Розділ 10.5 — Асури

Ще з півтори хвилини сонце гасло — від сліпучого жовтого, звичайного для цієї пори, до м'якшого призахідного оранжевого, тоді червоного. Стів дивився й думав: ніби хтось крутить ручку димера — дуууже повільно . Спершу Ервін висунув голову з водійського вікна подивитися, та тоді — мабуть, забувши, що він ніби як під вартою, — намацав дверцята Тауруса й став на парковці поруч зі Стівом.

— Затемнення? — тихо спитав Стів, знаючи, що ні. Ервін похитав головою.

— Ні. Не може бути. Може, воно… воно ще й меншає?

— Не розберу… ну… може. — Стів підняв великий палець для порівняння. І навіть не мружився. Сонце догоріло до брудного, млявого коричневого. А як остаточно пішло в чорне, він побачив — воно справді поменшало, хоч трохи.

Тоді воно зникло. Стів відчув, як зі шкіри сповзає денне тепло. Жовтневий вітерець, чия легка прохолода раптом стала зловісною, шарудів сухим листям. Наскільки може похолодати? — думав він. Як холодно на Плутоні? Кисень там рідина, так же? Його трусило сильніше, ніж того вимагав вітерець.

— Ти це бачиш? — тихо спитав Ервін.

— Здається, так, — сказав Стів. — А час точний? — Не зважаючи на очевидне, він чіплявся за думку, що це, може, просто звичайний захід сонця. Ервін глянув на годинник.

— Чотири вісімнадцять, плюс-мінус.

— Точно? — спитав Стів. Серце гупало в грудях. На небі висипали зорі. Вони палили, мов очі далеких потвор, — величезні й нещадні. Ліхтар заблимав і ввімкнувся, заливаючи парковку сопливо-жовтим світлом. Нага звів голову до неба й неспокійно зарокотів.

— Точно за розкладом, — сказала Каролін у нього за спиною. Звучала вона задоволено собою.

Стів крутнувся.

— Це ти? Це неможливо. Це ж має бути… — Він безпорадно замахав руками. — Навіщо ти це зробила?

— Це довга історія.

— Це справді? — спитав Ервін. Голос рівний, без емоцій. Погляд бігав між її обличчям і пістолетом у її руках. — Не фокус?

— Я фокусів не показую. — Вона відступила крок, поза досяжністю.

— Поверни як було! — сказав Стів. — Увімкни! Ми всі… увімкни назад! — Вона похитала головою.

— Не можу.

— Каролін! Ти мусиш! Ми… всі… ми замерзнемо!

— Не одразу, — сказала вона. — Я обговорювала це з Пітером. Атмосфера — як ковдра. Залишкове тепло колись розсіється, та часу в нас трохи є.

— І що нам робити? — Вона подумала.

— Ти голодний? А я вмираю з голоду. Часу в нас — хоч греблю гати. Тут неподалік добра мексиканська забігайлівка. Гуакамоле там…

— Начхати мені на твої такос, Каролін!

— Ой, ну годі. Воно справді смачне.

— Слухай, дістало мене вже це все. Зараз я хочу, щоб ти…

— Привези мені гуакамоле — і я розкажу все, що захочеш знати.

Стів, червоний як рак, вдихнув, щоб гаркнути щось іще… та заткнувся з чутним клацанням зубів.

— Розкажеш? Усе? — Вона кивнула. — Добре, — сказав Стів. — Ага.

Каролін повернулася до Ервіна.

— Ми візьмемо твою машину.

Ервін підняв брову. На зріст — десь метр вісімдесят вісім , прикинув Стів, і у фантастичній формі . Він пам'ятав, як здоровенний коп зів'яв під його поглядом. Каролін, з пістолетом у руці, підняла брови. Приємно всміхнулася.

— Ключі в замку, — сказав Ервін.

— Гроші, — сказав Стів. — Спортивну сумку прихопила?

— Що? А. Ні, вибач. Віддала таксисту.

— Таксисту? Усі триста двадцять сім тисяч? — Вона знизала плечима.

— Шкода його стало. Йому пальці пооб'їдали.

— Стривай, що? Хто пооб'ї… — Він урвав. — Та ні, забудь. Не хочу знати. — Стів потер лоба, тоді глянув на Ервіна. — У тебе гроші є?

Ервін цього разу підняв обидві брови. Та тоді знизав плечима й порився в гаманці. Він простягнув три двадцятки, п'ятірку й пару однодоларових.

— Це вся моя готівка. AmEx теж дати?

— Ні, дякую.

— Дякую, Ервіне, — сказала Каролін. — Ти дуже допоміг. — Стів відчинив задні дверцята Тауруса й поплескав по сидінню. Нага повагалася, тоді стрибнула всередину. Каролін сіла на пасажирське. Коли Стів увімкнув передачу, вона сказала: — Стривай.

Її HK був точнісінько такий, як той, що вона дала Стіву. Вона великим пальцем натиснула важіль — магазин випав, — тоді відвела затвор, викинувши набій із патронника. Вона вставила набій назад у магазин і повернулася до Стіва.

— А як тут вікно опустити? — Стів показав на кнопку на дверцятах. Коли вікно опустилося, вона поманила Ервіна. — Ось, — сказала вона. Простягнула йому порожній пістолет руків'ям уперед. — Для захисту. Сьогодні вночі багато пришелепкуватих вештається. Обережно.

— Без набоїв з нього користі як з цапа молока, — зауважив Ервін.

— Магазин лишу на тротуарі внизу пагорба. — Ервін кивнув.

— Дякую.

Трохи від'їхавши, Стів звернув у смугу для повороту й зупинився. Каролін поклала магазин біля ліхтаря й помахала Ервіну. Ервін помахав у відповідь.

— Це що було?

— Він наче нічого. — Вона невизначено всміхнулася. Стів знав — вона знову бреше.