Розділ 2.1 — Буддизм для невігласів

— Тож, — мовила вона, — спробуєш пробратися до чужого обійстя? Стів остовпів, роззявивши рота. Біля бару, в нутрі музичної скрині, раптом щось торохнуло — хтось кинув мідяка. Він так і не ковтнув свого хмільного, поставивши назад на стіл. Як пак її звати? Крісті? Кеті? — Перепрошую? — нарешті витиснув він, аж доки не згадалося: Керолін. — Ти ж то на глум береш, еге ж? Вона затягнулася цигаркою. Вогник спалахнув, кинувши руде сяйво на купу масних чарок та обгризені курячі кістки. — Ні. Цілком поважно. Музичний автомат заревів. За мить перші громи джазу вдарили по шинку, наче бойові бубни дикого, закинутого племені. Стівове серце злякано закалатало в грудях. — Добре. Нехай так. Ти не жартуєш. Але ж се діло пахне криміналом і кандалами. Вона змовчала, лише пильно змірила його поглядом. Він силкувався вигадати щось мудре, але спромігся лиш на: — Я ж звичайний водопровідник. — Не завжди ним був. Стів витріщився на неї. Се була щира правда, але звідки їй знати? Йому такі розмови у найстрашніших снах ввижалися. Затаюючи жах, він схопив останнє куряче крильце, вмочив у квасне молоко із цвіллю, але до рота не поніс. Тхнуло оцтом та перцем, наче передвістям біди. — Не можу, — відрізав він. — Мушу поспішати до хати, погодувати Піті. — Кого се? — Пса мого. Пискуна Піті, кокер-спанієля... Вона хитнула головою: — Потерпить твій пес. Треба було негайно звернути на інше. — Як тобі сей шинок? — видавив він із себе відчайдушну посмішку. — Вельми до вподоби, — відповіла вона, торкнувшись часопису, що лежав перед ним. — Як, казав ти, зветься се гніздо? — «Ворвик-гол». За старих часів тут була таємна гуральня, ще за сухого закону. Шинкарка Кет перейняла від діда разом із давніми світлинами. Вона вельми кохається в музиці, тож на старість відновила тут приватну корчму для шляхетного товариства. — Воно й видно. — Керолін сьорбнула пива й оглянула стіни, завішані парсунами давніх музик та старими афішами ще з двадцятих років. — Дивне місце, не на тутешній кшталт. — Воно й так, — Стів видобув цигарку й простяг їй пачку. Тієї ж миті запримітив дивацію: на правій руці нігті були обгризені мало не до м'яса й без жодної оздоби, на лівій же — довгі, доглянуті, та ще й покриті карміновим лаком. Дивогляд та й годі. Він кресав одного сірника на двох. — Я став заглядати сюди, бо се єдина корчма, де ще не гонять за тютюновий дим, але згодом вона мене вполонила. — А ти не квапся, розваж над моїм словом, — мовила Керолін. — Знаю, що звалилася тобі на голову як сніг на стріху. Де тут вбиральня? — Нема чого й мізкувати, моя відповідь — зась. А вихідка ондечки позаду, — кивнув через плече. — Я туди не заглядав, але в чоловічому туалеті, аби змити пісуар, треба смикати за латунний ланцюг. Не одразу й второпав. — Він запнувся. — Хто ж ти є, жінко? — Я ж мовила — книжниця з бібліярні. — Нехай і так. — Спочатку її лучина — різдвяний светр з оленями поверх лосин із гуми-спандексу та червоні калоші з прадавніми гетрами — навіяла думку, що вона божевільна. Тепер він у тім засумнівався. «Ні, не божевільна , — міркував він. — Хто ж тоді ?» Вродою вона не вражала, але й потворою не була. Головне — мала неабиякий клепчук у голові. З годину тому підсіла з гальбами пива, назвалася й спитала дозволу. Стів, старий кавалер, у якого з душі — лиш пес, не став єрепенитися. Вони завели бесіду: вона запитувала манівцями, сама ж на його питання відповідала туманно, безнастанно пронизуючи його своїми темними очима. Стів мав підозру, що вона з університетських — може, яка товмачка? Бо з шинкаркою Кет щебетала по-французьки, а постійного гостя Едді Ху здивувала чистою китайською. Але й версія з книжницею скидалася на правду . Він уже бачив її уявою: кучерява, задіяна серед хитких сувоїв та порохнявих фоліантів, бурмоче щось у засмальцьований кухоль і замишляє злодійство. Стів посміхнувся й покрутив головою. Де там! І замовив ще дзбан хмільного. Пиво випередило Керолін — та забарилася на кілька хвилин. Стів націдив собі келих і змінив вирок у думках: не вар'ятка вона, їй просто байдуже до шат. Багато хто хвалиться цим, та справжніх пофігістів у шматті — вдень зі свічкою . Був у Стіва шкільний товариш Боб, який розбагатів на якихось темних промислах у південних морях. Повернувся паном — дві карети з мотором мав, бігме! — а ходив у лахах. Боб, пригадалося, колись… — Я вернулася, — пролунало над вухом. — Прости, що забарилася. — Посмішка в неї була догідна. — Сподіваюся, подужаєш ще черпак? — кивнув він на дзбан. — Аякже. Він налив їй вщерть. — Коли твоя ласка, усе се вельми чудно. — Що маєш на мислі? — Ті книжниці, яких я стрічав, кохаються в чаях та затишних побрехеньках, а не в розбої чужих камениць. — То була б інша бібліярня. — Тут без тлумачення не обійтися, — зірвалося з язика, і Стів одразу пожалкував. « Чи не в халепу ти лізеш, чоловіче? » Стріпнув головою: ні, зась . Але сверблячка цікавості вже точила серце . — Маю клопіт, — стиха мовила Керолін. — Моя сестрица сказала, що ти маєш хист, аби зарадити. — І про який же хист річ? — Звичайні засувки на дверях та хитрі замки фірми «Лорекс». — І тільки-то? — Думки Стіва вмить полинули до скрині в його повозі. Там були водокрутні прилади: пальник, лютувальник, залізоріз, ключі... але лежало й дещо інше. Обценьки, ломик, вимірювач струму, тонка бляшка, якою можна було б піддіти… «Ні!» — затявся він, але було запізно. Старий вовк у його нутрі вже прокинувся й повів носом на здобич. — Ото й усе, — стиха мовила вона. — Легше-легше, козаче. — А хто ж твоя сестриця? — Рейчел її кличуть. Не тутешня вона, не знатимеш. Він замислився. — Твоя правда. Подібного ймення серед моїх знайомих не чувано. — А коло тих, хто відав про його колишнє ремесло, було вузьке, як вушко голки . — То звідки ж твоя Рейчел так досконало знає мою підноготну? — Сказати по щирості, сама не вельми тямлю. Але вона мастак винюхувати чужі таємниці. — І що ж вона набовтала? Керолін викресала вогню, припалила нову цигарку й пустила з ніздрів два стовпи диму, наче той змій. — Казала, що ти вельми штудерний до всякого начиння, а втім — розбишака й тать. Начебто за тобою більше сотні крадіжок. Сто дванадцять, коли пам'ять не зраджує. Усе до цяти було правдою, хоч і минуло відтоді за водою років з десять. Стівові аж живіт звело від тих слів. Давні гріхи, а надто — те, чого він тоді не вчинив, і так безнастанно ятрили йому душу, а тепер і поготів каменем упали на груди. — Іди собі з богом, жінко, — глухо витиснув він. — Прошу тебе. Йому хотілося спокою, хотілося гортати свіжий часопис про лови , думати про кінські перегони, а не про те, як без жодного інструменту за півхвилини відімкнути хвалений засув на чужих дверях. Йому хотілося... — Та втихомирся-бо. Матимеш із цього неабиякий хосен. — Вона штурхнула щось носком під столом. Стів зазирнув долі й угледів синю сукняну торбу. — Глянь-но всередину. Він підняв ношу за мотузки. Уже здогадуючись, яка там нечисть схована, смикнув застібку. Калитва була повна грошей. Гора червінців та грубих банкнот. Стів опустив торбу назад на долівку. — І скільки тут вироку? — Триста двадцять сім тисяч доларів, — вона загасила цигарку. — Плюс-мінус дріб'язок. — Чудернацька лічба. — Я й сама штука химерна. Стів важко зітхнув: — Ну, тепер я тебе слухаю. — То злагодимося на діло? — Ні. І не думай. — Буддизм суворо зазирав в очі: не бери того, що не твоє. Але на споді душі чорт уже крутив хвостом. Торік він ледве накрякав за рік пів сотні тисяч, а боргів по шию. — А втім... — він знов задимів тютюном. — Купа грошей, бігме. — Справді? Ну, нехай. — Як на мої злидні — то велике багатство. Ти що, з дуків? Вона стенула плечима: — Мій Отець. — Багатий татко , ононо що. — Се хоч трохи прояснювало дивовижу. — А як ти вирахувала саме таку суму? — Пішла до міняйл у банк і взяла. Для мене золото — пил. Тобі вистачить, чи, може, ще досипати? — Та сього з головою, — мовив він. — За старих часів я знав вправних шельмувальників, які за три сотні баксів виставили б будь-яку кам'яницю. — Він мимохіть сподівався, що вона передумає чи попросить звести її з тими «майстрами». Але вона лише пильно дивилася на нього. — Мені потрібен саме ти, — відрізала Керолін. — Якщо гроші гожі, то яка мара тебе тримає? Він хотів було розтлумачити, як важко силкується стати чесною людиною, пустити чисте коріння в землю й тягнутися до сонця, мов тендітна билинка . Але з уст зірвалося інше: — Хочу втямити, яка тобі з того втіха? Панська забаганка, нудьгу розігнати? Вона аж приснула зо сміху: — Де там! Моє життя — суцільний вихор, нудьзі місця нема. — Що ж тоді? — Кілька років тому в мене загарбали одну річ. Вельми дорогу для серця, — її губи здригнулися в ледь помітній посмішці. — І я її поверну. — Потрібно більше ясності. Що крадемо? Смарагди? Оксамити? — він запнувся. — Зілля контрабандне? — Нічого з того. Сама лиш згадка та сентимент. Більшого не повім. — А чому я? — Бо про твої золоті руки ходять легенди. Стів замислився. Через її плече він бачив, як на паркеті корчми Едді Ху та шинкарка Кет витанцьовували доладний чарльстон. Добре вони тупцяли. Стів пригадав, як воно — бути першим у своїй справі. Колись і його ім'я гриміло в певних колах. Може, хтось іще пам'ятає старого майстра... — Нехай буде так, — нарешті здався він. — Я у грі. Але май відповідь на останок. — Кажи вже. — Ти певна, що там лише простий засув і звичайна пищалка? Жодних хитромудрих сейфів чи заморських хитрощів? — Певна, як ув оці. — Звідки така певність? — Знов-таки — від сестриці. Стів хотів було посміятися з такої науки, але згадав, що й сам не злічив би всіх своїх нічних вилазок, хоч під ніж його пусти. А от цифра «сто дванадцять» відлунювала у голові дивною правдою. — Тоді останнє: а що, як там шуканого не знайдеться? — Гроші все одно твої, — вона солодко посміхнулася й подалася вперед. — А може, ще й гостинець зверху отримаєш, — лукаво повела бровою, закидаючи любовні сіті. Стів зважив усе. Доки вона не завела річ про розбій, він і сам був не проти пофліртувати з цією дивачкою. Але тепер... — Давай без блуду, — обірвав він. — Срібняків мені досить. Коли рушаємо? — То ти згоден? — її смагляві, міцні ноги ворухнулися, під тонкою шкірою перекотилися тугі м'язи. — Так, — відказав він, уже чуючи серцем, у яку страшну халепу вляпався. — Згоден. — Тоді не гаймо часу, коні вже запряжені!