Розділ 9.1 — Нерозколота кістка

Приблизно за годину, як Стів із левами сховалися в хаті з печерними розписами, йому зателефонували. Стів сидів біля левиці, перевіряючи пов'язки. Зі стогоном підвівшись, він взяв слухавку на п'ятому гудку. — Алло? — Привіт, Стів. Це Каролін. — Звісно ж, хто ж ще. — Він почав нишпорити в купі припасів шукаючи шматочок в’яленого м’яса — домашнього і напрочуд смачного. Він помітив, що трохи гарчить під ніс, змазуючи слова. Певно, через знеболювальні. Чи через втрату крові. — Як ти? — Ой, та просто розкішно, — кинув він із отрутою в голосі. — Завдяки тобі, звісно ж. Знайшов бинти й усе таке, дуже помічно. Здається, кровотеча спинилася. — Ну, це чудово. — Еге ж. Ще й підозріло вчасно. Довга пауза. — Там має бути такий маленький глиняний горщик із корком, — озвалася Каролін. — Бачив? — Аж ніяк не випадково — якраз поруч зі шприцями. Що це за дивина? — Воно. Дісталося від сестри. Допоможе впоратися з крововтратою. Якщо, гм... ну, раптом є така потреба. — Якраз у точку, уявляєш? Як ти вгадала? У голові туман, і навряд чи лише від колес. То що, розгризти ці круглі штуки чи як? — Ем... ні. — А що робити? — Ну... словом, це свічка. — Ясно. Тобто заштовхнути в дупу? — Угу. — Оригінально. — Що? — Я якраз про тебе думаю, — гаркнув Стів. — Засунь собі це в одне місце, божевільна відьма! — Він уже хотів натиснути «відбій», як раптом дещо згадав. — Одне питаннячко, перш ніж скину. Ти ще на зв’язку? — Так. — Ця штука на левів діє? — На кого? — На левів. На мій загін. Дякую, до речі, й за них — просто вогонь, примчали якраз у найгострішу хвилину. Але левиця серйозно порвана, втратила купу крові. Я наклав кілька тиском завданих пов’язок, та здається, й далі стікає кров’ю. — Вони що, не мертві? — А от і ні, — вперше за десятиліття відчув гордість Стів. — Я їх пустив всередину. — Але ж... я ж казала... — Еге ж. Обмовилася, що вони «витратний матеріал». Але вони тільки-но врятували мені шкуру, кидати їх помирати напризволяще якось не по-даоськи. — По-якому? — По-даоськи. По-китайськи. Я мав на увазі, що це підло. — Ой. Твоя вимова... — Що? — Та забудь. Але відповідаючи на твоє питання — так. Має спрацювати і на левах. Стів надовго замовк. — Ти ще тут? — А? Так. Вибач. Просто намагався уявити, як запхати свічку леву в зад. Щось не уявляється. — Ну, е-е... твоя справа. Та вони не зашкодять. Вони дали слово. — Ого. Дали слово, кажеш? Тобі? — Не мені. Братові. — Отому страшному здоровилу? — Ні. Іншому, Майклу. Він побалакав із левами. Наказав їм доглядати за тобою. — Побалакав із левами, значить? — Угу. Ми домовилися. Вони захищатимуть тебе, ніби ти їхнє власне дитя. — Може, вони просто ввічливі? — Та ні, — відказала вона. — Дрезден хоч у вигнанні, але король. У його мові слово «обіцянка» звучить, як «нерозколота кістка». Він дотримає слова. Стів замислився. У його голосі пролунало менше сарказму: — Якщо кажеш... Схоже, так і є. Щиро, я й сам зрозумів, що кривдити мене не збираються. — Він заткнувся на мить. — Просто потрібен час, щоб це вклалося в голові. Сьогодні зранку я був впевнений, що леви — це стрьомно. — Він поплескав Дрездена по гриві й протягнув решту в’яленого м’яса. — Великий лев обнюхав частування, а потім обережно взяв його з рук, оголивши ікла товщі за Стівів великий палець. — Але ці двоє ніби норм. Знищуємо стереотипи на ходу. — Його раптом осінило. — А як звати самку? Вона відповіла не одразу. За хвилину в слухавці пролунав глибокий басовий гаркіт, схожий на лев'ячий рев. Стів відсунув трубку від вуха, піднявши брови. Лев звів погляд на звук, зацікавлено стрижіючи вухами. — З тобою там ще один лев? — Та ні. Це я. Її ім'я. — Ого. — Стів замовк. — Навряд чи я вимовлю... — Ага. Я й сама не зможу. — Але ж я щойно чув… — Я маю мало практики. Ну і знадобиться невеличка операція, щоб вимовити ідеально. Але… зви її Нагасакі. Або Нага. Так звав той, хто її викрав. Імена їм не заходять, але впізнають одразу. Зрозуміють, про кого ти. — Дрезден і Нагасакі, отож? А вони типу пара, чи як? — Ні. Нага — його малеча. — Нічо так малеча. — Ну так, донька. Але вона ще ростиме. Дорослою стане рочки за два. — Якщо дотягне. — Тобто? — Кажу: вона стікає кров'ю. А ми звідси ні ногою через тих псів. Їх там зо двісті, не менше. Як ти збираєшся нас витягати? — Ми прийдемо. Але завтра. — Вона… Нага… не витягне. І якого біса? Я думав, ви не можете… — Як доберуся — поговоримо. Може, й вийде… — А не можеш якось плани посунути? Ця левиця… мені життя врятувала. — На мить перед очима постало обличчя Джека крізь дірку в даху аптеки — застряг у темряві, з якої вже не вибратися. Біжи. Я дожену. — Вибач, Стіве. Сьогодні ніяк. Левиця, на зле, лишень «витратний матеріал». — Ага, та мені вона, може, важлива. — Він кинув слухавку. — Пішла вона. — Вона набрала знову. І знову. Після третього разу він вимкнув телефон.