Розділ 7.1 — Ґарісонові Діброви

Близько десятої ранку наступного дня Стів звернув із узбіччя Шосе 78 у бур'яни й зупинився. Добре пам'ятаючи своє обличчя на обкладинках CNN, він удав, ніби надзвичайно захоплений чимось у лісі, доки ззаду не проїхала машина. Ранок був прохолодним і похмурим — саме погода для пробіжки. Коли він оминув останній поворот, за півмилі внизу показалися Ґарісонові Діброви. Нічого особливого. З десяток будинків акуратними рядами тулилися вздовж центрального проїзду, від якого розходилися три бічні тупикові вулиці. Якийсь чоловік стриг газон. Нудьга. У Стіві на мить прокинулися звички грабіжника. Будинки непогані, хоч і трохи скромні, але більшість машин під дворами виявилися втомленими реліквіями: старенький Cutlass Supreme 1977 року, синій Datsun і навіть універсал. Їх взагалі ще випускають? Він давно помітив залізне правило: якщо в чувака є зайві гроші на нову тачку, то знайдеться й на сучасну електроніку, прикраси для дружини та інший скарб, який можна здати в ломбарді. І навпаки. Та ну, подумав він. Цю діру обкрадати — тільки час гаяти. Звісно, це пограбуванням назвати важко. Зокрема й тому, що він уперше в житті тримав зброю. Каролін не подбала про кобуру, але хвилин двадцять у гаражі пані Маꥳлікаті розв'язали цю проблему. Як, до біса, людство колись обходилося без армованого скотчу? Саморобна кобура сиділа зручно, проте думка про пістолет усе одно свердлила мозок. Під ногами шеруділи сухі листки, збиті вітром із кручі, що тягнулася вздовж дороги ліворуч. За сто метрів від таблички селища він перейшов на крок, витягнув із пояса спортивок телефон пані Маꥳлікаті й тицьнув одиницю на швидкому виклику: «Дім». Під двійкою ховалася якась Кеті, під трійкою — похоронне бюро. Решта п'ять слотів пустували. Йому навіть трохи жаль стало бабусю. Каролін зняла слухавку з першого гудка. — Стіве? — Угу. — Ти де? — За півсотні метрів, — кинув він, чіпляючи трубу назад за пояс. У пані Маꥳлікаті ще завалялася нова гарнітура, тож тепер вона висіла в нього на вусі. З нею та стволом він почувався кімнатним рембо, що уявив себе агентством держохорони. — Добре. Пам'ятай: біля воріт обережно. Відчуєш щось недобре — одразу назад. — Зрозумів, — промовив він, проводячи пальцем по табличці Ґарісонові Діброви. — Я всередині. — Є щось? Дзеньк. — Та ні, чисто. — Крок, другий, третій. Уже хотів спитати, чи вона часом не з’їхала з глузду зі своїми вигадками, як раптом глянув під ноги. Асфальт під кросівками почорнів від згустків крові. Її тут чимало. Запитання вмерло на губах. — Далеко зайшов? Дзеньк . — Футів із двадцять. — Зрозуміло, — ділово кинула вона. — Значить, тригера ще нема. Інакше б уже відчув. Дзеньк . — До речі, що за дзенькіт постійно? — Маргарет бавиться запальничкою. — Каролін люто кинула щось комусь, і дзенькіт стих. — Бачиш щось незвичне? — у голосі відчувалося напруження. — У чувака на розі купу кульбаб на газоні, — відповів Стів. — Просто напасть. — Я про те, чи не пасе за тобою хтось! — вона намагалася говорити мило, але чулося, як скрипить зубами. Насолоджуючись тим, що виводить її з себе, Стів злостиво посміхнувся. — Та ні. Тільки мужик газон стриже. Більше нікого не бачу. — А собаки? — Та ні. Ой, стій... є один. У затінку чийогось ґанку виднівся силует. І очі, що стежили за ним. — Як виглядає? — Чималий такий — кілограмів сорок-п'ятдесят? Шерсть чорно-рудо-біла. Як та порода називається? Бернський зенненхунд, здається. — У нього одне око синє, а друге каре? — Не розберу... стій. — Собака звівся на лави й ступив на сонце. — Аге. Як ти вгадала? — Тейн, — промовила Каролін. — Що? — Пса звати Тейн, — кинула вона. — Він тут володар. — Хто-хто? — Ватажок зграї. Так вони його... та не важливо. Він альфа. Що він робить? — Виходить на подвір'я, — відповів Стів. Згадавши про власного собаку, він привітно махнув рукою: — Здорово, друже! — Ти з глузду зсунувся? Не чіпай його, Стіве! — Чого це? — Каролін зітхнула. — Просто повір, добре? Ігноруй пса. І всіх інших собацюр, якщо зустрінеш. — Вона знову скрипіла зубами. — Окей, — добродушно кинув Стів і рушив далі. За кілька кроків він опинився біля чужого подвір'я. Червона цегла, дикуватий дизайн, подвійні двері й темні вікна. Будинок видався до болю знайомим, хоч він і не пригадував, аби колись тут бував. Зенненхунд рушив слідом. Він гавкнув — лише раз. У відповідь із-за будинку виринув товстий бігль. Кумедно перебираючи короткими лапами, він підбіг до Стіва й здійняв галас на весь квартал. Голос як для такого коротуна напрочуд дзвінкий, подумав Стів. Каролін почула гавкіт: — Це бігль? — Угу. Стів трохи прискорив кроки, сподіваючись, що пси відстануть. Але ті пленталися слідом: бігль заливався на диво басовито, а Тейн пильнував його крижано-блакитним оком. — Бачиш ще когось? Стів не хотів відривати погляд від парочки, але в її голосі відчувалася тривога. Він кинув оком на протилежний бік вулиці. Трохи попереду синхронно тюпали двоє лабрадорів — чорний і палевий. Вони синхронізують темп. Волосся на потилиці стали дибки. Рух праворуч привернув його увагу. На горбі з'явилася невелика німецька вівчарка. Помітивши його, вона коротко гавкнула. — Ага, — кинув Стів. — Ще троє. Щось тут собак довкола плодиться. — Тільки троє? — Угу. Ну, загалом п'ятеро. — Далеко зайшов? — Майже квартал. Наближаюся до першого перехрестя. — Він замовк на мить. — А вони взагалі... типу... кусаються? — Ну, хіба у крайніх випадках. — У крайніх? — Дай знати, як дійдеш до перехрестя. Подивимося, як вони себе поведуть. Стів посунув далі. Тейн і бігль перли слідом, хоча бігль, на щастя, заткнувся, щойно вони вибралися з його володінь. Лабрадори синхронно рівнялися з ним на іншому боці вулиці. Тим часом він дотягнув до дідуся, який стриг газон. Пенсійний вік, кепка, робочі черевики. — Ваші пси? — гукнув Стів, на секунду забувши, що взагалі-то він у бігах і привертати до себе увагу — ідея так собі. — Дід махнув рукою. — Агов, кличте собак, чи шо? Нехай відстануть! — Дід спантеличено звів брови й приставив руку до вуха: Не чую! Газонокосарку він звісно ж не вимкнув. — Можете. Забрати. СВОЇХ ПСІВ? — голосніше кинув Стів. — Старий знову похитав головою, посміхнувся й тицьнув пальцем на гучний мотор. — Мудило, — буркнув Стів, сповільнюючи ходу. Гуркіт стих, бо дід посунув у самий куток ділянки. Пси йшли за Стівом крок у крок. — Що ти кажеш? — Та нічого. Майже дійшов. Окей, я на роздоріжжі. — Стій. Що роблять собаки? — Ем... лабрадори підбігли до вівчарки. До них ще й чорно-білий спаніель долучився. Це що, сторожові? — Не в тому сенсі. Зроби пару кроків уперед. Стів ступив. Реакція була миттєвою й скаженою. Четвірка попереду з байдужих спостерігачів перетворилася на зграю шалених тварин, що з галасом рвонули на нього. Водночас величезний зенненхунд вчепився у руку. Бігль повис на кросівку Reebok сина пані Маꥳлікаті. — Ааа! — заволав Стів більше від несподіванки, ніж від болю. Хоча біль прийшов за секунду. Тейн міцно впився зубами в м'язи правого плеча й завис на трицепсі своїми дев'яноста кілограмами. Стів люто штовхнув його ліктем і лівою рукою намагався розтиснути пащу. Каре око пса зловісно блиснуло. Кров розмазалася по білій шерсті на морді. — Що там? Стіве? — кричала Каролін. Він саме намагався віддерти від себе гіганта, як налетіла решта четвірки. Палевий лабрадор впився в ліве передпліччя, чорний — в щиколотку, а вівчарка націлилася на зад, вирвавши шматок спорток і відкривши сідницю осінньому холоду. — Стіве, відповідай! Це собаки? Вони хочуть мене порвати. Від цієї думки адреналін зашкалив. Він крутився й вигинався, намагаючись їх скинути, та вони повисли гірляндами. Зробив крок назад, сподіваючись, що це їх зупинить. Навколо стояла тиша — пси не гавкали, бо мали чим зайнятися. Боліло ще не настільки, щоб знову верещати. Єдиним звуком залишався рев газонокосарки. Ще крок — і бігль переключився на ахілл. Від болю Стів упав на коліна. Зенненхунд кинув руку й потягнувся до вуха та обличчя. Стів навпомацки гатив кулаком. Горло вже дер крик. — Усе, — кинула Каролін. — Висилаю підкріплення.