Розділ 10.2 — Асури

За десять хвилин Нага знову лежала на столі. Ноші поставили на підлогу — Стів затягнув її туди, поки вона ще була напівпритомна. При цьому Нага висунула язика і злизала кров з тильного боку його долоні. — Все гаразд, — сказав Стів, гладячи її по щоці. — Дрібниці. Коли Нага заплющила очі, він, Джеррі й докторка Алзас підняли її на оглядовий стіл. Поки чекали, доки подіє наркоз, Стів позичив бинтів і почав обмотуватися сам. На півдорозі цього відверто паршивого бандажу докторка Алзас сказала: — Наведіть на мене пістолет. — Перепрошую? — Наведіть на мене пістолет. — Е... добре. — Стів витяг ХК з-за пояса і навів приблизно в її бік. — Щ-що?.. Якщо не перев'яжу вас, то застрелите?.. Ну, тоді нема ради. Стів кліпнув, всміхнувся їй. — Дякую. — Джеррі, відвернися. Зараз покажу поганий приклад. — Джеррі відвернулася. Докторка промила подряпини на спині Стіва фізрозчином, потім щось вколола. За хвилину спина оніміла. — Подай рапід, будь ласка. Джеррі в рукавичках на секунду вийшла й повернулася з прозорою пластиковою штукою розміром із книжку в м'якій обкладинці, з двома ручками. — Що це? — Степлер. — Що? Клац! — Ай! Йоний світ! — Пробачте. Не рухайтеся. Клац! — Ай! Я вам не дошка! — Не скигліть. Шви накладати ніколи. Наступні пару Стів витримав мовчки, але обличчя кривилося від болю. На шостому, сьомому й восьмому клацанні він застогнав. — Ось так, — сказала докторка Алзас. — Готово. Наведіть пістолет на Джеррі й скажіть, хай вас перев'яже. Стів навів на неї пістолет. — І-і, не стріляйте. Зараз, візьму ще пластиру. За секунду повернулася з виряченими очима. — Ем?.. — Мене звати Стів. — Стіве? Там надворі якийсь тип. Каже, хоче з вами поговорити. — У Стіва стиснулося в животі. — Коп? — Не впевнена. У нього пістолет. — Стів секунду подумав. Стис губи, кивнув. — Скажи, все гаразд. Хай заходить. Я ні в кого не стрілятиму. За секунду зайшов Ервін. — Радий чути, — сказав він. Глянув на Нагу. — Гм. Гарний лев… Коли надійшов виклик, я відчув, що це ти. Ти заарештований. Супер-пупер заарештований. Знаєш, так? — Ервін витяг із задньої кишені пластикові кайданки, схожі на стяжки. Стів не рухався. Думав про вхідні двері, смугу дерев за торговим рядом, таксі. — Ні, — сказав Ервін, бачачи, як той напружився. — Не варто. — Ні? — Ні. — Він махнув у бік приймальні. — На даху за хімчисткою сидить тип. Я з ним колись працював. Добре стріляє. Смикнешся — всадить кулю в корпус. Діра в спині буде з фут завширшки. Півнутрощів винесе назовні. Ти й не зрозумієш, що тебе вбило. Стів вийшов у хол і визирнув у вікно. — О... — сказав він. — Ого. На даху хімчистки справді сидів тип із гвинтівкою. На парковці — з десяток патрульних машин, блимають маячки. За сотню ярдів люди вибігали з Волмарту, пригнувшись, бігом. Він обвів поглядом дахи й побачив ще одного снайпера на «месьє Тако». — Ага, — сказав Ервін. — Буває. — Він побрязкав кайданками в повітрі. — Даси це зробити, чи нам тебе пристрелити? Стів глянув на вхідні двері, перевірив вагу на забинтованій щиколотці. Може, чкурнути через чорний хід і... — Як надумаєш тікати, дай секундочку? Хочу вивести цих милих дам з-під вогню, поки не почали шмаляти. Всі на нервах. Не думаю, що будуть дуже обережні, коли побачать, як ти вибігаєш з пістолетом. Прикро буде, якщо всіх покладуть разом з тобою. Стів притис долоні до скронь. Походив приймальнею, повторюючи: «Лайно, лайно, лайно!» Копнув великий мішок собачого корму. Тоді, зітхнувши: — Гаразд. Ти правий. Виходу нема. Але в мене проблема. — Яка? — Я знав, чим це, мабуть, скінчиться, але все одно приїхав. І тепер думаю: якщо просто кину пістолет... — Не кидай, — сказав Ервін. — Може вистрелити. Поклади обережно... — ...ага, звісно. Якщо я його просто кину... — У кіно всі кидають. Я раз бачив, як через це підстрелили типа. — Гаразд. Зрозумів. Просто покладу. Якщо. — Якщо що? — Якщо ти, — він багатозначно глянув на Ервіна, — пообіцяєш, що не даси їм просто зайти й убити її. Пообіцяй, що щось придумаєш, не знаю, зоопарк. Цирк. — Він вдивлявся в обличчя Ервіна. — Будь ласка. Якщо так — допоможу, чим зможу. — Допоможеш? Чим? — Багато не знаю, але знаю, де вони, — Каролін і решта. Ервін подумав. — Повна співпраця? Без приховування? — Стів кивнув. — Зможеш накидати план будинку зсередини? — Звісно. — Ервін секунду подумав. — Я не можу забрати цього лева до себе на квартиру, розумієш. — Розумію. Просто прошу сказати, що зробиш усе можливе. — Так, — сказав Ервін. — Гаразд. Даю слово. Стів кивнув. Простягнув Ервіну зап'ястя. — Спочатку поклади пістолет. — Стів обережно поклав його на стійку реєстратури. — Руки за спину. — Він і це зробив. У вікнах блимали маячки. Він відкинув голову, заплющив очі. Кайданки застібнулися зі звуком пластикової стяжки. — Розумно, — сказав Ервін. — Вони б тебе реально вбили. — Знаю. Ервін відхилився й зазирнув до другої кімнати. — А це в нас левисько. Стів трохи всміхнувся. — Думаєш, велика? Бачив би її татка. Дорослий самець. Кілограмів сто вісімдесят? — Он як? — Ервін злегка насторожився. — Він десь тут? Стів похитав головою. — Не вибрався. — Він підвищив голос. — Як вона, докторко? Їй уже поставили крапельницю з якоюсь прозорою рідиною. Пов'язку зняли, докторка Алзас схилилася над лапою. Вона не відповіла. Джеррі сказала: «Цить!» Підійшла до дверей і зачинила, але повільно, показавши вільною рукою великий палець догори. Стів кивнув. Вона кивнула у відповідь і зачинила двері. — Твоя? — сказав Ервін. — У справі ні слова про ручного лева. — Не зовсім. Ми щойно познайомилися. Так, наглядаємо одне за одним. — Просто зустрів на вулиці? — Взагалі-то так. Ервін дивився на нього, чекаючи нормальної відповіді. За хвилину здався. — Можна трохи детальніше? — Звісно, пробач. Думки іншим зайняті. Я вийшов на пробіжку, а на мене накинулася зграя злісних псів — десятки. Деяких пристрелив, але вони мене повалили. Мені був капець. Нага з татком взялися нізвідки й відтягли псів. Врятували мені життя. — Он як? Серйозно? — Серйозно. Ервін подумав. — Незвично. — Я теж так подумав. — Стів знизав плечима. — Що не попало, то клади в міх. — Думаєш, ці леви якось пов'язані з Каролін? Стів закотив очі. — Хм. Не знаю. Дай секунду подумати. — Пробач. Тупе питання. Вони... Стривай. — Ервін притис руку до вуха. — Я б іще потеревенив, але копи надворі нервують. — Він підняв зап'ястя й заговорив у рукав. — Так, е... підозрюваний під вартою і все таке. За дві секунди вхідні двері розчахнулися. Півдюжини помічників шерифа влилися всередину з пістолетами напоготові. — Спокійно, хлопці, — сказав Ервін. — Все гаразд. Федеральна варта, не забули? — Пам'ятаю, — сказав тип із купою нашивок на рукаві. Говорив крізь зуби. — А з левом що? — Спить, — сказав Ервін. — Операція. Тому він сюди й приїхав. — Не чіпайте її, добре? — сказав Стів. — Що? — Коп глянув на нього, як на жука на дорозі. Внутрішній спокій Стіва похитнувся. — Будь ласочка? — Служба відлову вже їде. Лева в цьому місті тримати не можна, синку, — сказав коп. — Міський указ. — Пара інших копів хихикнула. Лють закипала в Стіві. — Ервіне? — Що? — Пам'ятаєш, про що ми домовлялися. — Пам'ятаю. — Добре. Якщо хочеш, я відведу тебе туди, де вони... — Телефон на поясі задзвонив. — Хто це? Стів гарячково міркував. — Це, мабуть, вона. Каролін. Вона дала мені телефон. Вже пару разів дзвонила. Хочеш, поговорю з нею? — Ервін подумав. — Не треба. Ми її й так скоро побачимо. — Ти вже знаєш, де вона? — Ага. Милий квартал за дві милі звідси. Тримаємо в облозі десь з обіду. Чекаємо, поки евакуюють сусідів, тоді заходимо. — Щось ти не в захваті. Ервін довго дивився на нього. — Бо й не в захваті. — Що не так? — Я просто не впевнений, що... — Ервін обірвав себе. — Впевнений. Щось погане діється, тільки не знаю що. Почуваюся, як щур, що нюхає арахісове масло на пастці. — Він глянув на Стіва. — Твій друзяка в тому будинку? Стів тупо витріщився на нього. — Тип із ножем. Той, що витяг тебе з в'язниці. Він там? — А. Його звати Давид. Так, він там. Принаймні був, коли я бачив востаннє. — Ервін насупився. — Цього я й боявся. — Він мені не друзяка, — сказав Стів. — Тут ти помиляєшся. Гадки не маю, хто ці люди і чого їм треба. Той тип божевільний. У мене від нього душа в п'яти. У решти, здається, теж. — Решти кого? — Стів роззявив рота, тоді закрив. — А Нага? — Лев? Спробую зоопарк. — Ервін звучав так, наче був за мільйон миль. Стів скептично глянув на нього. Ервін звів очі. — Даю слово. Щось придумаю. — Стів дивився далі скептично. Зітхнувши, Ервін повернувся до типа з нашивками. — Френку? Слухай сюди. Цей лев — доказ у федеральному розслідуванні. Пильнуй його. — Її, — сказав Стів. — Та що ти кажеш, — сказав Френк. Ервін повернувся до чоловіка. Говорив тихо. Ввічливо. Але цієї миті Стів уперше збагнув, наскільки Ервін насправді небезпечний. — А я кажу. Зателефонуєш у зоопарк, у відлов, куди треба, але якщо з цією твариною щось станеться... у нас із тобою будуть проблеми. Коп був на дюйм-два вищий за Ервіна. Коли вони зчепилися поглядами, він дивився згори. Витримав погляд... але лише мить. Тоді зів'яв на очах. Груди здулися. Він відвів очі. Його люди це бачили. — Гаразд, — сказав він. — Так. Добре. Ервін повернувся до Стіва. — Достатньо? — Достатньо, — сказав Стів. У роті пересохло. Він важко ковтнув. — Дякую. Гаразд, багато не знаю. Вперше побачив його тоді ж, коли й ти, — у в'язниці. Побачив, що він наробив у коридорі, — кишки гірляндами з ламп, — і почав смикатися. Він розізлився і вирубив мене, здається. Прокинувся в будинку за пару миль звідси, як ти й казав. Їх там було повно. Каролін казала, то її брати й сестри, але на родину вони не тягнули. Було двоє чорнявих, схожі як близнюки, і моторошна баба, що смерділа дохлятиною, — наче полінезійка чи що, тільки така бліда, аж шкіра синя. Може, всиновлені, хз. Говорили всі однією мовою. — Якою? Впізнав? — Такого не чув ніколи. Трохи як в'єтнамська? Та ні. — Вони такі, як він? Каролін і решта? Небезпечні? Скажу одразу: якщо мої хлопці постраждають через твою брехню — здеру з тебе три шкури. Стів подумав — і не лише через погрозу. — Не знаю. Навряд. Вони всі його бояться. — Добре. Я... — Але вони можуть бути небезпечні інакше, — сказав Стів. — Все, що я казав про Каролін, — правда. Все. Вона не така, як Давид, але в ній щось є... — Щось? — Не знаю. Вона не виглядає... безпорадною. Деяких інших — так, пару я б точно уклав. Але не Давида і не її. В ній щось є... Я б був обережний, от і все. Ервін вивчав його. — Скільки їх там було? — Точно не знаю, не рахував. З дюжину, десь так. Плюс стара, власниця будинку. Вона нормальна, не з них. Ервін цмокнув язиком, замислившись. — Не віриш? — Вірю, — сказав Ервін. — Пару годин тому RC-135 облітав будинок. Інфрачервоний показав тринадцятьох усередині. Ти цього не знав. Якби брехав — тут би й почав. Інфрачервоний? Але це викликало інше питання. — Слухай, — сказав Стів, — а як ви мене знайшли? — Ти привіз лева до ветеринара, синку. Навіть без пістолета таке не мине без розмов. — Тобто ти тут просто... у відпустці? — А, зрозумів. Ні. Я в місті як експерт-консультант при штурмовій групі. Я єдиний, хто його бачив і вижив. Крім тебе, звісно. — Штурмовій групі? — Ага. В місті важка артилерія. Дельта, пара снайперів із шостого загону котиків, навіть морська розвідка. Твоя пані Сопаскі скоро матиме гостей. — Як її знайшли? — Ця божевільна подзвонила в Білий дім. Уявляєш?