Розділ 9.4 — Нерозколота кістка

Таксиста звали Гаршен Пател. За дві години він сидів, зіщулившись за душовою фіранкою в курній зеленій ванні, й почув жіночий голос. — Стів? — Обережно! — попередив Пател. — Вони, божевільні, здається! — Ліву руку притиснув до грудей — замотану рулоном кривавого туалетного паперу й тим, що лишилося від сорочки. — Стів? — в її голосі звучав сумнів. — Не знаю такого. Якщо шукаєте брехливого гада з двома левами — він пішов. — Пішов? — вона аж не йняла віри. — Ага. Годину-дві тому. — Як? — Украв моє таксі. Вона хмикнула. — Кмітливий, нічого не скажеш. — Вам варто бути обережною, — сказав Гаршен. — Їх двоє: старий і жінка. Вона підійшла й каже: «Вечеря готова!» — а потім вони обоє почали… почали… мене кусати. — Він почув, як його голос ледь не зірвався на вереск, і затис його. — Вони з'їли мені мізинець на лівій руці. І шматок великого пальця. Вони, може, й досі десь там. Вам варто… — Усе гаразд, — сказала жінка. Вона посмикала ручку дверей. — Можете відчинити? Гаршен вагався, тоді простягнув тремтячу руку й відчинив двері. Жінка в коридорі була невисока, кучерява та боса. Через плече — синя спортивна сумка. Вона зміряла його поглядом згори вниз, оглянувши рани на плечі, шиї й паху. Її карі очі були темні й проникливі — витримати їх було важко. — Житимете. — Думаєте? — Ага. Вам пощастило. Небагато гостей цього району вертаються додому. Гаршен кивнув, нещасний. — Вірю. А я… я можу вже піти? Вона подумала. — Гаразд. — Знизала плечима. — Проведу вас. Як вас звати? Він назвався. Вони разом вийшли на світло. — Рада знайомству. Я Каролін. — А ви… ви тут живете? — Не тут. — Вона смикнула великим пальцем уздовж вулиці. — Я на пару кварталів далі. — О. — Він дивився на неї з жахом. — Та розслабтеся. Я вас не скривджу. Ви допомогли Стіву. — Вона похитала головою, всміхаючись. — Він же в нас майстер вислизати з цих петонша ? — Із чого? — Вибачте. Це не англійська. Вони всі починають зливатися. Я сказала «петонша» . Це означає «маленькі пастки». — А. Вони мовчки пройшли з квартал. Першою заговорила вона. — Та все ж… ви допомогли Стіву. Маю віддячити. — Подумала. — У вас є родина? Живете в місті? — Дружина. Есперанса. Двоє синів. Та ні, ми за… Вона махнула рукою, обрізаючи його. — Мені байдуже. Як дійдемо до кінця вулиці, я зникну. Тоді посадите родину в машину й… — Не можу. — Що? — Не можу посадити родину в машину. Він її вкрав. Не знаю, де вона. — Хто вкрав? Стів? — Це той чоловік-лев? — Так. — Так. Він. Той, що вкрав моє таксі. — О. Гм. — Каролін секунду подумала, тоді простягнула йому синю сумку. — Ось. Беріть. Купіть інше. Він розстебнув сумку, зазирнув. Гроші. — О! — Ага. Витрачайте швидко. За тиждень-два вони мало чого варті будуть — Барі О'Ші вийшов з укриття. Як тільки укріпиться, буде, гм, щось на кшталт мору. — Що? Який мор? Хто… — Неважливо. Збирайте дружину й дітей. Купіть їжі, води, зброї. Генератор, може. Їдьте в місто — кудись, де багато електричного світла й надійне живлення. Сидіть усередині, на верхньому поверсі високого будинку, якщо зможете. Тримайтеся подалі від вікон. А як побачите людей із щупальцями — тікайте. Не давайте їм себе торкнутися. Гаршен роззявив рота. Вона говорила шаленства, та голос її був спокійний і певний. Її обличчя нагадало йому картину, що лякала його в дитинстві, — Калі-руйнівницю, яка всміхається, коли помирають малі істоти. — Скоро стане дуже темно, бачте.