Розділ 10.4 — Асури

— І тобі, — вичавив Стів. Спершу він побачив біля неї якесь жовте волосся на рівні пояса. Перша думка — що вона стоїть поруч із білявим трирічкою. Та коли витягнув шию, щоб розгледіти краще, то зустрівся з жовтими очима. — Нага? — Він сам зрозумів, щойно слова злетіли з язика, яке це дурне питання — скільки левів блукає у звичайному передмісті? Це була вона. На власних лапах, міцна й насторожена. — Еге, я вистежила вас обох аж до ветеринарки, — сказала Каролін. — Подумала, ти, може, захочеш, щоб я її підлатала. Стів, усе ще в кайданках, вибрався з машини й обійшов її з водійського боку. Він прямував до Наги, та Каролін поклала йому руку на плече й кивнула на кайданки. Стів не одразу впізнав річ у її руці — кам'яний ніж. — Не думаю, що цього вистачить, аби… — Вона махом перерізала міцний пластик. — Дякую. Стів став навколішки біля Наги й обійняв її за шию. Рана майже загоїлася — шерсть ще не відросла, та там, де годину тому зяяла кривава діра, тепер рожевіла шкіра. Вона лизнула його в щоку. — Ти, мабуть, Каролін, — сказав Ервін. — Вгадав. Як справи, Ервіне? — То ти мене знаєш. — Вона промовчала. Стів помітив, що вказівний палець у неї ледь-ледь тремтить. — Застрелиш? — спитав Ервін. — Не чіпай його, Каролін, — сказав Стів, усе ще навколішках. — Він нормальний. — А потім до Наги, що все лизала його: — Ну все, годі, досить. — Та я б і не подумала, — сказала вона, відчинила задні дверцята «форда» й гепнулася на заднє сидіння. Ервін, що сидів спереду, ледь кивнув Стівові. Стів відмахнувся. Він став біля відчинених задніх дверцят, дивлячись на Каролін. Вона сиділа, відкинувшись на задній підголовник, із заплющеними очима. Пістолет лежав на сидінні поруч. Стів глянув на димлячу руїну дому пані Маꥳлікаті. — Тебе теж зачепило в тій заварусі? — Каролін похитала головою. — Ні. Я вибралася десь за годину до стрілянини. Шукала тебе. — Вона розплющила очі й суворо глянула. — Ти мав чекати там. Тут небезпечно. — Тут? — Стів не повірив вухам. — Тут порівняно з тим місцем — справжнісінький Діснейленд. Та й узагалі, я думав ти не можеш заходити… Ервін вивчав її в дзеркалі заднього виду. — Ти знала, що так буде, правда? — Вона знову кивнула. — Щось подібне. Президент — гордовитий чоловік. Коли я вчора поторсала його клітку, йому треба було щось утнути, щоб показати, який він страшний. Обидва витріщилися на неї. — Еге, — сказав Ервін, і від добродушного селюка в його голосі не лишилося й сліду, — схоже, ти влучила в самісіньке яблучко. Цікаво тільки — звідки в тебе коди, щоб пройти через комутатор? — Вона махнула рукою в повітрі. — Я хитра. — Це точно, — погодився Стів. — Еге, — сказав Ервін. — Починаю це втямлювати. — А що з рештою? — спитав Стів. — Твоїми, гм, «братами й сестрами»? Каролін розплющила очі. — Я й сама хотіла спитати. Хтось вибрався? Може, хтось із твариною? — Нікого не бачив, — сказав Ервін. — Навряд. — Вираз обличчя Каролін годі було прочитати. — Тоді вони майже напевно мертві. Це й був найімовірніший наслідок. — На задньому ґанку хтось є, — тихо сказав Стів. — Жінка. Біляве волосся, коротке й стирчить? Можу позичити приціл, якщо… Каролін похитала головою й знову заплющила очі. — Не треба, дякую. Це Дженніфер. — А потім сама до себе: — Принаймні вона пішла під кайфом. Їй би так хотілося. — Шкода чути, — сказав Ервін. — Дякую, Ервіне. Любо з твого боку. Тепер лишилися тільки Давид, Маргарет і я. — Маргарет? — перепитав Ервін. — Та, що смердить, — сказав Стів. — А, — сказав Ервін. — А звідки ти знаєш, що вона не мертва? Каролін усміхнулася, не розплющуючи очей. — Давид нікому не дозволить скривдити Маргарет. Стів глянув у приціл. Дім притих. З вікон сочився тоненький димок. І тут пані Маꥳлікаті, хитаючись, вийшла надвір. Уся в крові й очманіла, та цілком жива. — Гей, а онде й стара! А що це вона тримає?! — Каролін узяла приціл, глянула сама й повернула. — Мафіни. У неї мафіни. — Вона похитала головою й трохи всміхнулася. — Давид, мабуть, і її врятував. Оце так — думаєш, що знаєш людину… — І що тепер? — спитав Стів. — Тепер трохи почекаємо. — Чого? — спитав Стів. — Поки повернеться Давид. — Повернеться? — перепитав Ервін. — А куди він подався? — Він поїхав до Вашингтона. — Нащо? — Він збирається вбити президента й усіх причетних до того, що щойно сталося. У найширшому розумінні слів «усіх» і «причетних». Стів витріщився на неї. — Це ж немож… він на це здатен? — Давид? Так. Можуть уже копати могили. Президент — мрець. — Стів дивився на неї, очманілий. — Заради бога. Він перший почав, пам'ятаєш? До появи його армійців усі просто сиділи собі й жували брауні. Та й навряд чи хтось помітить. У них будуть клопоти поважливіші. Ервін примружився. — Що це значить? — Котра година? — Гм, — він глянув на годинник на панелі. — Десь чверть на п'яту? — От-от. — Вона тонко, по-звірячому всміхнулася. У Стіва волосся на потилиці стало дибки. — Каролін, що ти накоїла? Вона не відповіла словами — тільки показала пальцем у небо. Була трохи по четвертій пополудні. Сонце ще високо стояло над верхівками дерев. Небо було чисте. Затемнення не було. Усе це була правда, та за кілька секунд Стів мусив змиритися з тим, що казали йому очі. Сонце гасло.