Розділ 8.4 — Джек

Стіву було десь дванадцять, коли він осиротів. Життя з батьками він пам’ятав доволі непогано, але аварія, яка їх забрала, випала з пам'яті начисто: спогади обривалися на ранкових пластівцях триденної давнини. Лікарі казали, що при важких черепно-мозкових травмах це буває. Згадував він лише, як опритомнів у лікарні. Була ніч, він лежав самотній, поки за годину в сльозах не примчала тітка Мері. Батьків не стало. Сам він проспав у комі трохи більше шести тижнів. Окрім легких опіків і жахливого струсу, що спричинив набряк мозку, Стів дивом вцілів. Уже в старших класах він розкопав у архівах газетне фото: якась фура пролетіла на знак і вщент розтрощила їхній «кадилак». Від удару передню частину авто перетворило на місиво, батьки загинули на місці, а для Стіва почалося зовсім інше життя. Виписавшись із лікарні - на що пішла вся страховка батька, - тітка Мері забрала його до свого трейлера. Стів ледь дихав від розпачу: кожна думка болюче чіплялася за звичні дрібниці на кшталт «треба чистити зуби, бо мама казала» чи «цікаво, тато замовить піцу». Біль усередині пульсував, немов розбитий зуб. Проте Мері через це не збиралася змінювати власних планів. Того ж вечора вона накивала п'ятами до придорожнього бару й повернулася близько другої ночі з якимось Клемом. Стів, уже виплаканий, дивився у вікно на місяць і слухав крізь хитку пластикову стіну, як вони гамселять узголів’ям ліжка. Наступного дня Клем повіз Стіва до їхнього старого будинку на розхристаному «доджі» тітки Мері. Майно йшло з молотка - батько, схоже, накрутив боргів у нерухомості. Керуючий відчинив двері, дозволивши забрати лише комп’ютер Commodore 64, ганчір’я та коробку коміксів. На телевізор наклав лапу Клем. За двері їх виставили ще до початку торгів. Стів неминуче озлобився. Про колишню школу й друзів дитинства довелося забути. Хлопець ріс, але нова одежа в списку покупок Мері поступалася горілці й цигаркам. Це помітила чуйна вчителька літератури: вона за свої гроші купила йому одяг у секонд хенді. Стів люто її зненавидів, особливо коли однокласники все розкусили. Глузування тривали недовго. Після того як Стів умочив зухвалого восьмикласника головою в незмитий унітаз, він схопив двотижневе відсторонення. Батьки побитого верещали і вимагали тюрми, проте після цього про одяг Стіва більше ніхто й словом не обмовився - принаймні в очі. Він почав із дрібних крадіжок усього підряд - книг, касет, солодощів. А за рік після смерті батьків пішов на першу серйозну справу. У п'ятницю ввечері під час шкільного матчу Стів у кросівках із «Армії спасіння» пробігся через ліс до багатого району за вісім миль від дому, де небо на сході вже ледь жевріло пам’яттю про минуле. Він навмання обрав темну хату, винирнув із лісу й перемахнув через огорожу басейну. Мав при собі молоток із викруткою, але вони не знадобились — задні двері виявилися не зачиненими. Переступивши поріг, Стів скинув із себе лушпиння колишнього життя. Він нишпорив порожнім будинком із дикою радістю гунна-завойовника, розмахуючи наче прапором нової імперії чорною наволочкою для здобичі. Стів хапав усе, що чіпляло око: батончики «Milky Way», картриджі для «Atari», касети. А в спальні батьків натрапив на річ, яка визначила його долю — лаковану дерев’яну шкатулку. Від її вмісту захват перехопив подих: срібні ланцюжки, діамантові сережки й персні сяяли, наче драконів скарб. Згортаючи багатство, він тремтів так само, як юний священик під час першого причастя. Пізніше, зачинившись у своїй комірчині в трейлері, Стів висипав золото на рипуче ліжко й гірко плакав, усміхаючись. У ту мить він геть не сумував за батьками. За кілька місяців за плечима хлопця вже зяяла дюжина крадіжок, і він більше не бідував. Переважно дивом, та він знайшов справжнього скупщика краденого. Мовчазний Лу — товстий діабетик — засів у найтемнішому кутку ломбарду під зеленуватим сяйвом моніторів. Він смалив смердючі сигари, тож у приміщенні завжди стояла сиза завіса. Лу явно не належав до чесних ділків. Друзями вони не стали, але знайшли спільну мову з першого погляду. Проте не все йшло до Лу. Часом Стів залишав собі вподобані речі — вчинок нерозважливий, хоч і сходив йому з рук. Так у нього з'явилась важка шкіряна куртка з стьобаною підкладкою, що густо пахла тютюном. А за тиждень він зустрів Джека. Стів, запізнюючись на урок, дзюрив у шкільному туалеті, де якийсь мажор із його паралелі саме димів цигаркою. Хоч Джек був заможним одинадцятикласником із мормонської родини, у його жилах теж бунтувала дика кров. — Гарна куртка, — кинув Джек під дзюрчання води. Стів навіть не обернувся: — Дяч. — Де взяв, якщо не секрет? Стів застібнувся: — У магазині. — Серйозно? У якому ж? — Та забув. Стів відчув, як шалено пульсує в скронях. — Випадково не в будинку Морлі? Бо один хлопець із Кеннеді казав, що в його тата вкрали самісіньку таку — навіть із плямою на лікті. Стів важко поглянув на нього. Усмішка з обличчя Джека зникла: — Та розслабся. Я ні пари з уст. Той чувак і так задирака. — Дякую. — Слухай, давай після уроків махнемо в торговий центр? Розкажеш про свою куртку. Може, курнемо чогось. На обличчі Стіва промайнула обережна посмішка: — Реально? — Угу. Дорогою вони розкурили два косяки і шастали ТЦ у такому кайфі, наче королі світу. Того дня багажник Джека не ломився від краденого, зате наступного — і багато разів потому — все було інакше. Джек здавався простодушним і трохи цинічним. Його аморальність живилася геть іншими джерелами, ніж Стіва. Себе-то Стів уже давно розклав по поличках, а от Джека так і не розгадав. Його батьки — зразкові віряни, сім'я здавалася щасливою. Але часом Джека зривало з котушок: він міг жорстоко побити хлопця за просипаний у кінотеатрі попкорн. Вони й самі зі Стівом періодично гамселили один одного до синяків та розбитих носів. Зазвичай починав Джек, а потім зніяковіло припхався вибачатися. Згодом Стів просто крутив косяк ще до його приходу й відмахувався від вибачень. За пів року родина Джека майже усиновила Стіва. Він ночував у них по три рази на тиждень на підлозі в кімнаті друга. Батьки нічого не казали, але Стів відчував: вони все знають і просто жаліють його. Спочатку це бісило, проте Мартін і Селія виявилися настільки щирими й олдскульними, що злитись було неможливо. Вони навіть дарували йому подарунки на день народження. На той момент на рахунку Стіва вже налічувалися десятки пограбувань, про які писали в газетах. Джек брав участь у семи з них. На останніх двох, здається, Мартін із Селією вже щось підозрювали, але не допитувалися — мабуть, боялися правди. І, мабуть, не дарма. Під час останньої крадіжки Джек запропонував спалити дім бензином із гаража: — Давай підпалимо хату, бро! Заметемо сліди! Стів, як негласний ватажок у справі крадіжок, цю ідею відкинув. Тої ночі він вперше за кілька днів ночував у трейлері Мері — крутився в ліжку до самого світанку й думав, чи не поїхав його товариш дахом. За два тижні Джек наклав купу на ліжко літньої жінки й підтерся її пожовклим весільним знімком. Частину грошей від збуту краденого Джек пустив у дрібний бізнес: купував траву в знайомого Стіва, бовтав її та спихав старшокласникам. Гроші капали стабільно, аж поки одна першокурсниця не попалася з пакетиком у сумочці. Сльози градом — і вона одразу здала постачальника. Поліція нагрянула до Джека з обшуком, і його забрали в кайданках. Закон виявився поблажливим — неповнолітній суд, знята судимість, класика. Але для родини Джека це стало справжнім кінцем світу. Селія і Мартін, звісно ж, звинуватили Стіва. Можливо, в цьому й була крихта правди, хоча тоді хлопцю це здавалося обурливою несправедливістю. Йому категорично заборонили водитися з Джеком, виставивши геть із дому назад до Мері. Вони й далі бачилися, хоч доводилося конспіруватися. Про поїздки в ТЦ на Джековій тачці можна було забути. Стів почав задивлятися на оголошення про продаж машин, тримаючи ручку наготові, але цифри лякали. Угнати тачку він би ще спромігся, але легалізувати її — інша річ. Щось пристойне коштувало до біса дорого. Тоді Стів пішов до Лу. Поговорили про гроші, і скупник натякнув на аптеки. За місяць вони з Джеком дерлися на дах приватної аптеки з алмазною пилкою для бетону, яку їм спихнув Лу (із залогом на зворотний викуп). Шумно, зате ефективно: три рухи — і в даху зяє трикутник. Сигналізація мовчала. Зв'язавши вузли на шістдесятиметровому нейлоновому канаті, вони безшумно спустилися поміж полиць. Якщо в чужих будинках Стів завжди вмикав світло, аби не привертати уваги ліхтариками, тут так не можна було. Чорт його знає, що їх зрештою здало — сусіди чи проїжджа машина. Плану приміщення вони не знали, тож довелося розбрестися й нишпорити паралельно. Серце калатало. Джек присвиснув. Рятувальна здобич сипалася в чорну наволочку: валіум, ксанакс, викодин, морфін, сиропи від кашлю — все підряд. Незабаром мішок напхався вщент. Хвилин за п’ятнадцять Стів вирішив, що вистачить. Лу хоч і скупердяй, але не кидав — за його пайку можна було відвалити чимало, а головне — нарешті купити тачку. Стів промовчав про це, але власні чотири колеса означали ще дещо: свободу від Джека. Вони нарешті розійдуться кожний своєю дорогою. Стів поліз угору першим, витягуючи себе на канаті натрудженими плечами. Джек у темряві прив’язав наволочку до кінця мотузки, і Стів затяг здобич нагору. Тільки-но він почав розплутувати мішок, як удалині блиснули сині проблискові маячки. Без сирен. Довгу хвилину він тішив себе надією, що то збіг, але машини наближалися з надто зловісною певністю. — Мусора, — сикнув він униз. — Що? Де вони? — Та недалеко. Ворушися! — Блін, халепа. Через хвилину Джек уже видирався канатом. — Чувак, — кинув Стів, — вони кварталів за два. Джек підвів на нього бліде в місячному сяйві обличчя — напрочуд спокійне, майже байдуже. А от Стів тремтів за двох. — Тікай, — мовив Джек. — Я наздожену. — Серйозно? — До біса серйозно. Стів забарився на мить — і рвонув геть. Мішок він кинув на даху. Роками потому він картатиме себе: чому так вчинив? Чи майнула тоді в голові цинічна думка залишити Джека самого? Він просто не міг пригадати. А за секунду сині проблискові маячки залили все навколо. Стів перехилився через край даху, завис і просто впав униз, оминувши звичну ринву. Він шмигнув у спасительні тіні за торговим центром за секунду до того, як патрульні машини влетіли на парковку. Припавши до сміттєвого контейнера, він крізь роззявлене вікно поліційного авто почув по рації: «Підозрюваного затримано». Машина розвернулася й вирушила назад до аптеки. Цього разу дитячого суду чи умовної відстрочки вже не світило. Корабель давно поплив. Джека судили як дорослого за пограбування. Він міг би скинути термін, якби здав Стіва, але промовчав. Мартін із Селією вибили йому крутого адвоката, зменшивши строк до трьох років (а за зразкову поведінку можна було вийти й за півтора). Не так і багато, але вже з першого побачення Стів зробив висновок: справи кепські. Колонія середня, проте Джек молодий, симпатичний і білий. Лу колись попереджав, що на таких там чекає справжнє пекло, і розповів деталі. Вже за три дні Джек дивився на нього загнаними очима. Він протягнув три місяці, а потім повісився на власних трусах. Стів не ризикнув йти на цвинтарну службу, лише спостерігав здалеку з-за дерева. Селія помітила його одразу. Поховавши сина, вона налетіла на Стіва, дивлячись розлюченим поглядом хижого птаха на мишу. Жодних зайвих слів. Та сама жінка, що колись дарувала йому перші у житті подарунки, двічі дзвінко вліпила ляпаса по щоках і випалила вирок: — Ти... поганець паршивий. Вона плакала. Стів не захищався і не намагався виправдовуватись — бо й справді не було чого сказати. З плином днів та тижнів він раз у раз прокручував цю порожнечу в голові, хоч і намагався відігнати. Згодом дійшло: ця гучна порожнеча — єдине, що в нього залишилося. Він повторював її про себе в тюремних бараках і брудних квартирках, мов мантричну пісню, розриваючи душу об її похмуру поезію. Вона лунала відлунням у темних коридорах і змарнованих хвилинах його життя — як єдина відповідь на все і саундтрек до кожного дня.