Розділ 8.2 — Студена оселя

Ервін вперше заступив до святая святих. До того він бував у Білому домі двічі: на екскурсії та за ордером «За видатні заслуги». Ервін, якому на ті цяці плювати з високої гори, ледве не прогуляв ту церемонію. Тоді він якраз робив ремонт і хотів подивитися, як теслі впоралися плінтусами й ліпниною на криволінійних стінах Овального кабінету. Але все виявилося лажею. Нагородження проходило в Рожевому саду, а не всередині, ще й президент — не чинний, а передостанній — виявився рідкісним чмонею. Напився на заході й весь вечір пускав слині на племінницю пілота морпіхів. Щойно дівчина дала зрозуміти, що батьківщину так сильно не любить, цей алко-політик одразу злиняв. А на додачу ще й переплутав прізвище льотчика під час промови. Словом, за дев'ять років і двох президентів Ервін таки дотягнувся до легендарного кабінету. Не такий він і велетенський, як уявлялося, зате плінтуси й молдинги зроблені на совість : ідеальні підплінтовники, акуратний профіль та ледь помітні стики на вигнутих стінах. Решта інтер'єру теж вражала: королівський синій килим, золотисто-кремові шпалери з поздовжнім смугастим візерунком. Погляд зачепився за робочий стіл президента — витончене тикове дерево, рясно оздоблене сценою морської битви. Ювелірна робота. Цікаво, де зараз знайдеш справжній тик? Напевно, раритет якийсь чи чортзна-що. — ...а це Ервін Лефінґтон, — віщав Торп. — Колишній десантник із вісімдесят другої, нині спецслідчій у Міністерстві внутрішньої безпеки. Ервін підняв очі. Біля столу стояли два золотисті дивани з журнальним столиком посередині. Президент і кілька цитрусів із телевізора розвалилися на них із напруженими харями. Ервін лише внутрішньо закотив очі. Понеслося . — З якого дива він тут? — пирснула літня жінка, дивлячись на нього поверх окулярів. На колінах лежала розгорнута папка з грифом секретності. Знову чорна облямівка, гляди ж ти. На титулці красувався напис СТУДЕНА ОСЕЛЯ. — На те є кілька причин, пані секретарко, — відповів Торп. — Спецагент Лефінґтон випередив всіх у цій справі. До вчорашнього кіпішу він розслідував пов'язаний злочин — пограбування банку. До того ж він допитував втікача якраз під час втечі з в'язниці. Він єдина людина, яка бачила тих бійців і вижила. — Та там усього один тип був, — поправив Ервін. — Перепрошую? — здивувалася пані в окулярах. Ервін кивнув на Торпа. — Він каже «бійці». А там же всього один тип був. Принаймні з тих, що я бачив. — Один? А як же той, що втік з-під варти? — чоловік зашарудів паперами в чорній паці. — Стів... як його... Годжсон? Той самий, якого ви допитували? — Я б не назвав це «втечею», — заперечив Ервін. — Скорше викрадення прямо з-під носа. — Це як це? Ервін знизав плечами: — Та він охрінів не менше за нас, коли з'явився той тип у пачці. Ми всі стояли з роззявленими пельками, як повні довбні . — Останню фразу Ервін любив — вживав її лише з особливої нагоди. — До того ж отой у спідничці знатно вгамував Годжсона, щоб той не сіпався. — Перепрошую, — втрутився високий рудий чувак. — Ви сказали — в пачці? Ервін пошукав у пам’яті ім’я: Браян Гаманн, схоже, голова апарату Білого дому . — Ага. Фіолетова балетна пачка та броник. Ізраїльський, здається. Ну й ніж. А ще босоніж. — Ервін похитав головою. — Дичина повна. — Тобто... він був без зброї? — обережно перепитав Торп. — Ніж там пристойний. Але без вогнепалу, якщо ви про це. — І скільки в нас було «двохсотих»? — озвався президент, перегортаючи папери. — Тридцять сім, — відрубав Ервін на пам'ять. — Вони хоч озброєні були? — Ще й як. Тільки не допомогло. В коридорі лежав коп, якому сороковий «глок» засунули в дупу — аж за спускову скобу, стирчала лише п'ята магазину. Держсекретар завмерла з фарфоровою чашкою на півдорозі до рота, так і не ковтнувши кави. — Але ж вас він помилував. Чому, як гадаєте? Ервін знизав плечами. — Фанат. — Перепрошую? — Довга історія. — Ервін терпіти не міг нудних оповідачів. Перевів погляд на президента, який махнув рукою, мовляв, кажи далі. — Коротше, цей у пачці виносить двері каплиці й одразу гасить конвоїра. — Ервін дістав із кишені шайбу «Копенгагена», клацнув пальцем по бляшанці й закинув під губу тютюн. — А потім питає, хто тут Стів. Адвокат Годжсона злякався і здав його — ну, трухлявий тип. Той амбал тут же прибив і його гирею на ланцюзі. — Сховав бляшанку назад. — Спритний зараза, — Ервін виразно зиркнув на Торпа. — У житті не бачив таких моторних типів. Торп кивнув. Зрозумів з полуслова. — Коротше, я думав, мені теж хана. Почав міркувати на ходу й запитав, чи не знає він бабу на ім'я Каролін. Ім'я спрацювало. Мало не пронесло. — З чого раптом ви це ляпнули? — здивувалася держсекретар. — Обидва одягаються по-дурному, — знизав плечами Ервін. Усі в кімнаті втупилися в нього. — У чому дивність? — уточнив Гаманн. — Ну, він в пачці, — Ервін обвів усіх поглядом. — А Годжсон згадував, що якась Каролін того вечора розсікала у вовняному светрі та велосипедних легінсах, ще й у гетрах. Теж мені стиль. До того ж одна з грабіжниць банку вдерлася у халаті й ковбойському капелюсі. Вони всі виглядали однаково шизануто. Зв’язок хиткий, але втрачати нічого — все одно збирався прикінчити. От я й ляпнув про неї. — І це спрацювало? Ервін знизав плечами: — Майже. Принаймні пригальмував. Мови він не шпрехав, але це ім'я впізнав одразу. — А якою він белькотів? — Хрін його знає. Акцент кумедний. Але коли я кинув «Каролін», він аж напружився. А потім випалив: «Нобунаґа» — чи щось таке. Я вдав, ніби знаю. — Нобунаґа? — перепитав президент. — Де я чув це ім'я? Ервін здивувався. Тьху блін, він же в нас історик за освітою. — Ода Нобунаґа. Еге ж, я теж одразу про нього подумав. Президент клацнув пальцями: — Точно! Воно. — Перепрошую, — втрутилася держсекретар. — А про кого взагалі розмова? — Про Оду Нобунаґу, — пояснив Ервін. — У шістнадцятому столітті об'єднав усю Японію під шьоґунатом. Ну, майже всю. Усі втупилися в нього з такими кислими пиками, як завжди буває, коли ляпнеш щось не те. Крім самого президента — той ледь помітно посміхався. — Давайте далі, — кивнув він. — Але я обізнався, — продовжив Ервін. — Тип у пачці одразу збагнув, що я йому туфту впарюю. Вже збирався прикінчити мене. Та виявилося, що він мій фанат. Навіть не знаю, хто з нас більше охринів — він чи я. — «Фанат»? — перепитала держсекретарка. — Тобто... ви знайомі? Нічого не розумію. — Та ні. Просто іноді… Прозвучав крижаний голос Торпа. — Пані секретарко, пан Лефінґтон — легенда в армійських колах. У Натанзі, бувши пораненим, він самотужки… — Та проїхали, — обірвав Ервін. — Він просто чув про мене. Знаєте цей погляд, коли тебе впізнають. — Зрозуміло. Тобто через це він і зберіг вам життя? — Ну, я не збирався сидіти й чекати, поки він мене приріже… Але так. Як тільки допер, узяв Годжсона й змився. — Гналися за ним? — Спробував, — Ервін розвів руками. — Жах який прудкий. — Зітхнув до президента: — Слухайте, є тут якась смітничка? Мені плюнути треба. Торп округлив очі, ледве стримуючи сміх. — Під столом, — кивнув президент. — Дяч. — Ервін заступив за стіл, витягнув кошик і плюнув туди соковитою коричневою цівкою. Поставив прямо на стіл — раптом ще знадобиться . — До речі, можна питаннячко? — Президент знову махнув рукою: мовляв, нумо. — Якого біса ви взагалі цим переймаєтесь? — Так, стоп, досить... — почав було Гаманн. Президент зупинив його жестом. Обличчя Гаманна аж багрянцем взялося. — Що ви маєте на увазі, пане Лефінґтоне? — Звіть мене просто Ервін, — кинув він президенту. — Я до того, що нащо вам цей безлад? Жахливо, звісно, але ж ніби дрібниця для вашого рівня. Президент із Гаманном перезирнулися. Другий ледь кивнув: — Пане Лефінґтоне... — Ервін, — поправив той. Лице Гаманна стало ще багровішим. Ервіну було глибоко фіолетово. — Ервіне, — видавив той крізь зуби з посмішкою, — у вас є допуск до держтаємниці? — Ясна річ, — кинув Ервін і назвав свій рівень від МВС. Не те щоб космічний, але є. Гаманн на секунду самовдоволено посміхнувся, та коли зиркнув на президента — одразу знітився. — Все одно розповідай, — махнув президент. — Пане президенте, я не впевнений, що… — Президент повів бровою. — Зрозуміло, — зітхнув Гаманн. — Вчора сюди дзвонила представниця терористичного угруповання. Жінка. — Каролін? Дзвонила? Усі знову втупилися в нього. — Саме так, — підтвердив Гаманн. — Та ти йоний світ... — тихо присвиснув Ервін. — Ого. І про що ж вона казала? — Головною причиною дзвінка став Стів Годжсон, — озвався президент. — Не вловлюю зв'язку. — Вона вимагала помилування, — кинув президент. — О? — Ервін зацікавився. — Ви особисто з нею базікали? Тет-а-тет? — У неї були коди доступу, — втрутився Гаманн. Вони знову перезирнулися з шефом. Ервін чекав продовження, але чоловіки мовчали. Приховують щось , журився він думках. Коди — це півсправи. Що вона такого ляпнула, аби цей пузатий клерк прислав до трубки самого президента? У голові промайнули касири з пограбованого банку, Амріта Крішнамурті — бездоганна працівниця з двадцятирічним стажем, яка раптом викинула мітки й пішла в рознос. Але хтось звертався до нього. Питання виявилось слушним, тож він відклав його в ментальну шухляду. — Даруйте, — отямився Ервін. — Що там? Президент не злився на його зависання. Ервін подумки поставив йому плюс. — Я питаю, — повторив той, — а з чого б вам нею цікавитися? — Обнесли банк місяць тому, вона зі спільницею. Залишили пальці всюди. Навіть на хаті, де знайшли цього Годжсона. — Всього один? — здивувався президент. Бачив суть, що знову вразило Ервіна. Ай справді — колишній прокурор. — Еге ж. Однісінький. Дивно, нє? Зазвичай або все заляпане, або чисто, якщо в рукавичках. А тут — ідеальний малюнок на панелі вимикача в їдальні, ніби спеціально на подушечці розкачали. — Тобто вона хотіла, щоб ми його знайшли? — уточнив президент. — Нащо? — Хрін знає, — знизав плечами Ервін. — Хоча питання слушне. Може, прагнула зв'язати себе з цим Годжсоном? — Ми знову впираємося в нього. Хто він узагалі такий? — Ніхто, наскільки я в курсі. Сантехнік. Держсекретар зверхньо глянула поверх окулярів: — Сантехнік? — Аге, — плюнув Ервін у президентський кошик. — Ну, знаєте, що унітази лагодять. На вигляд цілком адекватний, — замислено додав він. — Зовсім не схожий на тіток-грабіжниць чи мужика в пачці. — Може щось у ньому зачепило око? — поцікавився президент. Ервін поміркував: — Особливо часу роздивлятися не було. Але, здається, він розумів ситуацію не краще за мене. Правда, виглядав якимось винним. Чого саме — хрін його знає. У молодості залітав із травкою, відсидів два роки, бо не здав баригу. Більше не притягувався, хоча ім'я часто спливало в чужих справах. — А тепер? — Зараз чистий, наскільки бачу. Якщо не рахувати мертвого копа, звісно. А він це заперечує. — Вірите йому? — спитав президент. — Аге. Думаю, вона його підставила. — Нащо? — Для впливу, певно. А що ви відповіли, коли вона просила про помилування? — Президент промовчав. Очі — крижані. Значить, погодився . — Забудьте. Не моє собаче діло. Сорі. — Ви можете мати рацію, — озвався той. — Для впливу… та що їй від нього треба? — Хрін знає. Забагато кіпішу через зламаний кран. Воно взагалі того варте? — У якому сенсі? — Ну, Торп не переговорник. Мочити їх зібралися? У кімнаті висіла глуха тиша. Нарешті Гаманн видав: — Дякуємо, Ервіне. На цьому все. Ервін зачекав секунду, та президент цього разу не втрутився. — Та не питання. — Він знову сплюнув. — Я б не радив. Тепер Гаманн із держсекретарем просвердлили його лютими поглядами. — Чому ні? — поцікавився президент. — Вони саме цього й прагнуть, — кинув Ервін. — Каролін, чи хто вона там, не дурна. Розуміла ж, що дзвінок проб'ють? І знала, що вас це заведе з півоберта. — Вона не заводила... — почав було Гаманн. — Та нехай. Словом: або стрибати зайцем по слідах, які вона навмисне проклала, або залягти на дно і роздуплитися, що тут взагалі відбувається. Президент довгенько свердлив його поглядом. — Прийнято до відома. Подумаю. — Ото ж бо й воно. Я вже вільний? — Так. Усі полегшено видихнули. — Ервіне, почекайте у холі, — попросив Торп. — Треба перетерти ще пару дрібниць. — Домовились, — зітхнув той, думаючи про осіннє листя. Він вийшов через дивні вигнуті двері, на секунду затримавшись, щоб провести пальцями по ідеальній дерев'яній обшивці стін.