Розділ 6.2 — Добра пательня брехні та щирих злиднів

Каролін підвелася і зникла в темних сінях будинку. Поки її не було, Стів зазирнув до холодильника, шукаючи солодкої води. Та в куфрі знайшлася лиш дієтична, проте на дні в овочевій скриньці він угледів нещире щось, багряне на колір, немов бляшанка. За мить Каролін тихенько підкралася ззаду: — Стіве, се ж... — Стій-но на хвилю, — обірвав він, не зводячи очей із холодильника. — Се серце? На ковбасу не схоже. Каролін не одразу озвалася: — Прошу пробачення? — Отут у торбині. В холодильнику. Чи се серце? Чиєсь людське серце? — Е-е… ні. Тобто — так, серце. Та не людське ж. Бичаче. Давид збирався гостям закуску лаштувати, та довелося відмінити. — Та ну його в пень, — обернувся Стів. — Серце від бика ніколи б не влізло... ов-ва! Поруч із Каролін стояла білява молодиця, якої він досі не бачив. Троє дітлахів, мовчазних та блідих, чіплялися їй за поділ. Одне з малярчат, хлопець, мало страшні синяки навколо шиї, а в дівчини поряд бовванів глибокий запал у лобі. Стів припав на коліна перед дітворою: — Ви цілі, голуб'ята? Чи не кривдив хто? — Він простяг руку до ямки на дитячій голові, та дівчинка перелякано сахнулася назад. — Вони балакають лише з матір'ю, — мовила Каролін. — Стіве, се Рейчел. — Тьфу ти, дивина якась! А що з дівчинкою лобною кісткою? — То… пригода така вийшла. Упала з ровера. — І вже сичанням: — Цить, Стіве, не лякай дитину, соромно ж бо. — А що з хлопцем? — ущипливо зиркнув Стів. — У копанку грали, — відрізала Каролін без тіні жарту. Хлопчик обережно визирнув з-за материнської спідниці й кволо кивнув. — Гм-м. — Він тицьнув пальцем на Рейчел. — А сія? Нашої мови теж нічичирк? — Геть ні пари з уст, — підтвердила Каролін. На хвилю вони з Рейчел забалакали якоюсь дивною, співучою тарабаркою, схожою на те, якби в'єтнамська мова поєдналася із котячим гарчанням. — То нащо ж вона тут отакого забарилася? — Рейчел добре ховає таємниці, — мовила Каролін. Вона зняла з полиці телефонну слухавку пані Маꥳлікаті й поклала посеред столу. — Ти ж бо й досі жадаєш, аби я твої лиха до ладу довела, голубчику? Стів глянув на кривавий шматок у шухляді, роззявив було рота, та з клацанням зачинив зуби. Замкнув дверцята холодильника. — Будь ласка, вчини свою справу. — Тоді увімкни голос гучно, — кивнула Каролін на телефон. — Що? — Аби на всю світлицю лунало. — Еге ж… гаразд. — Він міркував над слухавкою мить, тоді тицьнув на гучномовець. — А тепер телефонуй в довідник. — Куди? — Куди назву промовляєш, а вони тобі цифри викладають. Стів набрав три завітні числа. — Яке місто? — озвався сухий механічний голос з апарата. — Вашингтон, округу Колумбія, — шепнула Каролін. — Кого шукаєте? — Центральна станція Білого дому. Стів здивовано підняв брову. Машина випалила цифри. Коли ж та зажадала ще п'ятдесят центів за з'єднання, Каролін кивнула: мовляв, гаразд. Дівчина-комутатор звелася на третьому дзвінку. — Звуся Каролін, — мовила вона. — Зведіть мене з президентом. — Стів аж рота роззявив. — Прізвище, будь ласка? — Каролін насупила брови. — Та хто його знає. Хіба ж се має вагу? Оператор зкучалим голосом сказала: — Пробачте, пані. Пан президент зараз недоступний. Якщо бажаєте залишити звістку... — Він говоритиме, — одрізала Каролін. — Слухай шифр для перевірки. Нині пароль — «блискавиця». — Ов-ва! — злякано пирснула дівчина. — Зачекайте-но, зараз переведу. — А може, Сопаські? — озвався Стів, згадавши, що казав йому Ервін. — Що? — Прізвище твоє. Часом не Сопаські? Каролін на хвилю задумалася: — І справді… схоже на те. — Із гучномовця гримнув чоловічий бас. — Говорить сержант Девіс. Назвіть пароль. Каролін зиркнула на Рейчел і підняла брови. Та підманила до себе дівчинку в брудній сірій сукні. Мала щось шепнула їй на вухо, а Рейчел переказала Каролін тією співучою тарабаркою. — Пароль такий: «ведмідь сімсот двадцять три, хода три тисячі триста сімдесят чотири, світанок», — переклала Каролін. — Прошу чекати. Почувся стукіт клавіш. За мить чоловік озвався знову: — З'єдную з канцелярією пана Гаманна. Стів на хвилю замислився, аж очі йому на лоба повилазили: — Сам голова адміністрації? — Цить! — шикнула Каролін. Кілька довгих митей тривала німа пустка — ні тобі музики, ні автовідповідача, лише глуха тиша. Згодом озвався голос: — Говорить Браян Гаманн. Та чи ви з глузду зсунулися, дідько б вас взяв? Стів глибоко вдихнув, намагаючись зберегти спокій. Здавалося йому, правда, що виходить у нього з того геть кепсько. — Пане Гаманне, мені треба, аби ти покликав президента, — мовила Каролін. — Красненько дякую. — Боюся, неможливо, пані… — зашурхотіло від клацання клавіш, — Каролін. Пан президент на нараді. Чи можу я передати… — Витягни його з тої наради. На дроті запала тиша. Стів подумав, що чоловік просто не вірить власним вухам — і цілком його розумів. Каролін дала йому хвилю на оговтання. — На цілім світі є лиш троє людей, котрим дозволено мовити той пароль, і я певен, що ви не з їхнього числа. Або зараз же вивернете усю правду про себе й звідки у вас ті шифри, або на вас чекають дуже лихі гаразди. У будь-якому разі, далі ви не пройдете. — У проводі щось тихо клацнуло. — Здається, вони пеленгують дзвінок, — кинув Стів, гостро відчуваючи цінність свого слова. — Цить, — обірвала Каролін. Вона зиркнула на Рейчел, і жінки знову защебетали — Стівові те нагадало бійку тропічних птахів. — Пане Гаманне, вибач за простоту. Ти чоловік начебто ладний, та я маю гадки про час. Я відаю, де блукав президент у ніч на двадцять восьме березня дев'яносто третього року. Знаю й те, чому Елісон Мейджорс нині така тиха. Ба більше — маю знімки. Якщо за хвилину я не почую президента, я кладу трубку. А слідом позенькую до «Вашингтон пост». — Ого-го! — промайнуло у Стівовій голові. — Таке не щодня почуєш. Він відкусив шматок завиванця — вже третього за ліком. Ті завиванці й справді вдалися на славу. Каролін усміхнулася: — Як ся маєте, президенте? Вибачайте за наскік, та обставини нині виняткові. Звуся я Каролін Сопаські. — Довго тяглася німа пустка. — Боюся, я не розумію… — Мій батько зветься Адамом Блеком. — Запала страшенно довга тиша. — Повторіть, прошу? Вона повторила. — Ще межичасся — тепер коротше. — Та мало хто носить таке ймення… — Авжеж, та мій Отець — той самий Адам Блек, про котрого йшлося у папці на твоєму столі в день твого вокняжіння. Той пожовклий папір, писаний рукою пана Картера, пам’ятаєш? — Пам'ятаю, — ледь чутно проказав президент. — Чудово. Так і знала. Бажаєш відати, куди поділося те залізяччя з ВПС із вибитим числом 11807-A1? Можу викласти докладно, бо сама там була. Президент важко зітхнув: — Ясно... я... себто, я гадав, умовами договору заборонено будь-які зносини межи… — Каролін пирснула. — Договором ти се звеш? Пишномовно, нічого не скажеш! На мою пам’ять, Отець наказав пану Картерові вічно не докучати йому. А той зрадів услужити й просив звертатися знову, коли що. От ми й звернулися. Адам Блек вельми подякував би за маленьку послугу. За ласку. — Послугу? — Авжеж. Наскільки мені відомо, ти владен дарувати кари й помилування злочинцям. Чи се так? — Ну… так… — Чудово. Я перешлю тобі всі вісті. Щиро дякую, пане пре… — Пані, вибачте, коли можна — чи не підкажете, яке саме лиходіяння скоєно? Каролін примружила очі й не одразу відказала. Коли ж обізвалася, в голосі її зазвучав крижаний холодок: — А з якої речі се тобі важить? — Се, гм, може мати значіння для… Каролін зідхнула: — Чоловікові тому ще не висунули обвинувачень, та чула я, то справа часу. Зав’язалося усе на вбивстві поліціянта. Додадуть певно і дрібних гріхів — злому, грабунку та іншої скверни. А годі й казати про втечу: учора він самохіть змився з острогу, ще й дехто душі поклав. Здається, то теж чималий злочин? — Президент, колись же редактор гарвардського правничого вісника , зізнався, що певно так воно і є. — Та найбільше нас турбує діло з шибеницею. — Смертна кара, — сухо проказав президент. — Еге ж. — Каролін замовкла на мить. — Аби не пекло на серці, скажу напевне: той чоловік геть невинний. Відаю се напевно, як день. — Дозвольте запитати: яким чином? — Бо дільничного Майнера прикінчила я, — мовила Каролін. — Пан Годжсон був там, та й духу не мав, що діється. Відкинувши законницькі хитрощі, він чистий перед судом. — Ясно, — поволі вимовив президент. — Та все ж, пані Сопаські, се загрожує чималим політичним гармидером… — Мені відомо, що при вокняжінні тобі показували пачку під шифром «Холодна хата». На її краях синіли та червоні смуги, товщина — з дюйм, і вся вона зяяла роззявленими таємницями. Чи се так? Президент на мить занімів: — Звідкіля вам те відомо?! — вицідив він крізь зуби. Каролін пирснула. — Боюся, се лишиться таємницею, — мовила вона й підморгнула Рейчел. — Докинь її до цієї папки, гаразд? Та хай там як, а я се відаю. А якщо ти гортав «Холодну хату», то маєш клепку у тямці, що Отець здатен на всяку лиху годину. Запевняю на власному досвіді: гнівити його — гірше смерті. Прошу лишень одного — помилування з підписом. Кінцем кінців, навряд чи про се колись дізнається людське око. Поміркувавши хвилю, розумний президент зітхнув: — Нехай буде по-вашому. — Красно дякую! Обов'язково перекажу, що ти виявився послужливим. — Вельми вдячний. Пані Сопаські, наша влада вельми прагне налагодити з вашим Отцем розмову. Ми могли б… — Пробачте, пане президенте, та боюся, сього не станеться. — Але ж… — розпочав був той. — Утім, є ще одне діло, котрого ти можеш учинити для мене. Коли твоя найближча поява перед людським загалом? Запала пауза. Десь на задньому плані хтось кинув: — Завтра вранці. — Каролін на хвилю задумалася. — Шкода. Мені задовго. Лагодь виступ на сьогодення, на вечір. — Боюся, се неможливо… — То була не ласкава просьба. В голосі її дзвеніла криця. На дроті провисла довга, важка німа тиша. Стів аж очі витріщив, дивлячись на неї з роззявленим ротом. — Нехай буде по-вашому, — тихо мовив президент. — Добренько. У твоїй мові я хочу почути одне словечко. Ну, скажімо… мовити б, «добрих споминів» чи «старі добрі часи». Зможеш заплести те до своєї промови так, аби ні в кого зайвих очей чи бровей не піднялося? — Гадаю, ладен якось допасувати , — поволі озвавсь президент. — Чи дозволено відати, нащо се? — Бо за кілька хвилин чоловікові, котрого ти лагодиш помилувати, може спливти на думку: а чи справді то балакає президент, а чи чийсь інший голос ? А як побачить тебе по телеекрані з тими словами, то й сумніви його хутко розвіються. — Розумію. Еге ж, гадаю, се можна влаштувати. — Чудово! — мовила Каролін. — Красно дякую, президенте. На сьогом буде годі. І вона ляснула слухавкою.