаті зиркнула через плече. — Поласуй, синку, не соромся. Серце в Стіва аж кипіло від люті. Рука сама собою потяглася до колоди з кухонними ножами. — Трагіка? — вирвалося в нього. — Трагіка?! — Тихо мені, — мовила Каролін. — Не така вже то й біда. — Себто як не біда… — Заціпся, Стіве. Я все викладу. Маю задум. Зробиш для мене невеличку послугу — і всі твої напасти та лиха вмить розвіються, мов дим. — Отакої? — Авжеж. Каролін пориласть у запічнику та витягла пляшку з апельсиновим соком. Відкрутила накривку та вже збиралася пити прямо з горла. — Келихи тамтечки, дитино, — докірливо озвалася пані Маꥳлікаті. — Пробачте. Каролін дістала шклянку. Стів замислився: — Ти спроможна здихатися звинувачення у вбивстві? Суду й смертної кари? — Каролін налила соку й ковтнула. — Еге ж. — І як же, скажи на мить, ти це поведеш до ладу? — Захопи мені котрого завиванця та притягни лавку. Я все покажу.