Розділ 1.3 — Світанок

Тепер, за чверть століття, Каролін стояла навколішки за пнем поваленої сосни, визираючи крізь густий падуб. Як вона схилить голову, то матиме вид униз по схилу - на галявину, де стояв Бик. Галявина була неширока, ярдів із двадцять, і майже порожня. Єдине, що різало око, - сам Бик та гранітна могильна насипка Маргарет. Бик, порожниста бронзова відливка трохи більша за живого, стояв рівно в самісінькому центрі й лагідно, золотаво світився в літньому сонці. Із ближнього краю галявину стискав бір дикого кедра, де тепер і ховалася Каролін. А на протилежному боці Давид і Майкл стояли край крутого урвища, вирубаного в пагорбі, аби вигризти ще трохи місця для шосе 78. Через дорогу, футів за двадцять унизу, на іржавому ланцюзі висів старий дерев’яний знак із назвою в’їзду до Ґарісонових Дібров. Коли його ворушив вітерець, скрип долинав аж сюди, нагору. Каролін підповзла дуже близько - так близько, що могла б порахувати кошлаті, збиті косми білявих дредів Майкла, і навіть чути комарине дзижчання над головою Давида. Давид розважався, випитуючи в Майкла про його мандри. Каролін здригнулась. Каталог Майкла був по звірах, і він, може, вивчив його занадто добре. Людська мова давалася йому тяжко, часом аж болісно, особливо щойно він вертався з лісу. А понад те - хитрості йому бракувало. Емілі напередодні надвечір’ям оббігла сни бібліярників і звеліла, щоб Давид зібрав їх коло Бика «до заходу сонця». Формула була не та сама, що «якнайшвидше», і різницю ту не прогледів би хіба Майкл. Може, воно й на ліпше. Дженіфер тижнями сиділа сам-на-сам із Давидом, чекаючи звістки про Отця. А тепер, поки Давид мучив Майкла, Дженіфер - найменша з бібліярників - поралась над розкопуванням Маргаретової могили. Вона, надсажуючись, носила туди-сюди по галявині гранітні брили завбільшки з голову, і світле її волосся було мокре від поту. Втім, після тих тижнів наодинці з Давидом тягати камінь під пекучим сонцем, либонь, здавалося їй навіть полегкістю. Каролін подумки зітхнула. Може, мені таки слід туди зійти й помогти їм. Принаймні це змусило б Давида роздерти свою увагу між трьома жертвами, а не двома. Та Каролін не бракувало кмітливості. Спершу вона вислухає. Давид і Майкл стояли, дивлячись униз на Ґарісонові Діброви. Майкл, як і його пуми довкола, був голий. Давид убраний у бронежилет ізраїльського війська та лавандову пачку, заляпану кров’ю. Бронежилет був його. Пачка - з шафи сина місіс Маꥳлікаті. І в тім, бодай почасти, була Каролінова провина. Як стало ясно, що до Бібліярні їм уже не вернутися - принаймні не найближчим часом - Каролін пояснила, що аби розчинитися в людському натовпі треба вбратися по-американському. Вони кивнули, не надто тямлячи, й полізли нишпорити в шафах місіс Маꥳлікаті. Давид вибрав пачку, бо та найбільше скидалася на його звичну стегнову пов’язку. Каролін майнула тоді думка розтлумачити, чого в пачці не вийде «розчинитися в натовпі», та вона відкинула її геть. На той час, дівчинка веселилася, як вже траплялося. Ніс сіпнувся. Вітер тхнув гниллю. Маргарет повернулася? Та ні, тямила вона: гниллю тхнуло від Давида. Згодом людина перестає помічати таке, але сам дух не щезає. Мухи хмарою дзижчали коло його голови. Рік чи два тому Давид почав витискати кров із сердець жертв собі у волосся. Волосся в нього було густе, кудлате, а з кожного серця накрапає по кілька ложок, та воно швидко набігало. З часом кров із космами затверділа й обернулася на щось, схоже на шолом. Одного разу, зацікавившись, Каролін спитала Пітера, наскільки той шолом міцний. Пітер, у каталозі якого були математика й інженерія, на мить звів очі до стелі, міркуючи. - Досить міцний, - мовив він задумливо. - Згорнута кров твердіша, ніж здається, але крихка. Та тут зарадять пасма. Той самий принцип, що й арматура в бетоні. Гм. - Він нахилився до блокнота, щось там нашкрябав цифрами, тоді кивнув. - Атож. Досить міцний. Мабуть, й кулю зупинив би. Певний час Давид капав тим і бороду, та Отець змусив позбутися, як вже важко стало повертати голову. Зосталися тільки довгі вуса, мов у Фу Манчу. - То де ти був? - гукнув Давид, трусонувши Майкла за плечі. Він говорив мовою Пелапі - не схожою ні на англійську, ні на будь-яку іншу живу мову. - В лісі грався? Ти ж мав скінчити ще кілька тижнів тому? Й не бреши! Майкл запанікував: очі закотилися, він відповідав уривками, мов крізь силу. “Я був... е-е-е…” - Е-е-е? - Давид стиснув ще дужче. - Ну, куди подався? Де був? - Я був з... з... дрібнотою. Отець казав . Отець казав вчити стежки малих та скромних. - Отець хотів, щоб він роздивлявся мишей, - підказала Дженіфер, стогнучи під вагою каменя. - Як вони бігають чи ховаються. Отаке. - Нумо, назад до роботи! - гаркнув Давид. - Ти сонячне світло марнуєш! Дженіфер попленталася до купи й підняла ще один камінь, стогнучи під вагою. Давид, два метри з гаком й тілом, мов із суцільної жили та м’яса, провів її очима. Каролін здалося, ніби він ледь усміхнувся. Потім, обернувшись до Майкла, буркнув: - Г-га? Ото й усе? - він похитав головою, - Либонь, це неможливо, та ти ще більша нікчема, аніж Каролін. Каролін, що ховалася у схованці, показала дулю. Дженіфер із сухим гуркотом шпурнула ще один камінь у кущі. Потому випросталася, важко дихаючи, й витерла чоло тремтячою рукою. - Каролін? Га? Я… не знаю… - Стулися, - кинув Давид, - Тобто, як решта надривалася, шукаючи Отця, ти, виходить, бавився з гурбою мишей ? - Т-так, мишей… я гадав… Галявиною полинув звук сухого тусана. Каролін, якій не раз дісталося від Давида, здригнулася. - Я не питав, що ти гадав , - сказав Давид, - Звір не гадає . Ти ж звір, Майкле? Хочеш тим бути, а, може, вже є? - Як… скажеш, - тихо відповів Майкл. Хоч Давид стояв спиною, та Каролін виразно уявила його писок. Певне, зараз ледь всміхається. А як від стусана пішла кров, то, може, й ямочки показав. - Ну, гаразд. В мене від вас голова обертом. Йди-но ліпше Дженіфер помагай. Одна з Майклових пум загуркотіла та Майкл перебив її тихим підвиванням, і та вмить стихла. Каролін прижмурилася. На західному краю долини, за спиною Давида, уже біг вітерець. Ще трохи - й усі троє стануть з підвітряного боку, а не навпаки. За той час, що Каролін жила поміж американцями, вона й сама наскрізь увібрала їхні запахи - Мальборо, Шанель та інші. Та від Майкла й Давида такий дух не сховаєш. Тож вона наважилася - втупилася їм в очі. Іша навчила цьому: означає прикликати на себе увагу, хоч іноді без того ніяк. Тепер Каролін сподівалася, що їх збентежить щось північніше. І справді, за мить Майкл устромив зір у метелика, що тремтів, сідаючи на курган. Давид й пуми, як і годиться хижакам, одразу повелися за його поглядом. Тим часом Каролін скористалася хвилею й прослизнула до кущів. Вона обігнула горбок із південного-сходу. А коли віддалилися на чверть милі, повернула назад - тепер ішла без особливої обачності й навмисне сповістила про себе сухим хрускотом гілки під ногами. - А, - мовив Давид, - Каролін. Ти гучніша й незграбніша, ніж будь-коли. Ще трохи - й справді станеш американкою. Чував, як ти йшла аж від пагорба. Йди сюди. Каролін робила, як звелено. Давид заглянув їй у вічі й лагідно торкнувся щоки. Його пальці були чорні від загуслої крові. - Пам’ятай про безпеку, сестро. На всіх нас лежить цей тягар. Тямиш? - Авже… Пестячи по щоці, він ударив іншою рукою просто в сонячне сплетіння. Вона цього й ждала - ну, цього чи подібного, - абияк повітря висковзнуло з легень, мов з дірявого міхура. А проте на коліна не впала. Принаймні , подумала вона, смакуючи мідний присмак своєї ненависті. Давид ще мить вивчав її поглядом убивці. Та не вгледівши й тіні бунту, відвернувся: “Поможи їм з курганом”. Вона присилувала себе зачерпнути повітря на повні груди, аж поки марево, що застило очі, не розвіялося геть. Тоді рушила до кургану. Сухі осінні трави лоскотали босі стопи, шелестячи, мов злежана китайка. Десь ген за деревами, по битому шляху, з гуркотом промчала хура, та лісова гущавина вмить поглинула той галас. - Привіт, Джен, - мовила Каролін. - Вітаю, Майкле. Давно вона віддала душу? Майкл змовчав, лишень підійшов ближче й лагідно уткнувся носом їй у шию. Вона, як і ведеться між своїми, відповіла йому тим самим. - І ти, будь здорова, Каролін, - відказала Дженіфер, пожбуривши камінь у хащі й стираючи піт з чола. - Від останнього повного місяця - лічи, вже два тижні минуло. - Очі її були червоні, наче в лихоманці. Насправді ж минуло з місяць. “Знов одурманена”, - похмуро подумала Каролін, але вмить зм'якшилася: хто б смів її винуватити? На самоті з Давидом і не таке вдієш. Вголос же мовила: - Леле, довше, ніж зазвичай. Де ж вона блукає? - Певна річ, Отця шукає, - Дженіфер зиркнула якось дивно, з-під лоба. - Хто зна… - здвигнула плечима Каролін. Майкл онде здебільшого при звірині тримається, а Маргарет найліпше почувалася поміж мерцями. - То як воно? - А от побачимо, - кинула Дженіфер, косуючи на купу каміння. Каролін зрозуміла без слів і підняла важкий кругляк. Далі працювали мовчки, хутко й злагоджено. Утричі робота йшла шпарко - за хвилю каміння щезло в чагарниках. Земля під ним леть просіла, була м’якою та вогкою. Усі троє впали на коліна й заходилися рити горуч. На глибині пів п’яді вдарив такий важкий сморід, що Каролін ледь стримала нутрощі. Вона щосили намагалася не подати виду, аби Давид не зауважив її слабкості. Коли ж яма заглибилася на два лікті, пальці намацали щось податливе. - Є вона, - прошепотіла Каролін. Майкл допоміг згребти рештки землі. Маргарет уже геть розпухла й посиніла від тліну; в очницях, наче в теплій поливяній мисці, кишіли хробаки. Дженіфер вибралася з ями, аби зібрати своє приладдя. Обмивши обличчя та руки небіжчиці, Каролін із Майклом теж мерщій вилізли на світло боже. Дженіфер добула з калитки срібну люлечку, кресалом висікла вогонь і глибоко затягнулася дурманним димом. Тяжко зітхнувши, вона стрибнула до могили й стала до чарів. Чи то зілля їй помагало, чи власна сила, а хист вона мала неабиякий. Рік тому Отець вшанував її найвищою милістю - дарував білий пояс цілительства. Відтепер вона, а не Він, була господинею цього канону. З-поміж усіх них лише вона здобула таку честь. Цього разу смертельна рана зяяла коло серця - поздовжня каверна, завширшки як лезо Давидового меча. Дженіфер всілася на покійницю й накрила ту рану долонею. Завмерла так на три подихи. Каролін пильно стежила за кожним рухом, ловлячи шепіт Джен: «Ум, плоть і дух» . Сама ж трималася осторонь, бо зазирати в чужі таїнства було справою небезпечною - за таке могли й суворо спитати. Майкл відійшов на інший край галявини, подалі від трупного духу, і, всміхаючись, бавився з пумами, не звертаючи уваги на решту. Каролін примостилася коло бронзової ноги бика, аби бачити все достеменно. Щойно Дженіфер забрала руку, рана на грудях Маргарет затягнулася, мов і не було її ніколи. Тоді Дженіфер підвелася - мабуть, аби хоч трохи ковтнути повітря, бо в могилі сморід стояв такий, що очі виїдало. Глибоко вдихнувши, вона знову схилилася над тілом. Насупилася, відігнала від себе докучливу мошву й припала устами до холодних губ Маргарет. Витримавши три довгі подихи, вона відсахнулася й заходилася втирати в шкіру небіжчиці мастила - виводила візерунки та знаки письма Пелапі: спершу жагу , тоді прозріння , а наостанок - тугу . Коли справу було скінчено, Дженіфер вилізла з ями. Вона рушила до друзів, та не пройшла й двох кроків, як затулила рота долонею і її нестримно вивернуло. Очистивши шлунок, вона повернулася до Каролін. Хода її була непевна, ноги тремтіли, а на чолі виступив холодний піт. - Чи вельми зле, сестро? - тихо спитала Каролін. Дженіфер лише повернула та й сплюнула в порох. Потому всівшись, на коротку хвилю прихилила голову до плеча Каролін. Добула малу срібну люлечку - Каролінів дарунок - й знову викресала вогонь. Дим марихуани, густий та млосний, поплив понад галявою. Вона простягла люльку Каролін. - Бігме, ні, красне дякую, - Дженіфер лише здвигнула плечима й затягнулася глибше. Жарини в люльці розжеврілися у виполіруваному бронзовому черевці бика. - Часом гадаю собі, чи не варто було б бідкатися через... Отця... - Кароліна наче аж відсахнулася. - Чи ти поважно?.. - Таж ба... - Дженіфер важко видихнула, - Чи то я вже не тямлю нічого, а все ж цікаво: а ну як нехай воно все йде до дідька? Онде Герцог, байдуже, він усе забере на себе. - Та все ж спопеліє, як він у силу ввійде, - і то хутко, літ за п’ять, а чи за десять. - Знана річ, - Дженіфер знову припалила, - Тому й маємо Отця, хоч шлях Герцога принаймні безболісний. Ба навіть сумирний, - Каролін скривилася, а тоді ледь усміхнулася. - Так ото кажеш, бо останні тижні з Давидом були тобі непереливки... - Та не через те... - відказала Джен, - хоча, може, й так. Але направду було вельми тяжко. А ти де забарилася? Твоя поміч би не завадила, - Каролін легенько плеснула подругу по плечі. - Даруй. А ну, дай-но мені, - Дженіфер передала люльку, і Каролін ледь потягнула дим. - То воно тебе зовсім не ятрить? - спитала Дженіфер. - Що саме? - Дженіфер махнула рукою, обводячи поглядом і могилу, і Діброви, і бика. - Усе оце видиво. - Не вельми, - замислилася Кароліна, - Тепер уже ні, - потому глянула у волосся Дженіфер і витягла личинку. Та звивалася на пучці пальця, - Колись теж гризло, а потому призвичаїлася, - вона розчавила хробака, - До всього, либонь, можна звикнути. - Може й так, - Дженіфер забрала люльку, - Інколи здається, що ми - останні, хто ще при глузді лишився. Каролін хотіла була погладити Джен, обійняти чи якось інакше пригорнути, та передумала. Розмова стала надто вже щемкою, тож, аби перебити ту вогкість, Каролін кивнула на курган: - Скільки ще мине часу, заки вона?.. - І гадки не маю, - відказала Дженіфер, - Ще дрібка. Довго не лежатиме... Хай йому грець, - вона зморщилася й знову сплюнула. - На, тримай, - мовила Кароліна, - Маю дещо для тебе, - вона попорпалася в бесагах і витягла напівпорожню фляжку Лістерину. - А це що за біс? - Дженіфер узяла плящину до рук. - Набери в рот, побовтай, але не ковтай. За кілька хвиль сплюнеш, - Дженіфер невіруюче втупилася у фляжку, намагаючись збагнути, чи подруга часом не бере її на кпини. - Довірся мені, - промовила Каролін. Дженіфер завагалася, а тоді хильнула з плящиці - зіниці вмить поширшали, мов тарілі, - Побовтай-но у роті, - продовжила вона, надимаючи то одну щоку, то другу, аби вказати, як воно має бути. Джен учинила так само, - А тепер випльовуй, - Дженіфер пирхнула, - Полегшало? - Бігме! - вигукнула Дженіфер. - Це ж бо… - скосила очі на Давида. Той не дивився в їх бік, та вона все одно стишила голос до ледь чутного шепоту. - Ото чудасія! Зазвичай я до півночі не можу здихатися присмаку тліну й перегною. - Знаю, - відказала Каролін, - То американські витребеньки. «Ополіскувач» зветься. Дженіфер зачудовано, наче дитина, водила пальцями по наліпці. Потому, пересилюючи себе, простягнула фляжку назад. - Собі залиш, - заперечила Каролін, - Я задля тебе принесла, - Джен змовчала, самим поглядом вдячно усміхнулася, - Ти вже скінчила? - Гадаю, що так, - кивнула Дженіфер, - Маргарет зачула поклик, - тоді гукнула, - Давиде, чи будуть ще веління? Давид стояв на краї прірви, вдивляючись понад битим шляхом у бік Дібров. Він недбало змахнув правицею, мовби відганяв набридливу муху. Дженіфер здвигнула плечима: - Тож, я вільна, - а потім знову звернулася до Каролін, - Ти що скажеш? - Нема певності, - зітхнула Каролін, - як Отець й поміж чужинців, то слід його я втеряла. А вам що відомо? - Майкл каже, що серед звірини його теж не видати. - А інші? - Дженіфер знизала плечима. - Поки лишень ми втрьох. Та вони забарилися, незабаром будуть, - вона простяглася на траві, поклавши голову Каролін на коліна, - Дякую за той... як ти його врокла? - Лістерин? - Лі… стерин… - прошепотіла Джен, - Красненько дякую, сестрице, - і склепила очі. Впродовж дня до гурту приєднувалися інші бібліярники - хто поодинці, хто парами. Дехто ніс важку ношу, немов покуту. Алісія стискала чорну свічку, що не гасла. Рейчел та її примарні діти пошепки гомоніли про майбуття, якому не судилося справдитися. Близнюки, Пітер та Річард, пильно стежили, як бібліярники заповнюють дванадцять точок зрізаного кола, намагаючись осягнути вищий лад, на який інші не зважали. Піт на їх лицях лисніла у відблисках вогню, мов масний чорнозем. Нарешті, як сонце почало ховатися за обрій, Маргарет простягнула бліду, тремтячу правицю до світла, випростовуючись із ями. - Повертається, - мовила Дженіфер, не звертаючись ні до кого зокрема. Давид з усміхом на вустах підійшов до розритої могили. Він нахилився і вхопив Маргарет за руку. З його ж поміччю вона звелася, а з одежі посипалася суха земля. - Вітаю, любове! Хутче вертайся, - вона, ледь сягаючи Давидові до грудей, всміхаючись, закинула голову. Давид обтрусив найгрубший шар пороху, підхопив за стегна і поцілував - довго й жадібно. Малі ніжки Маргарет безсило зависли над розритою землею. Каролін раптом усвідомила, що й не згадає, в чому ту Маргарет ховали: чи то попелястий саван, чи вицвіла сукня барви старої кості, що надто довго валялася на сонці. Хай там як, те вбрання вже злилося з самою небіжчицею. Лишився тільки запах - важкий аромат сирості та давнини. Тож Маргарет хвилю хиталася, а тоді присіла на купу свіжої землі поруч із ямою. Давид підморгнув і провів язиком по зубах. Маргарет захихотіла, мов та мавка. Дженіфер пересмикнуло від нудоти. Давид присів коло Маргарет й куйовдив її запилене чорне волосся. - То що? - гукнув він до Річарда, Пітера та решти. - Чого застигли, мов стовпи? Усі в зборі. Ставайте до кола! Всі зійшлися. Каролін не зводила очей з Давида. Він з острахом позирав на бронзового бика, аж поки не став до нього спиною. Навіть тепер він не міг витримати того мертвого зору. Та вона його й не винила. - Гаразд, - мовив він поважно, - Місяць ваш минув. Хто має мені щось повісти? - запала глибока мовчанка. Жоден не зронив і слова, лишень вітер свистів поміж руїнами. — То де ж Пан-Отець, Маргарет? — Не відаю, — прорекла тихо. — Нема ні в краї Лети, ні в чертогах кромішньої тьми… — Тож живий ще? — Може, й ні. — Як то — «може»? Що за дива? — Маргарет мовчала, вдивляючись у порожнечу. — Може, в Бібліярні упокоївся. — Тобто? Хіба ж тоді дух не відійде до краю забуття? — Ні. — А як же? — Маргарет зиркнула з підозрою, примруживши очі. — Не вільно про таке повідати. Давид потер скроні, гамуючи гнів: — Послухай-но, байдуже мені до твого реєстру, але… його вже казна-відколи немає! Скажи лишень навпростець: що сталося б, якби він поклав голову в Бібліярні?.. — Годі-бо, Давиде! — урвала Каролін, аж розімлівши від обурення. — Отець не може вмерти — ні в стінах Бібліярні, ні деінде! — інші хоронителі стиха загули на згоду. — Він же… сам Отець. Обличчя Давида спохмурніло, мов грозова хмара, та він облишив чвару: — Що скажеш, Маргарет? — та лиш байдуже знизала плечима, наче про чуже йшлося. — Каролін правду каже. — Давид лишень промичав, глухий до її слів. — Рейчел? — Та бігме не знаю, — відповіла та, розводячи руками та вказуючи на мовчазні лави примарних дітлахів позаду себе. — Його немає в жодному з прийдешніх днів, що дано мені уздріти. — Алісіє? А що каже істинне майбуття? — Немає, — вона нервово провела пальцями по своєму пловому волоссю. — Я глянула аж до самого скону, до холодної смерті всього сущого світу. Порожнеча. Анічогісінько. — Нема в майбутньому, та й смерті не зазнав… як таке закрастися може? Алісія й Рейчел перезирнулися й потиснули плечима. — Велика таїна, — мовила Рейчел. — Кепська відповідь, непевна. — Чи, може, ти ставиш не ті запитання, Давиде? — Та невже? — Давид ступив крок, лиховісно всміхаючись; Рейчел вмить зблідла, мов полотно. — Я… не хотіла… образити… Давид дозволив їй прихилитися до себе, а тоді торкнувся пальцем її уст: — Потім. — Вона опустилася на діл, тремтячи у блідому сяйві місяця. — Пітере? Що твій розум повідає? — той завагався, добираючи слова. — Є такі секраменти в працях Отця, котрих мені не вільно було уздріти… — Він ховав свої помисли від усіх нас, — відрізав Давид. — Дай відповідь на моє запитання. — Н-ну… він оце заходився коло однієї штуки, що зветься регресійною повнотою, — промовив Пітер. — Се думка, буцім Всесвіт так влаштований: скільки б загадок ти не розгадав, за ними завсіди криється ще глибша таїна… — Змилуйся, Господи! Ти знаєш, де Пан-Отець, чи ні? — Не зовсім, але можна… — Менше з тим! — Але ж… — Стули пельку! Каролін, стрінься з Пітером згодом та переклади, що він там верзе, аби звичайні хрещені душі могли второпати. — Буде вчинено, — мовила вона. — Майкле, а що там Далекий Пагорб? Чи не видко було яких слідів? Далекий Пагорб, за поговорами, був потойбічним вирієм Лісового Бога, куди по смерті відходили душі всілякої тямущої німої звірини. Каролін й гадки не мала, що те місце істинне. Правду кажучи, вона до цієї самої хвилини й у самого Лісового Бога не вельми вірила. — Не було, — мова Майклова стала чистішою, слова вже не в’язли на язиці. — А Лісовий Бог? Він?.. — Поринув у сон. Не збирає воїнства. Точаться там якісь звичні інтриги та чвари, але нічого такого, що зачіпало б нас. Нема причин гадати, що… — Гадати? Тобі? Аж смішно, — Давид зневажливо відвернувся. — Емілі, а як щодо?.. — Є ще дещо, — перебив Майкл. — Нас навідає гість. — Гість? — Давид пильно вп’явся в нього поглядом. — І чому ж ти досі мовчав, ледащо? — Ти зацідив мені в пику, — відказав Майкл. — Звелів замовкнути. — Тепер я велю тобі говорити, — процідив Давид. — Хто гряде? — Нобунунга. — Г-га? Сюди? — Він бідкається через Його безпеку, — мовив Майкл. — Прагне все розслідувати. «Трясця його матері!» — подумки зойкнула Каролін. Се не на жарт її злякало, а втім, вона не виказала страху, тож ніхто й не помітив. — Коли він прибуде? — Коли?.. — Майкл насупив брови, силуючись збагнути. — Він… гм… коли?.. — Чи маємо ми бодай яку плянту, коли се станеться? — Давид скреготнув зубами від люті. — П-пізніше. — Коли саме? — Давидова правиця зсунулася в тугий кулак. — Він не відає, Давиде, — тихо мовила Дженіфер. — Він не бачить плину часів, як бачать хрещені душі. Уже не бачить. Якщо й зацідиш йому, то нічого не зміниться. Майкл, котрого пройняв чистий жах, перевів сполохані баньки з Дженіфер на Давида: — Миші запримітили його! Він уже гряде! — Менше з тим! — Давид розтиснув кулак і знову потер напружені скроні. — Уже байдуже. Він навіть правий, неборака. Нобунунга прибуде тоді, коли прибуде. Все, що нам лишається — стріти його з почестями. Пітере, Річарде — збирайте тотеми! — близнюки аж підскочили, поспішаючи вгодити. — Каролін, вертайся до Америки. Нам потрібне осердя. Піднесемо його Нобунунзі, аби вмилостивити. До снаги буде? — Невинне осердя? В Америці? — вона завагалася, збентежена. — Може. — Трясця, просто розітни чересла, — не второпав її сумнівів Давид і грубо пояснив, розвівши пальцями в повітрі. — Ось так, уздовж ребер. Або клич мене, як забракне духу. — Буде виконано. — То на сьогодні все. Каролін, рушай, як будеш готова. Решта — тримайтеся поблизу, — він стурбовано кинув оком на бронзового бика. — Річарде, Пітере, ворушіться. Я маю намір повернутися до Маꥳлікаті, — промовив він, хтиво підморгнувши Маргарет. — Вечеря незабаром поспіє. Рейчел сіла просто на долівку. Примарні дітлахи обступили її щільним колом, і за хвилю вона сховалася за їхніми тінями. Каролін хотіла була заговорити з Майклом, та він разом зі своїми пумами вмить щез у лісових нетрях. Дженіфер розгорнула спальну шкуру і зо стогоном повалилася на неї. Маргарет заходилася крутитися біля Давида. Він якусь часину порався у своєму подорожньому мішку. — Тримай, — мовив поважно. — Я приніс гостинець. — Давид витяг відрубану голову якогось старого, тримаючи її за довгу, рідку бороду. Хитнув нею кілька разів, мов маятником, а тоді жбурнув дівчині. Маргарет перехопила її руками, ледь охнувши від ваги. На її обличчі процвіла радісна усмішка, оголивши чорні, гнилі зуби. — Красненько дякую. — Скільки ще чекати? — Давид присів поруч і лагідно відкинув пасма волосся з її очей, а тоді гукнув до близнюків. — Годину, — відказав Річард, проводячи пальцями по чаші з тотемами — там лежав жмуток волосся, що належало Лісовому Богу, пасмо з сукні Каролін, затверділе від крові, та крапля воску з чорної свічки. Усе це мало послужити вузлами для їхнього хитромудрого ворожіння, котре — як вони палко сподівалися (чи пак, хотіли вірити) — вкаже їм слід Отця. Ну… принаймні, так мало бути. Каролін, проте, мала великий сумнів у тій витівці. — Не більше, — підтвердив Пітер. Маргарет умостила голову мерця на коліна й заходилася коло неї поратися — пестила змарнілі щоки, лагідно воркувала, розгладжувала густі кошлаті брови. За якусь мить від тієї ніжності повіки мерця здригнулися, а тоді розплющилися. — Блакитні очі! — втішно зойкнула Маргарет. — Давиде! Серце моє, дякую! Він лишень здвигнув плечима. Каролін нишком придивилася до мертвого обличчя. Може, колись ті баньки й були синіми, та тепер потьмяніли й укрилися трупною плівкою. Та вона впізнала його. Дрібного достойника одного з кабінетів Пана-Отця, а за колишніх часів — прем'єр-міністра далекої Японії. Зазвичай таких вельмож ревно оберігали. Давид, схоже, остаточно згубив страх. Голова кліпнула і втупилася в Маргарет. Безсилий язик заворушився, а губи почали безпорадно рухатися, хоча без повітря в легенях небіжчик не міг зронити й звуку. — Що він там белькоче? — спитав Давид. За шість тижнів вигнання більшість із них навчилися сяк-так розуміти американську говірку, та Каролін була єдиною, хто тямив у японській. Вона нахилилася ближче, зморщивши носа від важкого духу тліну, схилила голову і злегка торкнулася щік небіжчика: — Му ічідо ітте кудасай, Ямада-сан, — мрець спробував знову, благаючи її своїми незрячими, згаслими баньками. Каролін відхилилася і скромно склала руки, ліву поверх правої, аби пальці сховати від стороннього ока. Обличчя її лишалося мирним, ба навіть лагідним. Відала-бо, що Емілі без труду читає її помисли, а Давид має хист чути порухи чужої душі — принаймні їхній солодкий чи гіркий присмак. Він завсіди знав, коли хтось затаїв на нього лихе око чи образу, а в ратному тлумі міг зазирнути в голови супостатів і уздріти підступні плянти чи зброю, яку ті готувалися підняти. Каролін підозрювала, що за потреби він міг би сягнути й куди глибше. Проте се не мало ваги. Якби Емілі чи Давид здумали нишпорити в її думках, вони натрапили б лишень на щире прагнення стати в пригоді. Істинні чуття — сама суть людського єства, його осердя; їх годі не відчути чи повернути в инше річище. Але маючи тривалу практику та неабияку обачність, їх можна надійно заховати у згортках розуму. — Допитується про Чієко та Кіко-чан, — мовила Каролін стиха. — Гадаю, то його доньки. Бажає знати, чи вони в безпеці. — А-а, — зронив Давид байдуже. — Перекажи, що я випустив їм тельбухи задля вправи. І матері їхній також. — Це правда? — Давид лишень недбало знизав плечима. — Сорера ва анзен десу, Ямада-сан. Іма ясуму десу ні, — промовила Каролін, запевняючи мерця, що рідні його у безпеці і що тепер він може упокоїтися з миром. Змордований небіжчик дозволив очам склепитися. Єдина сльоза затремтіла на краї лівої повіки. Маргарет вивчала її жадібним, хижим поглядом, мов та птиця. Коли сльоза врешті зірвалася і покотилася по щоці Ямади, дівчина нахилила голову і спритним рухом язика злизала її. Мрець надув порожні щоки і випустив повітря — се був найніжніший, але й наймоторошніший звук, який Кароліні коли-небудь доводилося чути. Давид із Маргарет дружно захихотіли. Усмішка Каролін була саме такою, як вимагав звичай — бездоганно виліпленою. Може, серце її пойняв жаль до цього небораки? А може, в усьому був винен важкий дух перегною. Хай там як, кожен, хто спробував би зазирнути в її голову, побачив би лишень турботу про долю Пана-Отця та щире, хоч і боязке прагнення вгодити Давидові. Але пальці її усе ще тремтіли від спогаду про кволі, згасаючі дрижання, що колись ішли вздовж мідного списа, а в самому серці її ненависть до цих потвор палала, немов чорне потойбічне сонце.