Розділ 7.4 — Ґарісонові Діброви

Стів кинув оком на порожню хату й обернувся до дверей з круглим вічками-«риб'ячим оком». За п'ять ярдів від ґанку двоє левів задкували назад. Причина була на поверхні: вулицю окупила добра сотня псів — від маленьких пуделів до грізних доберманів, німецьких вівчарок і шоколадних лабрадорів. Зграя неухильно тиснула на левів. Самець роззирнувся й затягнув гучний, розкотистий рик, що луною покотився провулками Ґарісонових Дібров. Левиця ж кинула погляд на двері — її пронизливий погляд вп'явся просто в Стіва. Щось у її очах здалося йому дивно знайомим, але думки плуталися. Дідько, дідько, дідько. Що тепер робити? Леви щойно врятували йому шкуру, але ж це, трясця, леви! Хоча хвилину тому він уже ледь не віддав Богу душу, стікаючи кров'ю під навалою розлючених собак. Стів зиркнув униз: з нього сочилася кров — на щастя, фонтаном, і на тому дякуй. Каролін казала про аптечку. «Аптечку? » Підозріло вчасно. Боже, як же він її ненавидить. Шалено . Знаменом над вулицею нависав гул сотні озлоблених голів і хрускіт газонокосарки. Левиця скалила ікла й стояла стовпом на дорозі дідугану, але той просто оминув її, наче порожнє місце, зовсім не зважаючи на псів. Самець ступив ще пів кроку назад. Тейн рушив уперед, збившись у щільну зграю за спиною. Шалений ротвейлер механічно заливався гавкотом, плюючись піною. Подвір'я перетворилося на кипляче море з морд, оскалів та хижих очей. Трясця, їм капець. Навіть якби левам було куди тікати — а вони загнані в кут, прикриваючи відступ Стіва — собаки їх наздоженуть. І їх забагато. Стів гурконув кулаком об стіну: — Блядь, блядь, блядь! Мав би набрати Каролін, але часу годі гаяти. Самець знову гримнув на всю пащу. Ротвейлер кинувся на нього, та лев змахнув лапою, відкинувши зухвальця просто в натовп. Левиця знову зиркнула на Стіва з таким докором, що аж моторошно стало. Він згадав відосік з ютуба, де чуваки кєнтарилися з левами. А, до біса все! Він розчинив двері. Левиця зиркнула на нього — чи то здалося, але в очах читалась вдячність. — Швидше всередину! Чого стоїш? Вона спробувала стрибнути, та задня лапа підвела: гепнулась черевом об цеглу, проте одразу ж здерлася нагору. Самець цілий і неушкоджений, проте чекав на неї. Пси дихали йому в спину, але він тримав усю зграю на мушці нищівними ляпасами та, мабуть, самою харизмою. — Та йдіть же! Самець крутнувся і в два стрибки опинився всередині. Стів навалився на двері, прагнучи їх зачинити, та борза намертво застрягла в одвірку. Пси скалилися й клацали зубами. Стів щосили вперся спиною й луснув першого хорта здоровою ногою — той знепритомнів чи й узагалі скопитився. Натиск спав, другий пес відскочив. Тоді Стів нарешті зачинив двері; за стіною вирувало море звірів, але на ґанок чомусь прорвалися лише одиниці, шкрябаючи пазурами деревину. Стів перевірив замок, клацнув ключем і для певності зсунув засувку. Пси за дверима шаленіли. Стів припав до стіни, чекаючи, чи не зжеруть його леви. Але ті бачили в ньому порожнє місце. Левиця знесилено осіла посеред кімнати — з її розтрощеного стегна соталася кров, залишаючи по собі липкий багряний слід. Авжеж, аптечка. Стів обережно кульгав до вітальні, не зводячи очей із хижаків. На вулиці ще палав день, а всередині вже панувала присмеркова мряка за важкими портьєрами. Намацавши вимикач, він клацнув: під стелею засвітилась квола жовта лампочка, присипана рештками мертвих мух. — Оце так, — присвиснув Стів. Вітальня була порожнім простором завбільшки з гараж на дві машини. Меблі звалилися в кутку непотребом: диван став торцем, з розбитої книжкової шафи стирчав зім'ятий абажур, а ніжки столика стирчали, наче скелетні пальці. На брудному килимі виднілася чистіша пляма — там колись стояв диван. Рамки з картинами теж валялися в купі, проте кімната не була порожньою — стіни рясніли грубими малюнками, схожими чи то на дитячу мазанину, чи то на первісні печерні петрогліфи. Здебільшого там зображували знайомі побутові речі: поштовий фургон UPS, машинку таксі, розвізника піци, баскетбольне кільце та велосипед. Поруч красувалися й моторошні дивацтва — чорна піраміда, вогняний жовтий бик і люті кальмари у зелених хвилях. Аптечка Каролін акуратно стояла в протилежному кутку: дві упаковки води Dasani, марля Johnson & Johnson, промислові коробки пластирів, пакет в'яленого м'яса та рибальський ящик із червоним хрестом. У білій коробці, загорнутій у весільну сукню, лежали три глиняні горщики, ампули та порошки. Стів відкрутив пляшку води й перехилив, заліпив пластиром палець, а в сусідній коробці знайшов шматок антибіотиків і десяток шприців. — Ой, вітаю! — пролунало ззаду. Стів аж підстрибнув. Перед ним стояла бліда жінка років шістдесяти в бузкових штанях і спідниці. Губи посиніли від холоду. — Як приємно бачити гостя! Проходьте. Можу я взяти ваше пальто? — Ой... привіт. Не думав, що тут хтось є. Вибачте, що влаштувався без дозволу. Там просто собаки... — Заходьте-бо, — заторохтіла вона. — Рада вас бачити. — Стів змовк, примружившись. Згадав того мужика з газонокосаркою, який удавав глухого. Його дружина, певно? Ідеальна парочка. — Заходьте-бо, — повторила жінка. — Рада вас бачити. Підійшов лев і обнюхав її. Вона зиркнула на скаліченого хижака й лагідно поплескала його пилюжну гриву. — Можу я взяти ваше пальто? — Хижак перевів погляд на Стіва і буркнув. Стів знизав плечима. — Хрін його знає, друже. Лев у відповідь задоволено махнув хвостом, ніби вловив суть. Стіва чомусь розібрало на сміх. А коли жінка вкотре запропонувала забрати пальто, він розреготався на всю хату. Може, цей божевільний день нарешті почав до нього доходити.