Розділ 6.3 — Добра пательня брехні та щирих злиднів

За годину Стів із Каролін лишилися самісінькі. Ледь вона підірвала слухавку від президента, як той заляпаний кров'ю здоровяк отямився й уплів пару булочок з корицею. Опісля підступив до сморідної баби в кутку, вициганив запальничку — а та аж ожила, обличчя посмішкою розцвіло. Вони одразу подалися до задньої світлиці якраз у ту пору, як із телеекрана заговорив президент. Стів силувався слухати промову, та марно: з тильної халабуди линули такі епічні любовні погуки, що в усій оселі тхнуло тлінню перемішаною зі стогонами. Дерев'яне ложе не витримало такого гарцування й перекинулося з тріском, проте голубки навіть у такт не збилися. Стів озирнувся, чи чує хтось іще цей галас, аж на диван до нього приблудивсь лише кіт старої господарки, рятуючись від картин, що попадали зі стін від стуку. Каролін помахала рукою перед Стівовим носом і тицьнула пальцем у телеекран: — Дивись сюди, бо ще раз дзвонити не буду. — Пробач. Зо два десятки хвилин президент верз щось про закон для підняття скарбниці — то податки правити хотів, то знов зменшувати. Тепер же брався допит від журналістів. Стів послухав пильно хвилину, аж тут із задньої світлиці, загорнутий у простирадло, виступив здоровяк. Ворохнув у коморі два пряники, пляшину оливи й — боже мій — кухонні щипці. Усміхнувся злостиво та зник назад. Кіт провів його очима й глянув на Стіва з подивом — мовляв, нащо ж щипці? Стів лише плечима знизав: — Бог його відає, братику, — шепнув він. — Правду казати, і знати не хочу… Каролін знову вперлася пальцем у бік, і Стів затулив пельку. Тим часом на екрані балакали про збори з москалями в Рейк'явіку «на давню згадку», а преса реготала. Стів того жарту не збагнув — президент усюди президент. Голова кругом ішла. Пані Маꥳлікаті мала безліч каналів, і Стів спершу гадав, чи не вигадка це все, чи не найняли якогось актора заради жарту… Каролін пильно зирнула на нього. — Гаразд, — мовив Стів. — Припустимо, я вірю, що ти й справді здатна вибити помилування. — До самого себе дивуючись, він зрозумів, що й справді вірить. — Та лишається інша біда. — Яка ж бо? — А тої ласки, що я не маю жодної віри тобі. Нагадаю: минулого разу все скінчилося за ґратами. А позавчора мій адвокат-сучий син казав прямо: шлях мені один — на шибеницю. Каролін насупила брови, відкинувши пасма назад. — Слухай, вибачай. Інакше не випадало. Зробиш це для мене — віддячу сторицею, слово даю. — Вона сягнула за диван і швиргонула йому той самий мішок із грошима, що приволочила ще до корчми. — До речі, тримай свою готівку. Стів зирнув на мішок, а тоді на неї. Те, як легко вона його кинула, наводило на двоякі думки: або ж триста двадцять сім тисяч для неї — пусте тентя, або ж знає, що хлопець довго не проживе, аби їх розтринькати. Хоча , казав він собі, вибору в тебе все одно катма . Уже зо годину вони витріщалися в телек. До несподіваного виступу президента головною новиною була його «втеча» (Стів волів би назвати це викраденням, та хто його питав) із в'язниці. Подейкували, що кількість трупів перевалила за тридцятку. На одному каналі белькотіли, ніби Стів ватажок якогось наркокартелю, на іншому — що терорист. Усі сходилися на тому, що він — страхітливий злочинець, і його пику крутили на екрані кожні десять хвилин. Здоровяк знову виліз із світлиці, але вже без усмішки. Проходячи повз, він так люто позирнув, аж Стіві аж у п'ятах защеміло. Захопивши зі столу дві свічки й бурмочучи щось під ніс, той зник назад. Як тільки за ним зачинилося, Стів обернувся до Каролін: — Що то він гарчав? — Мм? Хто саме? — Той у пачці. Усе хапає. Та мені лиш цікаво: що він бовкнув? — Ем... — стривожено перебираючи спогади, зітхнула вона. — Казав: «До неї вже не доступитися. Годі. Вже ніяк». — Отак от... — ошелешений Стів на хвилину замислився. — І що це означатиме... — А чи не хотів би ти пирога? — перебила пані Маꥳлікаті. Стів уже хотів відмовитися, та з язика злетіло: «Ану ж бо давайте!» Після трьох тижнів тюремної баламути апетит прокинувся вовчий, та й смакували ті смаколики дивовижно. Бабуся ще й кухлик молока піднесла. Попоївши, він обернувся до Каролін: — Маєш часом цигарку? — Аякже. — Вона порилася по кишенях та витягла «Мальборо» з сірниками під целофаном. — А тепер слухай сюди, прошу! — Гаразд. — Вони кресали вогонь і зирили вовком один на одного. — Того ж бо чого тобі треба? — Нарешті згадав запитати! Ми витягли тебе з темниці задля мандрівки. — Стів очі витріщив, струшуючи попелюх. — Чекай, чого? — Хіба ж ти не бігун? — Ай справді, щось таке пригадалось із розмови в шинку. — Отож бо хочемо, аби ти пробігся. — І всьо? — І прихопив дещо по дорозі. — Почалося , — промайнуло в голові. — І що ж то за річ? — Того й самі не відаємо достеменно. Місцезнаходження знаємо вивірено до п’яді, а от вигляд мати може будь-який. — Ну добре... — процідив Стів. — А на що воно схоже хоч? Зілля? Порох? — Страшна думка осяяла його. — Тільки не якась ядерна трясця? — Каролін закотила очі, кинувши погляд повний зневаги: «Не плекай дурниць» . — Та ні ж бо, звісно ні. Нічого подібного. Се... як би тобі висловитись? Уяви собі хитромудру сторожу границь. — То ти хочеш, аби я приніс міну? Зась! Ні за які скарби. Ліпше вже назад у темницю. — То зовсім не міна, — відказала Каролін. — Навіть і близько не схоже. Се радше... ну, чи чув ти про гравітаційний колодязь? Отож бо схоже, тієї лиш різниці, що навиворіт, та й діє лиш на обраних. — Чорт завдасть твоїм загадкам, нічогісінько не тямлю! — Еге ж... Ану ж бо зваж інакше: відаєш, як діють мікрохвилі? — Ні. — От на тій самій силі й воно тримається. — Стій-но... Пригадую! Відаю я про твої хвилі, а балачки твої — то щирі бариші й брехня! — Хай буде по-твоєму. Не в хвилях річ, та й механіка та до ладу нікого не обходить. — Коли байдуже, чого ж бо не розкажеш? — Бо те знання надто мудре, бракує тобі підвалин . Віриш мені чи ні? — Та дідька лисого! То ви... хто ж бо є? Якісь винахідники? — Се ще міг би збагнути; “дивні вчені-мудреці”. — Слухай-но, і гадки не маю братися до сього, доки не викладеш чисто, що саме мені велено вилущити. — Не збагнеш ти… — А ти випробуй мене. — Вона тяжко зітхнула. — Назвища те рейссак айріал . Єство його — чистий числовий вимисел, замкнена у собі химерна самотінь, освячена на голих плесах журби. Працює сей рейссак тим ладом, що ворог сам тримає спусковий гачок — бо рейссак працює. А зрештою, речовина, яку ти забереш, є лиш тінню рейссака в долішнім світі. Усвідомлюєш? — Це ти навигала сього дива? — зітнув Стів очима, спантеличений. — Не я. Моє діло — мова та вимова. Домовляймося ж далі до ладу, — одказала та. Стів скривився, збагнувши, що вплутався в незбагненні хитрощі. — Ну хай. — Ота цяцька, що серцем слугує, валяється десь серед білого дня. Хоч порожня плямка з-під напою, хоч торбина з гостинцями, хоч стовпець поштовий — що завгодно. Для люду, та й для тебе, Стіве, це марна дрібниця. — А проте ж? — А проте не для кожного. На котрого й залізе лиха година: чим ближче ідеш, тим лютіше шматує, нутро вивертає та в могилу вгонить. — То що, воно радіоактивне? Не збираюся я лапати ніякого смердючого промінного сміття. — Ні, не промінне. — А як не вірю тобі? — Тоді, здається, вирушиш назад за ґрати, чи не так? — весело відказала вона. Стів зціпив зуби аж скрипнуло. — Не випромінює воно нічого, їй-богу, — образилася трохи та, фиркнувши. — Не таке воно грубе. — Звідкіля певності маєте, що ота халепа на мене не подіяла б? — А нізвідкіля... не певні до кінця. Тільки ж бере воно лише тих, що з Отцем поєднані. Прості ж бо люди, такий-от як ти — розвізники пошти, хлібоноші, пересічні громадяни — туди-сюди швендяють безперестанку. На них воно ніякої кривди не чинить. — То задля сього ти мене вплутала? Вибрала навмання, бо я — звичайнісінький хлопака? — Авжеж, приблизно так і є, — кивнула Каролін. — Брехня собача! — Підняла вона брову вередливо. — Не збагну чогось, що ти… — Кажу бо, — всміхнувся Стів, — брешеш ти мені, клята. — Стіве, запевняю тебе... — Ой, облиш. — Перепрошую? — Не обтяжуйся. Гарні твої брехні, та годі. Я все зроблю. — Вона знову повела бровою. — Окрім мішка з грішми, мені й крок ступити не дасте, у мене ні гроша, ні автомобіля, ні паперів, ані душі знайомої. Протягну добу, не більше: або в кайдани знову, або здихаю від кулі. А як відмовлюся, то поплічники твої мені горлянку переріжуть. — Ну, — мовила вона, — то ж добра вість. — Аж в очах іскриться від радощів! Та маю питання. — Кажи. — Нащо бігти? Чом не поїхати? І хутчій, і важку поклажу здужав би... — Е-е-м... то заради безпеки. — Та ну? — він подався вперед, вишкірившись. — Ану розкажи. — Коли , — звела пальця вона, — зачепить тебе загородь, у авто смерть швидка. А пішки — зачуєш недобре, та й назад. — Зле від чого? — Кожному своє. Давид мав страшенний біль в голові, в мене обличчя спливало кров'ю, а Пітер зайнявся полум'ям. Коротко кажучи: запекло десь — повертайся завчасу. — А як таки зачепить ? Чи буде обіцяна воля і гроші? — Воля — певно. Нам лиш спроба потрібна. А гроші вже твої. — Вельми переконливо. Вона потерла чоло: — Стіве, я й не знаю, що тобі... — Ой, облиш. Кажеш, де річ та є, але що вона — ні? Поясниш се? — Авжеж. Оболонь сеї захистини має кулясту подобу. Ми мапу взяли та обійшли коло. Воно мусить бути в самісінькому серединці. Він замислився: — А як на дереві чи закопане? Не обов'язково ж долі. — Слушна мить, та ми й те перевірили. — Як саме? — Хочеш — допакуємося в подробиці, та запевняю: річ та сидить за п'ятдесят сім кроків од бордюру, дві стопи над землею. — Над землею? Себто летить? — На ґанку стоїть. — І гадки не маєте, що се? Вона похитала головою: — Будь-що може бути. Найпевніше, якась дрібничка. Тамтешній ґанок зазвичай пустує. — Звідки відаєш? — Вона наморщила чоло, розмірковуючи над відповіддю. — Бо то моя хата. — Твоя хата? — Чом дивуєшся? — Я гадав, що ти безхатько. Вона насупилася: — Е ні. Дім той належить Отцю, та всі ми там кублуємося. — Хто се «всі»? — Вона кивнула на світлицю за плечима. — Сім'я моя. — Еге ж... усе «рідня» та «рідня». А схожості нічичирк. — Приймаки ми. — Геть усі? — Авжеж. Отець підгорнув нас, як батьки наші згинули. — Аж світить благородством. — Отож і боїмося за нього, чи цілий, — мовила сухо. — Себто... гадаєш, хтось випроваджує вас із вашого ж дому? — Здається, що так. — Чи є в тебе думка — за що? — Отець значніша постація, аніж виказує. Він... мовби має могутніх приятелів. — Може й так, — збагнув Стів. Президент бодай скочив, щойно дівчисько гаркнуло «стрибай!». — А могутні вороги? — Вона кивнула. — Певна річ. Котрісь і пильнували б того добра, що він у хаті ховає. Книги. — Себто... хто ж вони? Мафійники? На зразок Мейєра Ланського? З яким людом маємо справу? Коли це наркобарони, то я краще одразу... — Каролін аж пирхнула з сміху. — Чого це ти глумишся? — Намагаюся уявити Отця в наркотичних справах. Ні, геть не те. — Хто ж вони такі? — Не маю права виказувати, — мовила з крижаною посмішкою. — Ну звісно, — зітхнув Стів. — Гадаєш, котрийсь із ворогів твого батька внадився і вчинив ту огорожу-оборону? — Достеменно. Хтось же її наставив. Зранку ще ґанок порожнім був, певна я. Знаємо лише одне: відколи постав той оберіг, Отця й слід простиг. Вона витягла з пачки зім'яту цигарку й кресонула сірником об ніготь. Полум'я дрижало, виказуючи ледь помітний трепет у пальцях. — А може, то він сам її звів? На думку не спадало? Вона насупилася: — Таке звісно бути може. Хоч не збагну, нащо б йому те... та все ж. Коли так, мусимо відшукати його й чемно запитати, чого ради. Нам бодай до Бібліярні дістатися треба. Там і книги потрібні лежать. Поможеш — ручаюсь: цілим лишишся, збагатишся і від кайданів вбережешся. — Нехай поки буде так, ніби я тобі й вірю. Що ще? - Вона нахилилася і розстебнула торбу. Всередині лежав пістолет у кобурі. — Се може знадобитися. — Ого. — Лякає тебе те? — Навпаки. Якось моторошно-втішно. А то все здавалося надто гарним, аби правдою бути. У кого ж стрілятиму, на твою думку? — Ну... знову ж таки, навряд чи в когось. Та я ж казала: Отець — муж могутній. Має... сторожу. Може статися — хоч і непевно, — що приймуть тебе за лиходія якого. Тож, — вона здвигнула плечима, — краще хай буде, ніж потім жалкувати. Він зирнув на футляр. Там лежав напівавтоматичний пістолет Heckler & Koch на 9 міліметрів. — Аж три магазини? Чимало свистунів на весь світ. — Можеш стріляти як сліпий кучма. — Так і є. Через те я зовсім не палаю жагою встрявати в перестрілку з бувалими охоронцями. — Вона роззявила рота, завагалася і знову прикусила язика. — Що таке? — Вона лише заперечно похитала головою. — Що? — Коли дійде до герцю з вартовими... ти будеш не сам. — Он як? І хто ж бо мені помагатиме? — Побратими мого брата. На вкрай спритні хлопці, слово даю. За потреби захистять, не схиблять. Не пропадеш. — Вірю, що вправні. Та певно ж і химерні до біса. Дозволиш оглянути? — Вона штовхнула через стіл торбину. Він витяг з кобури пістоль і окинув оком. Загнав магазин, звів курка і навів просто на неї: — А що як я пристрелю тебе та й заберу гроші? — На те б я збулася сього лихоліття, мабуть. А Давид — утер би тобі носа. Певно, що не швидко й не з миром. Та й знайшли би іншого дурня для нашої справи. Вона геть не здавалася переляканою. Стогони від кохання за перегородкою вщухли. За мить з-за рогу визирнув кремезний Давид. Вишкірився до Стіва й промовив до Каролін їхньою пташиною говіркою. Та відказала йому тим же. Стів у відповідь розплився в лагіднім, облесливому усмісі: — Та я ж жартую. — І опустив пістоль. Давид поглянув ще хвильку, схопив зі столу ще одне тістечко та зник з очей. — Щось ще? — Та... ніби й ні. — Що? — Ой... хотілося б якоїсь вістки від тебе в дорозі. Як мандруватимеш. Тільки ж лихий знає, як нам... — Вона замовкла на півслові. Стів дивився на неї впивши очі. У голові промайнуло: «Ця жінка не те щоб зовсім при шапці... якась вона чудна». Натомість мовив: — Хіба ви про мобільники не чули ніколи? — Айно, — промовила вона, розвівши очі й щиро вдаючи з себе дурнувату, як на вже досвідчений Стівів погляд. — Еге ж. Авжеж. Багато разів.