Розділ 9.3 — Нерозколота кістка

Година спливла, а Стів досі тиснув. Кров вщухала, та не спинялася геть. У маленькому глиняному горщику залишилася остання свічка. Він довго вагався, коли її ставити — тепер чи в останню мить? Як воно діє, він не тямив, тож і гадати було марно. Це як у відеогрі, де випите зарано зілля пропадає намарне? Чи як із ножем, який краще підточувати потроху щоразу, ніж чекати, доки затупиться геть, і тоді вже тягти точило? Хрін його знає. Та от що знав напевне: якщо кровотечу не спинити, Нага навряд чи дочекається Каролін. Чекаючи, він згадав Джека — той теж був до нього добрий, а він приніс йому погибель. І дивлячись на поранену Нагу, раптом збагнув, що те ніщо, яке так довго давило йому серце, можна вимовити по-новому. Він лагідно торкнувся її шиї. Вона трохи підвела голову й глянула на нього. — Я тебе звідси витягну. Слова повисли в запилюженій тиші вітальні. Дрезден обернувся на звук. У голові відлунили слова Каролін. Він досі король. Його «обіцянка» означає також «нерозколота кістка». Стів зустрів левів погляд. — Ага. Витягну її звідси, хоч би йоний світ мене забрав. Стів устав і повернувся на кухню. Жінка вже не мила посуд. Натомість стояла біля стіни й зішкрібала бруд і фарбу лініями, схожими на печерний малюнок собаки. — Вечеря ще не готова, любий. — Нічого. Маю позичити вашу машину. — Він озирнувся — сподівався побачити її сумочку чи якусь миску. Аж тут око впало на кілочок із запасними ключами. Один був на шкіряному брелоку з логотипом «Форда». — Є! Будинок він роздивлявся мало, коли був надворі, та гараж, здається, був у дальньому кінці. Туди вів коридор, але темний. Стів намацав вимикач і клацнув — світла не стало. Пішов у темряві, мацаючи пальцями поперед себе. Перша кімната виявилася спальнею, переробленою на майстерню художника. Хтось — жінка? — колись писав тут олією натюрморти: квіти, фрукти, безладну купу біжутерії. Більшість — доволі непогано. Стів згадав дитячі каракулі, що вкривали стіну вітальні. Він здригнувся й зачинив за собою двері. Наступна кімната й справді була гаражем, і «Форд» стояв там, але на чотирьох геть спущених шинах. Пилюга на капоті була така густа, що й кольору не розгледіти. Стів усе ж спробував ключ, та той навіть не клацнув. — Лайно. — Він гупнув по керму. І що тепер? Зачинив двері гаража й повернувся до відносно світлої вітальні. Дрезден стояв над Нагою. Калюжа її крові розповзлася ширше. Боки їй ходили ходором. Стів витрусив із маленького глиняного горщика останню свічку й запхав їй у зад поруч із попередньою. Витер палець об килим, сполоснув півпляшкою «Дасани», а решту допив. Він дошкандибав до тьмяного передпокою без вікон. Аж тут знадвору почув двигун. Каролін? Шмигнув на кухню й глянув у вікно над раковиною. Не Каролін, а один із тих білих джипиків, якими їздить пошта. Він був за два будинки. Газонокосильника ніде не було видно. Не злічити, скільки собак валялося в дворі й на вулиці поруч. Вони проводжали очима вантажівку. Цікаво, що вони вдіють , подумав Стів. Листоноша був уже за будинок звідси. Кинув пошту в скриньку, та далі не поїхав — сидів, двигун на холостих. Він їх бачив. За довгу мить листоноша підняв скло. Звернув на сусідній під'їзд, виїхав звідти вже в протилежний бік і покотив вулицею геть. — Лайно. — Чим би листоноша міг зарадити, Стів і уявити не міг, та дивитися, як той їде, було прикро. Собаки проводжали джип очима, та не пішли слідом. Коли той звернув на головну дорогу, вони наче втратили цікавість. Та й замість просто сидіти на газоні й витріщатися на будинок, деякі взялися до собачих справ — ганялися одне за одним, гралися в кусалки чи що воно було, чухали бліх. За чверть години з гаком більше половини розбрелося. Уже прогрес. Та не всі. Тейн із двома десятками інших далі вартував двір. Стів дивився, як до ґанку підтюпцем підбіг великий пес — ротвейлер, мабуть? — і сів. — Йоний світ. — Підійшов до дверей і глянув у вічко. Щиколотка почала нити. Що ж, подумав він, можна подзвонити 911 . Вони б, мабуть, витягли. Він клацнув пальцями й увімкнув телефон пані Маꥳлікаті. Дочекавшись сигналу, набрав 411. Комп'ютер спитав: «Яке місто?» Стів відповів, старанно вимовляючи. — Який номер? — Будь-яка служба таксі. З ґанку позад нього долинуло низьке глибоке гарчання. Стів відійшов від дверей. Механічний голос продиктував дев'ятизначний номер і спитав, чи з'єднати за додаткові п'ятдесят центів. Стів погодився. Телефон гудів раз, удруге, втретє. Ну ж бо, ну ж бо, думав Стів. Четвертий, п'ятий. Він уже збирався кинути слухавку й спробувати іншу службу, аж хтось відповів. — Юкатан Таксі, — сказав чоловік. Говорив з індійським акцентом, густим і співучим. — Se habla español. — А англійською як? — спитав Стів. — Звісно, — чоловік наче аж образився, що Стів запитав. — Чудово. Мені треба машина. Велика. Є мінівен чи щось таке? — Маю два, але водій зараз один. Вона саме виїхала на виклик. Зачекаєте з годину? Позад нього ротвейлер гавкнув і зашкріб у двері. Кров Наги калюжилася йому під ногами. — Боюся, буде не зручно, — Стів силкувався звучати природно. — Знаєте що. Я вам компенсую. Як щодо сотні баксів? Їхати недалеко. — Грошей у нього не було, зате був пістолет. Перепросить потім. — Запізнитеся на той виклик на пару хвилин, та й усе. — Вибачте, сер, але я не можу… — Я дуже поспішаю. Ми з дітьми зустрічаємо тещу з тестем. Машина не заводиться. Якщо спізнюся — мені кінець. Знаєте що — п'ятсот. — П'ятсот доларів? — перепитав чоловік. — У моєму селі таких, як ви, звали «пастухами гнійної гори». Таких часто шмагали різками. До поба… — Ні, чекайте! Готівкою! Справді. Чесне слово. Плюс скільки там буде за поїздку. Їхати й п'яти хвилин не буде, клянуся. Чоловік подумав. — А яка адреса? Оце було складне питання. Стів гарячково міркував. Пошкандибав до кухонного вікна й визирнув на поштову скриньку. — Ґарісон-драйв, двісті одинадцять, — сказав він. — Ґарісонові Діброви. Знаєте? — Ґарісонові Діброви… — голос чоловіка звучав віддалено. — Ага. Невеличкий квартал, одразу за шосе 78. Знаєте? — О, так, — невиразно. — Здається, я там ніколи не бував. — Не дивно, — сказав Стів. По той бік дверей пес подав низький горловий гавкіт. До нього долучився другий, тоді третій. Скоро гавкали всі. — А що за шум? — спитав таксист. — Та це мій пес. — Дуже великий пес. — Ага. Він чималий. У нього тривога розлуки. Ненавидить, коли я лишаю його самого. — Ви не зможете брати його в машину, розумієте. — Та й не мріяв, — сказав Стів. — Гаразд, — сказав той. — За п'ятсот приїду сам. Буду за десять хвилин. — Слухайте, тут іще одне. Зі мною їде мій, гм, друг. Він агорафоб… — Що? Він хворий? Я не хочу хворого в своєму таксі. — Ні-ні. Не хворий. Просто не любить бувати надворі. Як приїдете, підїдьте якомога ближче, відчиніть двері й посигнальте. Зможете? Довга тиша. — Щось мені це не подобається. — Що тут може не подобатися? — Стів заплющив очі й наморщив лоба. — П'ятсот доларів — непогані чайові. — Він змусив себе замовкнути й стиснув телефон так, що кісточки побіліли. Диспетчер подумав ще. — Буду за десять хвилин, — сказав він. — Тільки щоб гроші були. — Це білий цегляний будинок. — Впевнений, що дуже гарний. Тільки щоб гроші були. Таксі приїхало за одинадцять хвилин — білий мінівен із фотографією піраміди майя в Чичен-Іці на боці. Водій посигналив. Та до парадних дверей не під'їхав. Звісно , подумав Стів. Це було б надто просто . Собаки, що валялися в дворі, дивилися на все це, та не гавкали й не гарчали. Стів у відчаї гарячково шукав ідею. Навіть із шістьма псами на газоні ті тридцять футів були як тисяча миль. Він би й не спробував бігти, навіть якби міг. Шкутильгаючи й несучи напівдорослого лева, він не мав жодного шансу. Таксист посигналив знову. Дрезден підійшов до парадних дверей, понюхав, заричав. Глянув на Стіва. — Думаю, йоний світ! — Час тягнувся. Він визирнув у вікно. Може, вийти через гараж. Там був електричний привід дверей, і… Таксист постукав у двері. Стів із Дрезденом перезирнулися. Стів вишкірився. — Іду! — Ви не могли б швидше? Мені треба терміново повернутися в офіс. Стів дошкандибав до парадних дверей і глянув у вічко. На ґанку був тільки ротвейлер. Тейн із п'ятьма іншими стояв на газоні, насторожі, під сонячним блакитним осіннім небом. Стів витяг пістолет із кобури, поклав руку на ручку дверей і подумки полічив. Три, два… Стів, закривавлений і забинтований, рвучко відчинив двері правою рукою й застрелив ротвейлера. Голова пса вибухнула кривавим громом. Стів схопив таксиста за сорочку. На газоні Тейн гавкнув, лютий. Таксист інстинктивно підняв руки й присів навпочіпки. — Не стріляйте! — Він спробував позадкувати. Стів всією вагою хитнувся назад, втягуючи їх обох у передпокій. Щиколотка підломилася, і він упав навзнак. Таксист мало не впав разом із ним, та втримався. Собаки кинулися до дверей. Крижане блакитне око Тейна наближалося. Коли його лапи торкнулися тротуару, Тейн стрибнув і… Стів щосили гупнув дверима здоровою ногою. Вони грюкнули. За якусь мить потому пролунав м'ясистий удар — Тейн врізався в двері. Досі лежачи на спині, Стів крутнувся на лінолеумі до водія. — Не рухатися! Та той і не рухався. Дрезден, усі чотириста фунтів, стояв за крок. Таксист був невисокий, худорлявий індієць із карамельною шкірою. Очі йому розширилися від жаху. Руки зависли біля обличчя — чи то здаючись, чи то захищаючись. Він тремтів. — Не хвилюйтеся, — Стів силкувався звучати заспокійливо. — Він не кусається. Таксист глянув на Стіва. — Це лев. — Так. Так, це він. — У вас пістолет. — Це теж правда. — Що ж, — таксист говорив, наче до дуже тупої дитини, — чого б вам не застрелити лева? Стів засміявся. — Жартуєте? Дрезден — мій друг. — І тут його осінило. Ютуб . — Ви що, інтернету не дивитеся? — Що? — Та забудьте. Мені потрібні ваші ключі. — Що? — Ключі. Від вашої машини. Давайте сюди. — Стів помахав пістолетом. Обличчя водія впало. — А як же мої п'ятсот доларів? — Так от… я про це збрехав. Вибачте. — Він подумав мить. — Слухайте, мені шкода. — Він махнув пістолетом у бік Наги. — Але якщо я її звідси не витягну, то… та довга історія. Але на мене чекає сумка, повна готівки. Як щодо того, щоб я вам їх надіслав? Цілу тисячу. — Здається, знову брешете. — Ні, надішлю. Щойно зможу, обіцяю. — Він би й справді надіслав. — Але зараз мені потрібні ваші ключі. Вибачте. — А ви не будете в мене стріляти? — Категорично ні. Водій зиркнув на Дрездена. — А він? — Він їде зі мною. Вони обоє. — О. Тоді, прошу… — Таксист порився в кишені й простягнув ключі. Вони задзвеніли в його руці, наче небесні дзвоники. — Дякую, чуваче, — сказав Стів. — Справді шкода… — Йому спало на думку ще дещо. — Маєте мобільний? — Він не хотів, щоб той подзвонив у 911. — У машині. Ключ був старомодний, просто залізяка, без кнопок «Закрити» чи «Відкрити». — Машина замкнена? — Ні. Стів махнув пістолетом. — Тільки не брешіть. — Нащо б мені її замикати? Я ж тільки до дверей ішов. — Ага, гаразд. — Стів заплющив очі й подумав мить. — Так. Он є ванна. Зайдіть туди й зачиніть двері. — Він бачив, що в того буквально тремтять коліна. — Слухайте… мені справді шкода. Я в такій ситуації… — Та йдіть ви до біса. — Той позадкував. Дрезден застережливо заричав. — Все гаразд, здорованю, — сказав Стів. Лев глянув на нього спантеличено. Стів обійняв чоловіка за плечі, трохи пригорнув по-чоловічому. — Усе гаразд. Він друг, бачите? — Тоді таксистові: — Ідіть. Киш. Таксист ступив один обережний крок геть, тоді другий, не зводячи очей із Дрездена. Діставшись досить близько, він стрибнув у ванну й грюкнув дверима. Стів почув, як клацнув замок. Нага була при тямі, та стояти, здавалося, не могла. Стів знову зробив їй капілярну пробу — так собі. Вона здала. Він перевірив магазин пістолета — вісім набоїв плюс один у патроннику. Собак лишилося семеро. Він повернувся до вітальні й сів на підлогу біля Наги. Підсунув руки під неї, приміряючись до ваги. Вона була дуже важка, фунтів зо двісті, та Стів думав, що, мабуть, підніме. — Гаразд, — сказав він Дрезденові, — готовий? Дрезден глянув здивовано. Стів подзвенів ключами, як колись, коли збирався покатати Піті на машині. Серце на мить защеміло. Цікаво, чи він ще колись побачить свого пса. Дрезден дивився на ключі, досі спантеличений. Стів сховав пістолет у кобуру. Він повернувся до Дрездена. Узяв жменю великої левової гриви в праву руку, а лівою поплескав Нагу по боці. — Я. Збираюся. Витягти. Її — тут він знову поплескав Нагу — Звідси. Геть. Він показав на парадні двері. Зморшка на лобі лева розгладилась. Він трохи заричав, до гикавки налякавши Стіва. Тоді потягнувся й лизнув його в щоку. Згодиться , подумав Стів. Він підсунув руки під Нагу. Вона здавалася спантеличеною, напівпритомною. Хоч би не забула, що ми друзі , подумав він, і підняв. Вона трохи посмикалася, тоді напів підвелася, відірвавши передні лапи від підлоги. Стів підліз під неї, водночас піднімаючи, і примудрився закинути її собі на ліве плече в напівзігнутому, кривобокому варіанті пожежного хвату. Піднімай ногами, не спиною , подумав він і істерично хихикнув. Він напружився проти її ваги, відштовхуючись здоровою ногою й хворою. Біль був вишуканий, сліпучий. Перед очима спливло обличчя Каролін, і він подумав: як же я ненавиджу цю стерву ! Викиду адреналіну якраз вистачило, щоб підняти левицю. Коли він уже став, стало легше. Він ступив один обережний крок. Втримав рівновагу, та заледве. Ступив другий, менший крок, майже підскакуючи на здоровій нозі й тягнучи за собою хвору. Так було краще, хоч і не надто граційно. Нага, звисаючи за спиною, видавала якісь невдоволені звуки. Стів звелів їй стулити пельку. Він додибав до дверей, Дрезден ішов з флангу. Очі лева були прикуті до дверей і до того, що за ними. Ага, він знає , подумав Стів. Він розуміє, що ми збираємося робити. Досі придавлений Нагою, він обернувся й примружився у вічко. На газоні їх лишилося шестеро, включно з Тейном. Та все одно. Шестеро — це багато. Це буде повний капець, подумав Стів. Він глянув на Дрездена. — Готовий? Великий лев махнув хвостом. На Стіва не дивився. Обличчя було наче висічене з каменю. Утримуючи Нагу на плечі лівою рукою, Стів вислизнув пістолетом із кобури й взяв його в зуби. Він відчув смак збройової оливи, металевий і чужий. Поклав руку на ручку дверей, заплющив очі, тоді розплющив. — Почали, — прохрипів він, рвучко відчиняючи двері. Тейн устав перший і гавкнув. Стів вийняв пістолет із рота, старанно прицілився й вистрілив йому просто між блакитним і карим оком. Дрезден кинувся, ревучи. Побачивши його, один із псів обернувся й дременув у протилежний бік. Стів, шкутильгаючи, перетнув ґанок. Дрезден налетів на великого добермана й приземлився на нього. За секунду Стів почув, як пес завищав. Інші три пси, усі великі, вп'ялися в Дрездена де тільки могли дістати — у плече, у передню лапу, у спину. Стів, чіпляючись за залізні поручні, шкутильгав униз — спершу одна сходинка, тоді друга. Ось він уже на тротуарі. На плечі Нага заворушилася. — Тихо, дівчинко, — сказав він. До таксі було, може, футів тридцять. Коли доберман сконав, Дрезден перекинувся на пса, що кусав його за праву передню лапу, — велику німецьку вівчарку. Він підняв лапу, відкривши псові бік, і спробував вкусити її. Першого разу схибив, та другим укусом уп'явся їй у задню ногу. Стів почув тріск. Вівчарка завищала. Троє готових! — подумав Стів. У нас виходить! Він посувався доріжкою повз один кущ троянд, тоді повз другий. До таксі лишилося двадцять футів. Дрезден ніяк не міг дістати пса в себе на спині. Стів подумав було вистрелити, та вирішив, що з його влучністю так само ймовірно вцілити в лева. За мить Дрезден перецілився. Він нахилився праворуч і клацнув зубами на пса, що висів у нього на крижах. Пес відпустив і позадкував, кружляючи. Він помітив Стіва й подав свій «Тривога!»-гавкіт. Звук — ррррав-ррррав-ррррав — покотився вулицею. За секунду Стів почув, як по асфальту зацокали кігті: спершу одні, тоді другі, тоді цілий табун. От халепа. До таксі лишилося п'ятнадцять футів. Дрезден накинувся на пса, що подав тривогу. Стів уже минув їх, тож не бачив, що діється, та за два кроки почув іще один виск. У відповідь його рев забулькав крізь щось мокре. Лишилося десять футів. Стів ризикнув озирнутися. Один пес досі висів на Дрездені, учепившись йому в спину… та позаду, на пагорбі, десятки — сотні — інших струменіли зайняти його місце. Звідки їх стільки береться? — дивувався Стів. Їх було забагато. Навіть Дрезден довго не встоїть проти такої орди. — Давай, здорованю! Час забиратися звідси! — Між ним і таксі лишалося тільки два фути. Дверцята таксі були благословенно незамкнені. Стів обернувся. Дрезден тільки дивився. Він був оточений трупами. Останній пес, доберман, висів на гриві, дряпаючись і гарчачи. Лев не рухався. — Давай! — знову закричав Стів. Ступив іще крок і наштовхнувся на таксі, мало не втративши рівновагу. М'язи тремтіли під вагою Наги, і він відсунув розсувні двері мінівена. — Давай! — Стів озирнувся, щоб побачити, що тримає лева. — Якого біса ти робиш? Давай! Дрезден струснув із себе добермана. Переможений, він дивився, як Стів поклав його доньку на заднє сидіння з шипінням опущеної вінілової оббивки, дивився, як Стів засунув двері. Вона тепер у безпеці. Їхні погляди зустрілися. Дрезден, що був королем одвіку, махнув хвостом — один раз. Тоді навмисне обернувся до псів, що наближалися. Кожен м'яз виступив різким рельєфом. Він заревів. Звук покотився вулицею, відбиваючись від охайних приміських будинків і доглянутих живоплотів із силою динаміту. Собаки ринули на нього, як приплив, бездонний і нестримний. Дрезден кинувся на них. Стів на мить заціпенів, почуваючись малим, не в змозі відірватися від сил, що діяли перед ним. Йому згадалися слова Каролін. Вони захищатимуть тебе, наче власне левеня. Дрезден врізався у хвилю псів, наче гарматний постріл люті й крові. Він їх стримує. Він виграє час для Наги… і для мене. Тоді голосом Селії: Ти... поганець паршивий. Стів струснув головою, змусив себе відвести погляд, відчинив двері й сів на сидіння. Собаки вже були на Дрездені. Спершу один, тоді троє, дюжина, два десятки, а сотня ще на підході. Разом вони утворили живий мур із м'язів і хутра. Таксі крізь це не проб'ється, подумав Стів. Танк не проб'ється. Він грюкнув дверцятами. Дрезден тепер був похований під ними, невидимий під бурхливою горою хутра й зубів — лабрадори, пуделі, добермани, ротвейлери, чорні, жовті, брунатні. Бліде обличчя таксиста дивилося на все це з вікна ванної. Стів опустив вікно фургона, гарячково, тоді витяг пістолет і взяв на приціл. Старанно прицілившись, вистрелив. Пес упав, виючи, і його місце зайняли троє інших. Він вистрелив знову, стріляв, доки бойок не клацнув по порожній каморі. — А йдіть ви! — заволав він. — А йдіть ви, йдіть ви, ЙДІТЬ ВИ! Один-два пси підвели на це голови. Шоколадний лабрадор гавкнув і кинувся до фургона. Стів покотив вікно вгору, та не встиг. Пес учепився в вікно волохатими лапами, гавкаючи й клацаючи, задні лапи дряпали дверцята. Між верхом скла й рамою лишилося дюймів зо три — замало, щоб дістати Стіва, та вага пса була така, що вікно не піднімалося. Він показав псові середнього пальця, встромив ключ у запалювання. Таксі завелося одразу. Він виїхав заднім ходом із під'їзду. Брунатний пес досі чіплявся за вікно, затуляючи огляд. Стів відхилився на сидінні, щоб перевірити, чи Дрезден якимось дивом не вибрався з купи. Не вибрався. Стів спрямував таксі до виїзду й утопив педаль у підлогу. За кілька секунд він із вереском спинився біля воріт, шини диміли. Він увімкнув поворотник, звернув праворуч на шосе 78 і знову утопив педаль. Знак «Ґарісонові Діброви» поменшав у дзеркалі заднього виду.