Розділ 10.3 — Асури

Ервін вивів Стіва з клініки й на півгодини з гаком лишив його, скованого наручниками, на задньому сидінні патрульної машини. На прохання Стіва Ервін зрізав пластикові кайданки в нього за спиною й перестебнув спереду. Так стало значно зручніше. Дивно, але ці півгодини Стів знайшов напрочуд спокійними. День видався гарний, осінній. Вікно машини трохи приспущене, впускаючи вітерець. Безпосередньої смертельної небезпеки не було. Жодних важливих рішень ухвалювати не треба. А ще — «мені вже не треба перейматися, що мене спіймають» . Він не зовсім заснув, але, здається, трохи задрімав. Ервін тим часом вовтузився з паперами й сперечався з копами. За якийсь час під'їхала вантажівка з написом «СХІДНИЙ ПРИТУЛОК ЕКЗОТИЧНИХ КОТІВ». Стів усміхнувся. Він сподівався побачити Нагу знову, та перш ніж її вивели, Ервін відчинив дверцята патрульної машини. — Підйом. — Він смикнув великим пальцем через плече. — Виходь. — Стів кліпнув очима. Схоже, він таки трохи поспав. — Куди? — До моєї машини. — А це не твоя? — Я схожий на копа? — Ну, власне… Ервін зиркнув на нього. — Ні, — сказав Стів. — Звісно, ні. — Ервін кивнув. Він узяв Стіва за плече й повів до непримітного сірого седана, припаркованого ярдів за тридцять. — Це машина Держдепу. Я її підписав. — Ервін примружився. — Будеш дуркувати? — Не планую. — Добре. Можеш сісти спереду, якщо хочеш. Тільки кайданки лишаю. — Звісно, розумію. Слухай, я ще кров'ю? — Трохи. Не дуже. Хоча… — Ервін порився на задньому сидінні, вихопив газету. Розгорнув й розстелив на сидінні спереду. — Сідай на це. Стів скривився. — Синку, сорочка в тебе в жахливому стані. І душ тобі, чорт забирай, потрібен. Якщо на оббивці лишаться плями — мені їх відчищати. Без образ. — Та ні, — сказав Стів. — Все гаразд. Тим часом надходив вечір: на годиннику в машині було 4:13. Вони виїхали з паркінгу й покотили назад шосе 78. Проїжджаючи повз «месьє Тако», Стів кинув на нього тужливий погляд. Він уже зголоднів. — Куди їдемо? — До Вашингтона. — Серйозно? — Ага. Багато хто хоче з тобою поговорити. — Про що? Ервін глянув на нього як на ідіота. Ким, подумав Стів, мабуть, я і є. — Вибач. Я, мабуть, хотів сказати: «Що вони сподіваються від мене почути?» Я розгублений не менше за всіх. Навіть більше, мабуть. — Гмм. — Що «гмм»? — Та просто гмм. Я тобі, здається, вірю. Так, трохи. — Справді? — Стів відчув абсурдну вдячність. — Ціную це. Справді. Несподівано Ервін звернув з дороги й зупинився на паркінгу лісопильні на вершині пагорба. На паркінгу стояло кілька машин, але здебільшого було порожньо. — Що ти робиш? — Ну, як я й казав, везу тебе до Вашингтона. Це просто невеличкий гак. — Гак? — Ага. Хлопці з «Дельти» не захотіли, щоб я їхав із ними, навіть як спостерігач. Я тут, щоб упізнати того Давида. — У в'язниці були камери. Коли він мене визволяв, я їх бачив. — Ага. Кумедна штука. Вони не працювали. Коли я з тобою розмовляв — ще були справні. А як з'явився здоровило — камери якось магічно зламалися. — Він глянув на Стіва. — Це якось дивно, нє? — Я б сказав, що так. — Гаразд, тож ти в місті через це. Але чого ми на паркінгу? — Ну, — сказав Ервін, — ніхто не казав, що я не можу дивитися. — Він показав пальцем. Вони стояли на краю крутого урвища, футів сто заввишки й майже прямовисного. Внизу, за пів милі, дві військові машини підїжджали до невеликого передмістя. — Це танки? — Ні. У танка гармата більша. Це бойова машина «Бредлі». Вона здебільшого для перевезення солдатів. — Що вони роблять? — Це називається «заходити жорстко», — сказав Ервін. Він витяг із заднього сидіння великий зелений рюкзак і порився в ньому, діставши польовий бінокль. — У мене ще є нічний приціл. Можеш позичити, якщо хочеш дивитися. Зоряного світла не треба, але збільшує десь у шість разів. — Добре. Ервін простягнув йому чималий гвинтівковий приціл з написом ATN збоку. Стів підніс його до очей. Збільшувало добре — навіть занадто добре. Йому знадобилося кілька хвилин сканування, щоб впізнати будинок. — Що ті хлопці… — Тссс! Стів замовк. Він почув гупання й відірвав погляд від прицілу. Два чорні гелікоптери летіли зі заходу, низько й швидко. Їх було добре видно, але гул гвинтів був чомусь приглушений. Не зовсім тихо, але й не той грім, якого чекаєш. За мить «бредлі» завелися з клубком синього диму. Гелікоптери зависли просто над будинком пані Маꥳлікаті. З кожного випали чорні канати. Ними спустилися люди, дюжина загалом. Синхронізація була не ідеальною, але близькою — вони торкнулися землі з різницею в секунду. Поки Стів дивився, вони вишикувалися обабіч французьких дверей, що виходили на заднє патіо пані Маꥳлікаті, чорні чоботи безшумно ступали по червоній цеглі в шестикратному збільшенні. Гелікоптери відійшли назад. Чоловіки обмінялися жестами. Двоє вибили двері металевим тараном. Третій щось кинув усередину. Спалах і гуркіт. Чоловіки ринули в будинок. Дивлячись на них, Стів згадав собак, що витікали з лісу. Спалахи пострілів почалися: спершу один, потім довга пауза, потім ще два, потім ціла черга. Вибухова яскравість різала очі в довгих, сонних тінях цього передміського пообіддя. Звук пострілів долинув за мить, принесений нерухомим осіннім повітрям. Одне з вікон пані Маꥳлікаті розлетілося. Здалеку, з великої відстані, Стів почув жіночий крик. Автомат видав коротку чергу… потім значно довшу. Пролунав ще один крик — чоловічий голос. Стів почув щось, трохи схоже на рев Дрездена. Волосся на потилиці стало дибки. — Що за чорт це був? — спитав Ервін. Стів похитав головою. Давид, може? Більше стрілянини, більше спалахів. Ще одна жінка закричала. Більше розбитих вікон. Скло дощем сипалося на акуратно підстрижений газон пані Маꥳлікаті, виблискуючи на сонці. У стіні з'явилися дірки, тріски алюмінієвого сайдингу летіли врозтіч. Вони всі тепер стріляють. Стів чув крики, чоловічі й жіночі голоси зливалися, наростали. Там, мабуть, пекло. — Гмм, — сказав Ервін. Один із командос вивалився з маленького вікна в задній частині будинку. Обличчя залите кров'ю. Шолома нема. Зброї теж. Мабуть, сподівався згрупуватися й перекотитися, перш ніж вдаритися об землю, але встиг вилізти з вікна лише наполовину, як щось його схопило. Торс гепнувся об стіну будинку. Кричачи, розмахуючи руками, він був затягнутий назад усередину. Стів побачив спалах золотого металу, фонтан артеріальної червоноти. Все це сталося менш ніж за секунду. Криків ставало більше, вони накладалися один на одного, зливаючись у крещендо. Стів кивнув на рацію Ервіна, що лежала на консолі. — Чуєш, що вони кажуть? — Ні, — сказав Ервін. — У них шифрування. Я б не впіймав, навіть якби знав частоту. — Він помовчав. — Виглядає, правда, не дуже добре. Одна з людей Каролін, жінка в сіро-зелених шатах, випала крізь французькі двері на заднє патіо. Вона лишилася лежати там, де впала, не рухаючись. Груди залиті кров'ю. — Агов, — сказав Стів. — Я її впізнаю. Здається, її звати Дженіфер? Гелікоптери, досі тягнучи за собою довгі канати, просунулися трохи ближче. За мить знову відійшли. Два «бредлі» перед кварталом рушили. Опинившись перед будинком, кожен виплюнув невеличку орду людей у зеленому з автоматами. Армійці рушили до парадних дверей. Дійшли лише кілька. Автоматний вогонь з будинку скосив решту на подвір'ї спереду — здебільшого постріли в голову, на такій відстані, на щастя, розмиті. Солдати падали в траву, мов без кісток. Усі, крім одного, лежали нерухомо, а той один, чорношкірий, корчився й кричав. Ноги, схоже, не працювали. — Пздц, — сказав Стів. Глянув убік. Обличчя Ервіна скривилося від люті. Сиве волосся стирчало дико на тлі почервонілого обличчя. — Я їм казав, — сказав Ервін. — Я казав їм, що тут буде інакше. Я їм, чорт забирай, казав. Троє з «бредлі» дісталися аж до будинку. Як і гелікоптерні, вони стали обабіч дверей і обмінялися жестами. Стів подумав: «Вони збираються це зробити. Вони справді збираються туди зайти. Навмисно ». — Оце та-а-ак… Але ні. Щось пробило стіну. Стів знову вхопив спалах яскраво-жовтого — латунь і кров у обідньому сонці, як горло солдата вибухнуло. За мить попадали й інші двоє, один за одним у швидкій послідовності. Він коле їх крізь стіну. Це нагадало Стіву голку швейної машинки. Стів почув дзижчання. Дуло гармати «бредлі» почало повертатися на будинок. Вони збираються знести будинок, подумав він. Рознести, навіть із власними людьми всередині . Але знову ні. Задні двері обох «бредлі» досі були відчинені, тож коли Давид вилетів з парадних, ніщо його не зупинило. Боже мій , подумав Стів. Який він швидкий . Давид зник усередині машини. За секунду люк на гарматній башті відкинувся, і вгору піднялася єдина рука, закривавлена. Пальці дряпали повітря, безпорадно, потім рука ковзнула назад усередину. Водій другого «бредлі» почав зачиняти задні двері. Думка була правильна, але він трохи не встиг. Давид перестрибнув через задній борт, плавно й граційно. За хвилину чи близько того задній люк знову відчинився. Тепер усередині «бредлі» було червоно. Давид стояв сам у кузові, тримаючи спис і — це що, чиясь голова? — щось, затиснуте під пахвою. На мить здалося, що він зустрівся поглядом зі Стівом за півмилі. Волосся на потилиці стало дибки. Давид вишкірився, потім повернувся й шмигнув назад у будинок. Гелікоптери знову підійшли впритул. Їхні гармати ожили й заходилися дзижчати, зрізаючи дах будинку, сайдинг, вікна, димар. Тоді Стів побачив чоловіка, силуетом на тлі розтрощеного вікна будинку. Він тримав гвинтівку. Стів на мить сподівався, що це один з армійців, але пух на його талії міг бути лише пачкою. Давид вистрілив, лише раз, і з хвостового гвинта гелікоптера посипалися іскри. Той смикнувся, потім закрутився, рівно, але рухаючись назад. Його хвостова частина врізалася в гвинти іншого гелікоптера з дощем іскор. Обидва гелікоптери впали на землю з висоти футів сто. Один приземлився на сусідній будинок, другий — наполовину в басейн позаду нього, наполовину назовні. Будинок вибухнув величезним фонтаном жовтого полум'я й чорного диму. Потім день знову замовк. — Пздц, — повторив Стів. Він повернувся до Ервіна, сподіваючись, що той підтвердить, може, додасть власних проникливих спостережень. Але Ервін був зайнятий іншим. Його погляд був прикутий до Каролін. Вона стояла за пару футів від водійського вікна, націливши пістолет Ервіну в голову. — Привіт, — сказала вона.