Розділ 10.1 — Асури

За дві милі на захід шосе 78 вливалося в чотирисмугову дорогу до міста — якщо це взагалі можна було назвати містом: по суті, пара торгових рядів між Стівом і ще більшою порожнечею далі. Знак казав «45». Стів глянув на спідометр — вісімдесят, а драндулет-таксі трусило, наче масажне крісло в дешевому мотелі. На першому червоному він зупинився — трохи ривками. На лобовому кров, подумав він. Звідки вона там узялася? Бризнув омивачем, сподіваючись відмити хоч трохи собачої крові. Не вийшло — тільки розмазав. У голові туман. На задньому сидінні Нага підняла голову, озирнулася, кліпаючи. — Полегшало? — Друга свічка, схоже, починала діяти. — Не рухайся. Ми вибралися. Жодних більше собак! Вона ледь смикнула хвостом, потім повернулася до задніх лап і понюхала пов'язки. — Ну так, — зітхнув Стів. — Є таке. — Куди, в біса, везуть пораненого лева? У зоопарк? Чорний пікап «Тойота» підкотив і став поруч. Стів глянув — і опинився на рівні бризковиків. Машину задерли так високо, що залазити туди треба було мало не по драбині. Це вже монстр-трак? Де межа? — міркував Стів. Наскільки великою вона має стати, щоб стати монстром? Це просто певна кількість дюймів понад заводську, чи шини мають… Пікап гуднув. Стів підняв очі. Десь на метр вище хлопець з пасажирського сидіння жестами просив опустити вікно. Стів опустив. — Так? — Пасажир був пацаном років вісімнадцяти-двадцяти, кепка козирком назад. — Йо, чувак, — каже. — У тебе, типу, півсобаки з заднього бампера звисає. — Справді? — Ага. Ти його переїхав? Навмисно, типу? — Ні. Будда вчить поваги до всього живого. — І тихіше, собі під ніс: — Хоча пару я, здається, таки пристрелив. — У тебе ще й усі двері в довбаній крові, чувак. Ти в аварію вскочив чи шо? — Ні. Собачі бої. — Тут йому спало на думку: — Слухай, а ветеринар тут десь є? Пацан глянув на нього як на божевільного. — Чувак, жоден ветеринар тому псові не допоможе. Його навпіл розірвало, йо! — Це не для нього, — сказав Стів. — Це для неї. — Шо? Стів смикнув великим пальцем у бік заднього сидіння. Пацан висунувся, нахилився, зазирнув. — Ого! — Потім до водія: — Гей, Френку, у цього чувака в салоні довбаний лев! — Водій нахилився вперед. — Шоооо? Відсунься, я не… Може, варто було б старанніше не світитися, хлопче-утікачу. — Йоний світ! — сказав водій. — Я тебе знаю! Ти той чувак з Фокс Ньюз! — Ні, — сказав Стів. — Не я! Мені це часто кажуть! Ха-ха! — Цей довбаний світлофор ніяк не перемкнеться. Він подумав було проскочити на червоне, аби тільки відірватися від пацанви в пікапі. Та ну. Погана ідея. Натомість він підняв вікно — це навіть допомогло, воно було геть заслинене собаками — і вдав, ніби вивчає вивіску торгового ряду за чверть милі. Примружився. Там були «Бай-Ло», «Волмарт», якийсь ресторан «Месьє Тако» — що за хрінь? — і «Ветеринарна лікарня Чорної Стежки». Стів прикинув. Шанси, що хлопці з пікапа викличуть 911, — десь п'ятдесят на п'ятдесят. Треба було забиратися з дороги, і швидко. З іншого боку — Нага . Вона гризла пов'язки. Ті просякли наскрізь, з них капало. Свічка допомогла, але ненадовго. Загорілося зелене. — До біса, — сказав він. — «Справжній буддист не буде боягузом — ні морально, ні інтелектуально». — Дочекався, поки хлопці в пікапі рушать, і прилаштувався за ними. За пів кварталу звернув ліворуч у торговий ряд — кепсько звернув. Салон був «Крайслер Вояджер», мінівен, чотирициліндровий. Потужності було куди менше, ніж у його сантехнічного фургона. Стів не розрахував відстань до зустрічного «БМВ», і його водійка змушена була гальмувати з вереском. Вони зі Стівом обмінялися салютами середнім пальцем. Нага знову підняла голову й заричала. Від несподіванки він вискочив на бордюр, зачепив живопліт і мало не в'їхав лоб у лоб у фургон ландшафтників, що виїжджав з драйв-тру «Макдональдза». — Ааа! Нага заричала знову. — Цить! Я за кермом! У дзеркалі заднього виду Нага глянула на нього з докором. Стів скинув швидкість до пішохідної й обережно перетнув решту парковки, дивлячись обабіч на перехрестях, і нарешті зупинився перед ветеринаркою. Вивіска надворі: «ПОЗБАВ КИЦЮ БЛІХ!» — Чекай тут, — сказав Стів Назі. — Я зараз. — Він засунув пістолет за пояс спортивних штанів ззаду й натягнув зверху концертну футболку. Обійшовши таксі, він побачив, що з вихлопної труби справді звисає півсобаки. Крові було забагато, щоб розгледіти напевно, але, здається, це був той шоколадний лабрадор, що вчепився йому у вікно. Може, його якось затисло під глушником? Стів смутно пригадував вибоїни, коли виїжджав з Ґарісонових Дібров. Подумавши, що ветеринар може не схвалити, він секунду спробував хоч трохи приховати труп, але той був і глибоко, глибоко огидним, і намертво застряглим. Коли жовч підступила до горла, він здався, витер руку об зад спортивок і пошкандибав до офісу. У приймальні була кахляна підлога й пахло котячим кормом. Примхливий на вигляд чоловік у метелику тримав на короткому повідку йоркширського тер'єра. Навпроти сиділа хіпі середніх літ з котячою переноскою на колінах. Стів сперся на стійку реєстратури, руки в засохлій крові. — Мені треба до лікаря. — Він важко дихав. — Терміново. — Йорк, маленький і бездоганний, гавкнув на нього. — Вам треба заповнити ось це, — сказала реєстраторка, обережно його роздивляючись. — І боюся, ці двоє перед вами. У вас запис є? Він засміявся — не зовсім істерично. — Це, типу, невідкладно. Носилки є? Великі носилки? — Невідкладно? — Ооо, так. — Він закивав. — Дуже. — Нічого, — сказала жінка з переноскою. — Я не поспішаю. Чоловік з йорком глянув на неї похмуро. — Хвилинку, — сказала реєстраторка. Взяла слухавку. — Гей, Джер? Тут у нас чувак з невідкладним. Можеш взяти Еллі й принести носилки? Дякую. — Ні, — щиро сказав Стів, — це вам дякую. Справді. — Він мало не додав «І вибачте», та передумав. Хоча шкода йому було. Він думав, що решта дня для всіх у цій кімнаті, мабуть, буде так собі. За мить підбігли дві молоді жінки в зелених халатах. Одна несла пристойного розміру носилки. — Де він? Це ж ваш пес, так? — Ем… вона в машині, — сказав Стів. — Сюди. Вони пішли за ним. На парковці він побачив, що хлопці на задертому чорному пікапі повернулися. Вони стирчали на парковці перед «Волмартом», спостерігаючи, — гуркіт їхнього монстр-трака ледве долинав. Стів застогнав. — Що таке? — спитала вища з технічок. — Нічого. Нога болить. — Нога й справді боліла. — Вона он там. — Він відчинив розсувні двері мінівена й став за жінками. Нага підняла голову — сонна, але зацікавлена. — Боже, борони! — сказала коротша. — Це лев? — Ха-ха! Нам це часто кажуть. Це насправді лабрадудль. Ми її просто під лева постригли. Смішно, правда? Обидві втупилися в Нагу. Стів затамував подих. Висока технічка сказала: — Ми, — вона тицьнула пальцем у коротшу, — ветеринари. Ти це розумієш? — Ага, — кивнула коротша. — Брехня. — Обидві обернулися до нього. — За кого ти нас маєш, за іді… О. Тепер Стів тримав у руці порожній пістолет — ні в кого не цілячись. — Ось що ми зробимо. Ви тримаєте носилки, — сказав він. — Я її витягну. Вона нікого не скривдить. Я теж. Вона втратила багато крові. Ми занесемо її туди, до лікаря, а ви двоє вільні. Технічки перетравили це. — Я серйозно, — сказав Стів. — Усе буде добре. Мені просто треба допомога, от і все. Допоможете? Будь ласка? — Ну ж бо, ну ж бо… Вони подумали. — Та ну нафіг, — сказала коротша. Глянула на напарницю, шукаючи підтвердження. Висока технічка вивчала Нагу. — Ти приїхав сюди з левом на задньому сидінні салону? — Типу того, ага. — А звідки ти знаєш, що вона не вкусить? — Просто знаю. Слухай, їй дуже зле. Мені шкода так з вами, але… Висока технічка тепер вивчала його. Стів затамував подих. За мить вона сказала: — А якщо лева понесемо ми, а ти триматимеш її… її голову? — Підходить! — сказав Стів. — Я зараз сяду в таксі. — Добре, — сказала коротша технічка, аж занадто щиро. — Спробуєш втекти — прострелю коліно, — сказав Стів, помахуючи порожнім пістолетом. — Я серйозно. Я снайпер. Срібло Олімпіади дев'яносто другого. Постріл не вб'є, але болітиме все життя. Зірвавши план, вона вишкірилася фальшивою усмішкою. — Та я й не мріяла. Він ступив у салон. — Пістолет я зараз приберу. — Засунув його. — Ось. Ви його більше не побачите, якщо не спробуєте втекти. — Приємно знати, — сказала висока технічка. — Так, готуйте носилки. Технічки глянули на левицю, потім одна на одну. — Добре, — сказала висока. — Ага. — Вона вп'ялася в Стіва очима. — Ти тримаєш її голову, так? — Тримаю. Вона кивнула іншій. Вони підняли носилки горизонтально. Стів усміхнувся. — Дякую, — сказав він. — Справді. — Обійшов їх і ступив у салон. — Агов, Наго, — сказав. — Агов, дівчинко. Вже майже. — Погладив її по шерсті, для годиться перевірив пов'язку. Технічки дивилися на це витріщившись. — Чувак, мені здається, тобі не варто… — Тсс! — Як міг обережно, підсунув руки під Нагу. Нага трохи зарокотала, але не опиралася. Він звалив її з сидіння. Вона була дуже важка. Те, що в нього вийшло, було не стільки перенесенням, скільки одним контрольованим падінням на підлогу салону й другим — на носилки. Мабуть, я був геть накачаний адреналіном, коли витягав її з дому. На носилках Нага підняла голову й примружилася на технічок. Ті кліпали у відповідь, усміхаючись і явно боячись. — Тримай голову, — сказала висока. Говорила з перебільшеною лагідністю. — Ммм-так? — Відійдіть трохи, — сказав Стів. — Я не можу… Вони відступили від салону десь на півметра. Він вистрибнув, скривившись від блискавичного болю в поганій щиколотці. Підсунув одну руку під підняту голову, а другу поклав на щоку, погладив морду. Я б її не втримав, якби вона вирішила щось утнути, але в них, може, буде секунда втекти. Разом вони перевалилися через парковку до приймальні. — Нам потрібна кімната… просто… зараз, — сказала висока технічка. Реєстраторка ахнула, схопилася зі стільця, впустила ручку. — Кімната, е… друга. — Проходимо. — Це лев, — сказала хіпі з переноскою розмовним тоном. Стів її проігнорував. Чоловік у метелику встав і дременув до виходу. За ним потягнувся йорк. — Що тут… — долинув жіночий голос з глибини офісу. — О, — сказала вона. — Ой лишенько. — Ви лікар? Вона відкрила рота й знову закрила. Стів її не звинувачував. — Усе добре, — сказав він. — Нага нікого не скривдить. — Вона подумала. — Гаразд. Я докторка Алзас. Вона… що з нею? — Собаки, — сказав Стів. — Побилися з собаками. Їй ногу добряче пошматували. Здається, артерію зачепили. У неї було два, ем, переливання, але кровотечу зупинити не можу. — Вона зафіксована? — Ні, — сказав Стів, — але вона вас не скривдить. — Цього не можна знати. Я нічого не робитиму, доки тварину не зафіксують. — Добре. Гаразд. Давайте що треба. Я сам на неї надіну. — Він думав про намордник чи якісь ремені. — У нього пістолет, — сказала коротша технічка. — Я, мабуть, піду, — сказала жінка з переноскою. — Вибачте, — сказав Стів. — Не можу відпустити. І так, у мене пістолет. Я нікого не збираюся кривдити, клянуся, але мені потрібна допомога. — Перед очима в нього постав Джек, навіки замкнений у темряві. Щока пекла від Селіїного ляпаса. Він глянув на лікарку благально. Докторка Алзас підтисла губи, міркуючи. — Гаразд, — сказала нарешті. — Дві умови. Перша: ви відпускаєте всіх. Друга: пораненій левиці шприц вколете ви. Стівова вдячність була така, що він онімів. Він нічого не сказав. Кивнув. Лікарка махнула рукою — геть. Жінка з переноскою вислизнула. За мить за нею пішла реєстраторка. Вона обернулася до технічок. — Ви теж. — Я лишуся, — сказала висока. — Джеррі, не обов'язково… — Я лишуся. Такого я не пропущу ні за що. Усі глянули на іншу технічку. — Ну, розважайтеся, — сказала вона. Стів узяв її кінець носилок. Вона дременула. — Гаразд. — Лікарка перемкнулася на пацієнтку. — Несімо її до другої. Вона ще не доросла. Як думаєте, скільки їй? Стів похитав головою. — Вага? — Я її піднімав, але це було все, на що мене вистачило. Кілограмів дев'яносто, може? — Я б сказала, сто, легко. — Вона помовчала. — Ви її підняли? Самі? — Вона трохи допомогла. — Тримаючи носилки, він пригнув плече, показуючи. — Як пожежники несуть. — Оо-кей. То… ви хто, дресирувальник чи… — Вона похитала головою. — Неважливо. Потім. — У оглядовій вони поклали носилки на стіл. — Джеррі, глянь у «Мерку», яке дозування на левицю вагою сто десять кіло. — Кетамін і ксилазин? Лікарка скривилася. — Чи ти знаєш краще? Це мій перший лев. — Минулого літа таке саме кололи. Я миттю. — Ще знадобиться ендотрахеальна трубка. Найбільша, яка є. Її задні лапи звисали зі столу. Вона підняла голову, озирнулася, зарокотала. Лікарка трохи відсахнулася. — Усе добре, — сказав Стів. Погладив Нагу по шиї. — Нема чого боятися. Технічка — Джеррі — повернулася за пару хвилин з великим шприцом і пакетом пластикових трубок. Простягнула лікарці. Докторка перевірила рівень. — Це все? — Кетаміну трохи не вистачило. Лікарка підняла брови. — Зовсім трохи. — Гаразд. Доведеться обійтися. — Вона глянула на левицю, насупилася, потім простягнула Стіву шприц. — Ви колись кололи? — Ні. — Нічого складного. Це в м'яз. Швидко встромити, потім повільно вводити. Спробуйте знайти місце на задній нозі, подалі від рани. — Вона дала Стіву шприц і відступила до дверей. — Джеррі… за мене. Стів глянув на її задню ногу, знайшов місце з добрячим м'язом. Потренувався встромляти. — Отак? Лікарка кивнула. — Це як встромляти в апельсин, — підказала Джеррі з коридору. — Гаразд. — Стів видихнув, зосередився. — Поїхали. — Він встромив Назі в стегно. Вона підняла голову, вишкірила зуби. Заричала. Стів відскочив. Голка теліпалася в її стегні. Він підняв палець, наче сварячи неслухняну дитину. — Погана киця! Будь чемною! — Повільно її оскал згас. Стів ступив уперед, потім ще. — Це тобі допоможе. — Він поклав руку на шприц. Нага сіпнулася від дотику. З диким вереском, від якого Стіву скрутило нутрощі, вона вгатила його правою лапою в груди. Кігті прокреслили глибокі борозни в його м'ясі. Стів відскочив з криком. Нага зістрибнула зі столу, стала лапами йому на плечі, вкусила за ліву руку. Хтось у коридорі заверещав. Стів, чомусь зовсім не злякавшись, підняв руки до рівня грудей і щосили штовхнув, відірвавши Нагу від себе разом із добрим шматком шкіри зі спини й плеча. Нага відскочила від стіни. За інстинктом, якого він не зовсім зрозумів, Стів ляснув левицю по морді. Вона не вкусила й не подряпала — може, занадто здивувалася, — але заричала знову. Стів заричав у відповідь. — Давай! Хочеш здохнути? У тебе досі кровотеча! Кусай скільки влізе, а кров'ю стечеш на парковці! Подивимося, хто твою здоровенну дупу до зоопарку попре! Давай, давай! — Краплі його крові падали на підлогу. Вони вп'ялися один в одного очима. — Давай! За якийсь час Нага осіла до стіни. За секунду-другу перестала гарчати. — Ага, — сказав Стів. — Так я й думав. — Він підхопив шприц з підлоги. З-за спини — голос ветеринарки. — Мені здається, вам не варто… — Ага, ага, ага. — Він підійшов до Наги. Вона знову загарчала, довгі білі зуби на тлі рожевих здорових ясен. Капілярна відповідь у неї, мабуть, тепер непогана. Не звертаючи уваги на гарчання, він відтягнув її неушкоджене праве стегно від стіни й встромив голку. Вона знову заричала — глибоким басом, аж вікна задзвеніли. — Закрий. Свою. Пельку! — Повільно, — сказала докторка. Голос був приглушений. Стів озирнувся. Двері були майже зачинені. Вона зазирала всередину — видно було тільки маківку. Він тиснув на поршень — по одному нестерпному міліметру. За кілька секунд шприц спорожнів. Стів витягнув голку й кинув шприц геть. Нага глянула на нього розгублено. — Ну, — сказав Стів саркастично. — Полегшало? Нага подивилася, потім обвисла. За мить поклала голову на підлогу. Стів теж обвис — спиною до стіни. Лопатки були мокрі. Він випростався й озирнувся. Там, де він спирався, на стіні залишилася велика кривава пляма. Обернувся до ветеринарки. — Пластир є? — Джеррі, принеси марлю й лейкопластир. Нага лежала на підлозі, напівпритомна. — Здається, можна починати, — сказав Стів. — Ще ні. Хвилин десять зачекайте. — Гаразд. Я сильно кровлю? — Він підійшов до неї й повернувся спиною. Вона оглянула. — Виглядає не дуже. Але, здається, поверхнево. Шрами, мабуть, лишаться. Треба шви. — Не проблема. Гадаю, за мною скоро хтось приїде — заарештовувати. — Не сумніваюся. Це було чи не найтупіше, що я бачила. — Вона помовчала. — Не те щоб не сміливо, але дуже, дуже тупо. Це ваш лев? — Не зовсім. Типу того. Ми познайомилися пару годин тому. Вона підняла брови. Стів знизав плечима. — Це були насичені пару годин. Ветеринарка глянула на Нагу. — У неї сильна кровотеча. Вона б, мабуть, довго не протягнула. Стів глянув на неї. — Бачила й гірше, втім. Ця пов'язка протримається, доки вона засне. Я майже впевнена, що встигну її зашити. — Вона глянула на нього. — Якщо ви намагалися врятувати їй життя — вам, мабуть, це вдалося. Стів покрутив цю думку в голові, роздивляючись. Усміхнувся. — Справді? — Справді. Хоча тупо це було дуже. Стів зітхнув, захотілося цигарки. — Будда вчить поваги до всього живого. — О. — Вона подумала. — Ви буддист? — Ні. Я лайно. Але я стараюсь.